Останні дні панку (за романом Я. Рудіша "Останні дні панку в "Гельсінкі")

Що залишається робити людині, яка живе в місті, яке застигло у вакуумі повільної загибелі? Так, лише одне – протестувати. Кожна людина по своїй суті складається з протесту, який їй так само життєво необхідний, як повітря, вода чи їжа. Завдяки протесту вона виборює свою свободу, впускає у вакуумні камери свіжий подих вітру змін. Саме темі протесту, боротьбі за територію власних прагнень присвячений роман сучасного чеського письменника, журналіста й музиканта Ярослава Рудіша «Останні дні панку в «Гельсінкі» (2010).

Головний герой роману сорокарічний Оле (Олівер), який відкрив власну забігайлівку – бар під назвою «Гельсінкі». Разом із друзями – Франком і Малкольмом – у молоді роки він створив панк-рокову музичну групу «Автомат», яка подорожувала Європою з концертами. Вдихаючи запах панку, молодь протестує проти байдужого мовчання людства, проти несправжньості і фальші. Своїми піснями «Автомат» передавав слухачам своє прагнення бунтувати проти сірості буднів. «Їм завжди хотілося, щоб між ними й глядачами була стіна, яку вони пробивають, тому що стіна примножує енергію, бажання і злість». Концертний тур «Автомату» мав закінчитися в столиці Фінляндії – Гельсінкі, проте до цього міста хлопці так і не дісталися. Забігайлівка, заснована Оле, стала, так би мовити, його власним Гельсінкі. «Гельсінкі» – це символ останньої території, де ще можна залишатися собою, символ кінцевої зупинки на нелегкому шляху до свободи, яка зазвичай так і залишається непідкореною. Оле живиться розмитими уявленнями про далеку Фінляндію, яка уособлює нездійснені прагнення й сподівання. «Гельсінкі» робить хлопця тим, ким той хоче бути. Тут живе його минуле, спогади, які і є тими ліками від смерті, які він приймає в найскрутніші моменти життя. В барі збираються найкращі друзі Олівера. Франк, який збирається написати історію світу, а потім розіграти її у настільний футбол. Він не розуміє, чи боїться зрозуміти, що це марні, утопічні прагнення, так би мовити, неможлива можливість – океан історії нещадно заковтує людину у свої неосяжні глибини. Так стається і з Франком, який гине під колесами трамваю, – те, чим він жив, стає причиною його смерті. Дівчина Лена, яка зупиняє миті, фотографуючи мертвих птахів, і постійно жаліється Оле на несправедливість життя.

«Якби треба було записати диск про «Гельсінкі», то на ньому би були такі пісеньки:» божевільний діджей Том, Рамон, який постійно знаходить у себе якісь болячки, Утоплений, який ображає всіх підряд, щоб уже наступного дня вибачитися, фанат настільного футболу Кантона, майстер на всі руки Зроби-собі-сам, антифеміністична феміністка Сінді,  Ґабі, яка готує найсмачнішу в світі солянку, Пражанин, який винаймає в Оле кімнату, і який, власне, й розповідає історію життя Олівера. Всі вони є постійними відвідувачами «Гельсінкі», з них складається Оле. Кожна людина – це порожня пляшка, відкрита для наповнення. Відвідувачі «Гельсінкі» – це люди, яких зближує самотність.

Саме в «Гельсінкі» ще зберігається непідкупна людська щирість, жевріють вуглинки дружби й любові. Останні дні панку – досить оригінальний каламбур автора, зваживши на те, що «punk’s not dead». «Гельсінкі» – остання барикада, острів свободи, який потрібно до кінця обороняти від тріщин і підземних поштовхів. Забігайлівка тримає в єдності Оле й усіх його друзів. Життя – це бунт, вічна душевна революція. «Ми були, а потім не були. Але поміж тим, теж щось було. І це щось було справжнім».

Паралельно з історією Оле розвивається й історія його сімнадцятилітньої доньки Еви, яку він покинув одразу після її народження. Образ Еви виформовується із тексту щоденника (тексту у тексті), де вона фіксує своє становлення як особистості. Навіть спонтанна форма щоденника, яка певним чином тяжіє до автоматичного письма, підкреслює бунт проти суспільної фальші. Ева є продовженням ідеологічних принципів свого батька, які трансформувалися в світлі нового часу, нового покоління. Так, справді, «punk’s not dead». Дівчина протестує проти всіх «гарних» людей, які насправді гнилі зсередини. Депресії, постійні меланхолійні настрої доводять Еву до радикалізму в діях. Її завжди переслідує чорний звір із золотими очима, що хижо світяться в темряві, і в яких дівчина бачить своє відображення. Вчиняючи протест, Ева шукає себе. Після чергових екстремістських дій вона зазнає травм, її заарештовує поліція. Їй загрожує ув’язнення. Оле жертвує останніми речами, старими кінофільмами, які були частиною «Гельсінкі», щоб урятувати дочку.

Ева проганяє батька. Як повідомляє Пражанин, Оле зникає. Бо ж саме так і мало статися. Знайшовши і прочитавши доньчин щоденник, він розчиняється в минулому, перетворюється в спогад. «Наші спогади – це каша, іноді рідка, а іншим разом – густа. І це ніколи не бувають цілі речення, а тільки розгублені літери на тарілці, на дні якої, зрештою, завжди чатує тільки власне розсипане й здивоване обличчя.

Можливо, усе це відбувалося трохи інакше. Головне, що це ще весь час була лише гра. І хоча тоді вони вже грали на репетиціях, та панками на той час ще точно не були і навіть не виглядали, як панки. Справжніх панків із них зробила якраз Чехословаччина».