Поштовий переказ від весни

теґи: Семенчук, поезія

Григорій Семенчук – представник поетичного покоління, котре прийшло в українську поезію тепер і сьогодні. Дати  відповідну оцінку цьому явищу непросто, проте потрібно зрозуміти його амальґамну проблематику, враховуючи індивідуальні особливості, можливо, виділяючи саме їх. Проблема  осмислення веде за собою визначення критерію неупередженого судження в ситуації, коли стають на герць традиція і деконструкція,  прецінь результату двобою ще довго не побачити.

Sensus слова джихад у Г. Семенчука – захист, не війна. Спробую  від цього  «танцювати»,  бо, гадаю, зрозуміла його поетичну стилістику, яка переважно позиційно-ігрова: захист? від кого? від чого? А внутрішній джихад – це  взагалі кругова оборона, одночасно проти всіх. І тоді, дійсно, «головне – не падати і не пропасти, бо навколо купа халяви і шари», а з цими субстанціями нема бажання спілкуватися відверто, тобто, на шляху трансформації думок і різних емоційних станів, поет вимуровує  комунікативний бар’єр, щось на взірець сумнозвісної берлінської стіни. 
     Як солдат, як останній з останніх собак,
     Зупиняєш у барі, крізь ніч свого Ніцше.
     Неважливо куди. Перестрибуєш грудень і січень,
     Далі тільки вперед, коло тебе – безодня.
     Як це звично. Навколо усе так логічно.
     Бо навколо – сьогодні. Навколо – лише сьогодні

Зацікавити когось чимось тепер, як на мене, справа безнадійна.  Не завжди вдається це і нашому дебютантові, хоча присутні  моменти, коли очікування нового та незвичного не обманює («відразу тоді з’являлась відраза / і юність весняна проста кароока / хотіла усього хотіла відразу»). Правду кажучи, далі мої міркування розбігаються, адже семенчукові поетичні візії  свідчать з точністю до навпаки, що молодому поетові  в його блуканнях хрещатими дорогами внутрішнього джихаду бракує саме розуміння його поглядів, емоцій, ідей. Це вже згадувана гра проти всіх  на  полігоні власної душі, а гра хоча би припускає наявність глядача (якщо вже не читача).

У певний час, у певному місці та конкретній ситуації поет каже те, що думає, а не те, що потрібно, відповідно, це надає його текстам нефальшивості, непідробленості: «себто всі поети називали один одного графоманами / себто всі графомани називали один одного поетами» – знайома ситуація, чи не так?   Вдале застосування засобів performance, як от у вірші «патлатий...», де наявні всі ознаки маленької вистави: час, місце і  персонажі – сам автор і бомж, який, власне, філософськи опонує авторові («Далі ми пили пиво. І він сказав мені: / «Знаєш, патлатий, чому ми вціліли? ... Це дико звучить, але я боровся за свою роботу. / Ти ж боровся за те, щоб хоч іноді приходити сюди без бою. / Бо це дійсно війна, патлатий! Це апокаліпсис»).

І ще один аспект, що видається мені важливим. Поезія Г. Семенчука – суцільна дегуманізація.  Презирство та осуд («перекоти-поле віяло») і майже ніколи –  схвалення і повага.  Він  дивиться на  світ очима людини апокаліптичної доби,  більшу частину своєї енергії трансформує в спосіб реагування на зовнішні подразники: фальш, неправду, ліцемірство... Чи  правильно так починати жити? Не знаю, але впевнена, що його почуття   щирі («знаєш, за віршами / не бачу ранків, / не бачу ран, / стою брудний. / дощ і самота, і важко / стихає сезонна паморозь, / і когось вже, здається, не стане. / а я невпинно дзвоню / і кажу: «Привіт, друже, / привіт»).

Я свідомо не торкаюся версифікаційних аспектів поезії Г. Семенчука. Та якщо це зробити побіжно: поетичний дебют молодої особистості (поетові 21 рік!). Індивідуального досвіду ще замало для створення чогось кардинального, тому в текстах панує модна sur-естетика, що  видається поетові найвиразнішою для його химерних імпровізацій («клич мене коли буде холодно коли зникне місцевість – бо я пішов до найближчої заправки / закінчилось пальне і на сьогодні більше немає новин / клич мене крізь танго середмістя / клич мене бо твоя прозорість – остання / клич мене бо з мене зникають видихи»). До того ж, він  шибеник, такий собі  enfant terrible, котрий завдає всім клопоту нетактовною поведінкою  в святому поетичному храмі. 
     завтра пересядемо на човен
     і гайда в плавбу по Дністру
     місяць білий місяць повен
     роздягає дерево в бору
     і припливши аж до моря
     чує музику холодну й голосну
     але ми не знаєм скільки горя
     нам переказом поштовим надійшле весна