Денис Кожухов: Гумовий Київ на межі двох вимірів

Денис Кожухов – 28-річний киянин,  працює пекарем-кондитером, хоча за фахом – будівельник. Пише пісні й виконує їх, акомпануючи собі на гітарі. Література, як зазначено в інформації «Про автора», стала його життям: «Чи письменник я? Так! Я можу це промовити гучно, і не остерігаючись нічого навкруги. Адже письменник – це не той, хто може писати, а той, хто не писати не може».

У романі, про який ідеться, події відбуваються на межі двох вимірів –  реального й містичного. Тепер це модно, і майже всі молоді письменники починають із того, що «готують коктейль»,  змішуючи все, що під рукою: автобіографічні факти-цікавинки, жахливі сновидіння,  сексуальний досвід і багато-багато з того, що було вичитано з улюблених книжок.  Денис Кожухов робить так само: твір, безумовно, автобіографічний, за всіма ознаками – «модний», певною мірою – еклектичний.   В реальному вимірі все відбувається насправді, а в містичному – нафантазоване, але нічого надприродного там нема: «…за столом сиділи дивні суб’єкти, зовні схожі на людей». Ось так просто:  олюднені якості людей –  Зажура, Доля, Мудрість, Оптимізм п’ють чай і бесідують. Подальший розвиток сюжету свідчить, що вони не просто розмовляють «про те, про се», а коментують події, котрі відбуваються в романі, навіть невимушено й толерантно щось таке радять героям із реального виміру.  Отаке ідеальне, майже як у казці, співіснування з країною «…Сновидінь, в Забутті , де зустрічається Минуле з Теперішнім, Минуле з іншим Минулим, Існуюче з Ніколи Не Існуючим, Можливе з Не Можливим…».

А в реальному вимірі нічого особливого не відбувається, тільки звичайне, буденне: переповнений людьми транспорт, набридлива зміна набридливої й виснажливої роботи, бажані випадковості й випадкові бажання, кохання, дружба, хвороби, смерть…   Заради однієї, але головної мети – стати знаменитими співаками – покинуто провінційне містечко: «Я їхав до Києва з цілковитою впевненістю у тому, що мені не просто пощастить, а я своїми силами дістанусь туди, куди мені потрібно. Я цілився навіть не на гроші (хоча від них не відмовлявся ніколи), я прагнув більшого – стати відомим. Це звучить наївно, я розумію. Але це вже перетворилося на ідею-фікс – будь-якою ціною». А ціну треба платити своєю кров’ю: «Все це життя поступово, піщинка за піщинкою, крок за кроком робить з тебе егоїста, чия свідомість блукає по пекучих лезах бритви…». Ворожість Києва треба долати, хоча це «Важке місто, дуже важке, але від нього залежить моє майбутнє – майбутнє моїх мрій. Це місто без зірок – воно вичавлює з себе тих, хто слабкий. Чавить, як вранці зубну пасту з туби…». Конфліктні ситуації у стосунках героїв із ворогами-конкурентами часом нагадують копійовані знімки з американських фільмів-бойовиків середини минулого століття. Автор прагнув  доступними йому засобами маркувати тему – балансування  на грані між безіменним натовпом й неординарною особистостю. Драматично змальовано неблагополучні реалії сучасної України, не обійшлося й без політики. Питання сім’ї, дружби, кохання – одні з головних у Дениса Кожухова. Душевний стан головного героя – музиканта Тараса –   передано через дещо задовгі внутрішні монологи, що до прозорості демонструють авторське ставлення до подій.

Не можу не зауважити люмпенізованої лексики роману: на моє  переконання, деякі форми висловлювань повинні бути взагалі неможливі в літературі, тому що існує така річ, як обов’язкове дотримання  т а к т у  стосовно читача. «Матюки» перебувають за гранню літератури (останнім часом їх так рясно в творах молоді, що це викликає протилежну намірам автора реакцію читача:  вже навіть  не обурення, а сміх – «і цей туди ж!»).

Безперечно, читацька маса складається з окремих особистостей, і кожна з них відчуває й мислить по-своєму, але в сукупності ця маса підкорена психології колективу. Література ховає в собі непрогнозований вибуховий матеріал для суспільства, і гонорова місія письменника – впливати, не без дози деспотизму, на дух маси, що насамперед включає в себе всі зачаєні мрії та прагнення покоління.

Переростання біографічно-побутових колізій у притчу не відбулося  – молодому прозаїкові явно забракло майстерності, але у моїх висновках усе-таки більше оптимізму, і ось чому: «Коли письменник вигадує відчуття, використовуючи силу власної фантазії – це гарно, але коли він на той момент ще й сам відчуває те, що описує – це читаєш так, ніби, власне, це пережив сам… Блаженне відчуття зверхності від того, що тобі це вдалося, і тебе нічого не стримує, щоб повторити експеримент, або розпочати його в інший чуттєвій сфері».

Оптимізм Дениса Кожухова заразливий!

«Книга року Бі-Бі-Сі : конкурс читацьких рецензій»