Leopolis multiplex: знову за своє

Львів, ніби давньогрецький поліс – не стіни, а спільнота, на відміну від переважної більшості українських міст, які часто є «місцями компактного проживання». Хіба цим можна пояснити такий безпрецедентний за мірками нашої країни масив саморефлексії Міста Лева: інтернет-сайтів, періодики та книг, сукупності дискусійних майданчиків, які разом створюють образ Львова як міста-особистості, яка постійно намагається глибоко осмислити себе, ностальгує за своїм минулим і намагається заглянути в своє майбутнє. Одним з таких дискусійних майданчиків є інтернет-ресурс Zaxid.net, якому безперечно вдалося якщо не поглибити дискусії про Львів, то принаймні вдало їх впорядкувати, аби навіть сторонній невтаємничений «обсерватор» міг щось у них втямити. Результатом такого впорядкування і став акуратний томик під назвою «Leopolis multiplex».

Місто-особистість не бідне на людей-особистостей, як аборигенних, так і тих, що їх воно свого часу привабило і які надають йому того неповторно львівського інтелектуального шарму. Відтак, дискусія, яка вилилася на сторінки «Leopolis multiplex», вдалася глибокою. З перших сторінок намагаються з’ясувати, чим власне Львів є, а чим лише видається, Юрій Андрухович, Ярослав Грицак, Юрко Прохасько, Микола Рябчук, а також Василь Расевич, Наталка Римська й ще, як то мовиться, «плеяда авторів». Йдеться про те, чи був/є/буде Львів столицею чи провінцією, українським П’ємонтом чи пересічним обласним центром, маленьким містом чи великим селом. Що означає бути львів’янином і чи можлива «місія Львова»? До цього домішується «відро холодної реальності»: проблема падучих балконів, роздовбаної бруківки, всюдисущого сміття і відсутньої води, а також масової втечі з рідного міста мінімально обдарованих людей. Такий Львів маємо. Чому?

У відповідь львів’яни поринають у свою улюблену справу – рефлексії з приводу минулого,бо Leopolis multiiplex це, як мінімум, Lemberg-Lwow-Львов-Львів. Яким він був насправді? Розвідки про «австрійський» період історії Львова цікаві для розуміння феномену «туги за Габсбургами» та їх «раєм з маленькими помилками». Окремо відзначимо лише розповідь Остапа Середи про львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха, з історією його львівського дитинства та пізнішого «українофільства». Читати варто хоча б для девульгаризації цього історичного персонажа і нашого земляка.

Не менш цікавий «польський розділ», який репрезентують Адам Загаєвський як львів’янин за народженням, Оля Гнатюк, Богдан Задура, Катажина Котинська, які немало себе присвятили вивченню спільної польсько-української історії та Марцін Зенєвіч як польський дипломат, який живе й працює у Львові сучасному. Разом вони доволі яскраво представляють і аналізують те, чим Львів є для поляків, а для них він так само є насамперед П’ємонтом національного відродження, як і для українців. Польський погляд на спільне минуле безумовно важливий для порозуміння на майбутнє, а декларація Марціна Зенєвіча, що для наших сусідів означає «польський львів», дає зрозуміти, що поляки не збираються відмовлятися від львівської спадщини і не можуть викреслити Lwow зі своєї історії та культури.

«По живому» написані есеї на тему Львова націоналістичного, з колишньою його демонізацією, теперішньою героїзацією і не завжди приємною для теперішнього патріота реальністю національно-визвольних змагань. Спогади з власного досвіду Володимира Павліва, спроби історичного аналізу Олександра Зайцева та Василя Расевича, а також особиста думка Мирослава Поповича сусідять у цьому розділі і навіть вписуються в загальну канву разом із епатажно-провокаційним опусом Дмитра Корчинського.

Радянський Львів, зокрема його замкнуте на себе російське середовище, постає в ностальгійних тонах із розповідей з перших уст від колишніх і теперішніх львівських росіян Ігоря Клеха, Семена Уралова та Олександра Хохуліна. Натомість українці, яким «пощастило» народитися і жити у Львові часів Країни Рад, чомусь насамперед згадують неприглядні сторони тодішнього життя.

Порефлексувати про сучасний Львів, окрім письменників, істориків і журналістів, попросили також тих, завдяки, або через кого наразі «маємо те, що маємо», відтак «слово тримали» чинний мер Львова Андрій Садовий, екс-президенти-Леоніди Кравчук і Кучма, відомий своєю прихильністю до всього українського взагалі і галицького зокрема, колишній гуманітарний віце-прем’єр Дмитро Табачник «і другіє таваріщі». Мер відбувся дифірамбами «видатним сучасникам», а читаючи кавалки столичних «достойників» - не дивуєшся з теперішнього упослідженого статусу/становища Львова.

Вінчає книжку те, без чого не живуть сучукрінтелектуали – «автопортрети з приводу», за висловом Євгена Сверстюка. «Не мій Львів», - сказав Андрій Бондар, на що безпомічно розвів руками Юрій Винничук, сидячи «На руїнах тамтого Львова». Це все ота «Залежність від Незалежності», - нарікає Тимофій Гаврилів, тим часом, разом із Сергієм Жаданом на місто спускаються «Ангели Сихова», після чого наступає локальний кінець світу, який, втім, виявляється лише рівнем у комп’ютерній грі Юрка Іздрика «Levels of Lviv». Василь Ккожелянко остаточно маргіналізує пихатий Лемберг на користь рідних Чернівців і доводить: «Львів – ілюзорна столиця». «Карт бланш», - констатує Тарас Прохасько. «Ex oriente tenebris» чути ностальгійний голос Володимира Костирка, «Люблю я Львів, та дивною любов’ю», - зітхає професор Мирослав Маринович, «Мій сон - Львів», - бурмотить крізь дрімоту Кость Москалець, а Галина Пагутяк намагається «Потрапити в сад» через Каплицю Боїмів. Нарешті Андрій Содомора «Гортаючи сторінки Львова», перегортає останню.

Далі буде... Львів. Де ж він дінеться?

Фото Alla Muzyka