«Врата Сімаргла»: Оросова Камасутра, або Посібник з міфології аріїв

Сім найголовніших божеств полян, скіфів чи аріїв. Сім текстів – роман та повісті, точніше, фірмовий жанр Ярослава Ороса – «кощуни», що перетікають один в інший, утворюючи єдиний дискурс. І одне-однісіньке запитання: «Врата Сімаргла» –  міф про браму у таїни язичництва, де схований секрет відродження загубленого народу, чи банальний еротичний нон-стоп із вишуканим західняцьким колоритом?

Не довіряти анотаціям – вони ж бо надто містифіковані, прогортати передмови, аби не налаштовувати себе «за» чи «проти» автора заздалегідь, і в жодному разі не дозволяти заплутати себе післямовами – три заповіді для справжнього читача. Втім, «Врата Сімаргла»  Ярослава Ороса доводять, що із кожного правила мають бути винятки. Анотація Ігоря Маленького емоційно застерігає –  вочевидь, всупереч бажанню самого Ігоря: «…міф – це ж не література. Це щось інше, можливо, набагато більше і важливіше, але ж не література, принаймні у сьогоднішньому значенні цього слова». Післямова Ігоря Скрипника антиоптимістично прогнозує: зіпсований Бу-Ба-Бу та Коельйо з Муракамі читач, хай українолюбний, але «горизонтальний і поверхневий», зводитиме творчість Ороса – за традицією «постмодерного трактування» – до «фіксації язичницького побуту вівчарів, описів селянської війни та прегарних еротичних сцен». І нехай він говорить це у зв’язку із «Заповітами білих горватів», усі пророцтва критика справджуються і при проходженні «Врат Сімаргла». Тож, щоб дістати право називатися «не настільки передбачуваним читачем», потрібно піти ще далі – засумніватися у тому, що еротика – прегарна, війна – справжня, рідне й без жодних перебільшень окохане автором Закарпаття повністю відкриває читачеві своє істинне обличчя.

Ярослав Орос – письменник, який не змінює своїх стежок. Екзотична, як для більшості, лексика його рідного Широкого Лугу, відданість шляху аріїв, намагання повернутися до язичницьких коренів, виразна міфічність… Але ж для того, щоб дістатися тих самих глибин, на які полюють поодинокі язичники з-поміж урбаністів, та оригінали, перегодовані типовим постмодернізмом, потрібно продертися крізь хащі невпинних статевих зносин, крізь конспективно-екнциклопедично занотований світогляд аріїв з осоружними канцелярськими «особливо привертає увага на те», «можна зробити припущення», «як пише..», «щойно процитований Дмитро Чижевський»…. Крізь зачитувані газетні статті, метрики, «майже-літописні пам’ятки», крізь оцінку «філософій» та «історій» Грушевського, Ніцше, Сковороди… Крізь за-межне піднімання на кпини приправленого «жидівськими пархами» християнства, витримати яке зможе не кожний. Звісно ж, за усім цим таки будуть цікавинки про атлантів, згадки про пері, перевертання вовкулак, з’яви дволикого Місяшника, давні арійські звичаї, зустрічання навів, заворожувальні примовляння-замовляння у слов’янському стилі… Але ж як дістатися них і як повірити у власну «зіпсованість» й «поверховість», коли тема любощів – нав’язливіша за попсове радіо? В одному з кощунів, «Aquaterra», Ярослав Орос зазначає: «Чуєте, як прісне кімнатне повітря на ваших очах удовольняється запашним сизим клубком… А що вже казати про нас – згиблий первень! Людина переповнена хіттю. Жадає чимдужче насититися, мов голодний перед смертю». І по цьому – починає пророкувати скорий «безславний кінець» людини, що піде кудись услід за пра-пра-пра-пращурів атлантів! Пророкувати, виливши на голову, очі, вуха чи ще там куди читачеві, звиклому до солоного  плотського реалізму сьогоднішньої літератури,  мабуть, не відро еротики –  «воду» з усіх криниць Закарпаття, від  прадавнини й по сьогодні... Так-так, ми  можемо говорити про ритуальність аеротичних еротичних сцен – приміром, в кощуні «Яжбо», де злягаються княгиня Рогніда та арієць Яжбо, і це – закріплення їхньої подорожі до острова Див. Здатні повірити у містичну силу напівзбочинецьких дійств  у «Тлумі вибуху». І дуже вдячні, що всі злягання, всі пізнання «входів та виходів» виглядають інакше, «смачніше» й водночас невинніше, аніж типові «скінчання» жіночих «врат» та трьохлітерного символу родючості. Але ж доза, доза! Щохвилини відчуваєш все більшу втому від численних повторень найпростішої з «процедур», щохвилини все більше обурюєшся потягом усім персонажів жіночої статі до того, аби їх добряче  впорали (феміністки, обережно, це Орос… пане Оросе, обережно, тут можуть бути феміністки!), щодалі, то більше бачиш не занепокоєного минульщиною Арійця, який переходить з тексту в текст, а механічного самця, самовпевненого завдяки сумнівній з точки зору банальної практики здатності невпинно покривати жіноче стадо… І коли одна із спраглих кобіт мовить: «… релігія нас не стосується. Ми поклоняємося лише вам. Якщо запровадимо будь-яку віру в осібку, боюся, може статися непоправне. Жадоба самок не має меж», запитуємо себе: якщо вже героїні літературних міфів закарпатського письменника ігнорують його послання, навіщо закидати «імпотенцію розуміння» нам?

Протиотрута гімну хіті – надзвичайна цікавість межами п’ятої та шостої цивілізацій, бажання дізнатися, хто ж поставив перших ідолів на Русі, нетуристичний інтерес до карпатського повітря. Протиотрута докорам богів від літератури у «поверховості», «невігластві», «сексуальній стурбованості» – у слов’янській формулі «Яжбо» – Я ж бо Бог, але для нас це звучатиме «Я ж бо критик, я ж бо читач». Обирати між цими двома протиотрутами – вам.