«Війна і ми» Сергія Пантюка: «Падйом!*** Вашу мать»

У фільмі "Термінатор" є такий епізод: на бензоколонці діти граються у війну, а за ними спостерігають робот та головний герой. І Арнольд Шварценегер у ролі робота по-філософськи підсумовує «...а людство само себе знищує таким чином!» Схожа думка закопана у романі Сергія Пантюка "Війна і ми".

Хоч сам автор мало схожий на бородатого філософа, схильного до глибинних рефлексій та абстрактних смоктань істини, і ця тема не прошивається ніякою ниткою у його творчості, але він наважився без понтів і без приколів розповісти читачеві про буремні події своїх далеких літ. І матеріалу в нього для цього достатньо. Судіть самі — служба в радянській армії та участь у бойових діях, збройний конфлікт у Придністров'ї, куди він потрапив як журналіст і доброволець.

Сергій Пантюк через свого безіменного героя веде серйозну чоловічу бесіду з читачем, і починається вона, як ви правильно могли вже здогадатися... з пелюшок. Ще з немовлячого віку герою дають полизати оковитої, щоб він міг якось заспокоїтися, а потім він б'ється зі старшаками, у студентські роки підзаробляє перетисканням на руках з рецидивістом, і вже аж потім воює. Отакий хоробрий вояка-герой, який у романній формі живе у двох зрізах: минулому і сучасності. Ці два наративні зрізи переплітаються: Я-минуле служить підставою для осмислення Я-сучасного. І допомагає персонажу розмірковувати над пройденим шляхом така собі психологиня Ніка Польова. За плечима у цієї пані – невдале сімейне життя, і тому вона подалася допомагати іншим гомосапієнсам, зокрема нашому герою. Миле й ненав'язливе листування електронною поштою закінчується несподіванкою: Ніка Польова — дівчина, яку колись кохав однокласник нашого героя Валєрка Мазич.

І несподіванки з однокласниками на цьому не закінчуються. Таким прийомом автор пробує "втягувати" читача у свій роман, що йому таки вдається. До речі, у зрізі сучасності  багато однокласників і спогадів про спільне, так би мовити, пережите. А ще у романі присутня якась мара. Це я без жартів. Вона періодично зринає у сюжеті. Це не герой, а щось взагалі незрозуміле у цьому творі. Автор окреслює цю субстанцію, як "психопат", "псих" (с.165). Чи це привид з минулого навідує нашого героя, чи  це якийсь його двійник, хоча натяків про шизофренію ніяких не було, ­ достеменно не зрозуміло.

Та для тих, хто любить динамічний сюжет, не боїться читати про важкі армійські будні, не лякається крові та трупів, любить екшн, — нарація Я-минулого буде більше до снаги.  Сучасне ж наче конденсує в собі філософські максими, набуті й осмислені впродовж життя. Подекуди автор у романі вдається до вельми цікавих метафор.

Інша справа — вояк. Приємно це чи ні, але він — лише пішак на величезній Господній шахівниці. І Головнокомандуючий Всесвіту — хороший гравець, а він знає, кого й коли треба віддати смерті на поталу першим, кого до певного часу заховати за іншими фігурами, а кого — просто зберегти до завершення гри, потім зняти й перекласти в інше місце...(c.72).

Приємно, що Сергій Пантюк через свій роман і викладений у ньому досвід задається питаннями, пробує на них відповісти. В його емпірії війна — це ключове поняття, крізь призму якого він бачить людей, їхні вчинки, події. Що в його автобіографічному творі вигадка, а що правда – відомо лиш йому. Читачеві ж залишається порівнювати себе й героя, знаходити точки дотику, адже, як влучно сказано в передмові, війна справді живе у кожному з нас...

Захід.Нет (http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?padyom_vashu_mat&objectId=1258535)