Плями на Сонці, або 2000-ні в Харкові: Reloaded or Dead?

Намалюй мене, бо я зникаю.
Бо немає в мене нічого, крім мене…

Марія Козиренко

…Назва збірки «Сонячна бомба» молодої харківської поетки Марії Козиренко асоціюється багато з якими випадковими артефактами минувшини, упевнено натякаючи на власну потенційну розривність, чи пак вибух всередині «харківської» ситуації в сучасній культурі. Адже яких сонячних зайчиків з історико-літературного дискурсу ми мали допіру? Ну, насамперед адекватно-номінативний експеримент «Ведмідь полює за сонцем» Андрія Чужого з 1920-х років, а ще адаптований до вимог чергової відлиги «Ніж у сонці» Івана Драча  1960-х, а далі суцільні язичницькі «сонцестояння» з «коловоротами» пізнішого «незалежного» часу. Словом, ніби й не стагнація, але явного формалістичного поступу в бік трансцендентної суті «відродженого» українського менталітету явно не спостерігалося. З уваги на колишню розмову на «Літакценті» автора сих рядків про слобідську духовність, можемо ствердити, що все воно лише ніжно-ліричним боком торкалося донедавна жорстких місцевих архетипів на кшталт революційної діяльності Миколи Міхновського з його далеко не «сонячним» підривом пам’ятника Пушкіну в Харкові 1904-го року. Остерігалися, розумієте, руйнувати створені черговою владою соціокультурні канони, погоджуючись чи то на «пролетарське», а чи вже на «рахманне» визначення власного генетико-індивідуального місця-коду на мапі Слобожанщини. «Ми обережно ступаємо над землею, / бо наші міста стоять на кістках / тисяч і тисяч ні в чому не винних / доісторичних тварин», – підтверджує це діло Марія Козиренко.

І ось, нарешті, переінакшуючи вищезгаданого російського класика, якого, до речі називали «сонцем російської поезії», можемо мовити «здравствуй тело, молодое, незнакомое», і розглянути один з характерних проявів чергового «українського відродження» у харківській поетичній культурі пізніх 2000-х років. Адже яка вона була допіру, ця сама харківська культура нового тисячоліття? «Повітря між нами туге і простріляне поглядами... / Повітря між нами – модель «чорної дірки». / Повітря між нами наповне фальшивим золотим пилом, / змахами дрібних пташиних крилець, / запахами живої гарячої землі, / які ледь-ледь пробиваються крізь шкаралупу асфальту...»,  – підказує авторка «Сонячної бомби».

Коли ж до правди, то природній відтік культурних кадрів з колишньої слобідської столиці до більш хлібного Києва завжди загрожував резервацією місцевої думки-українки, залишеної напризволяще без культових проводирів, а також актуалізацією статусу цього міста як двомовного, прикордонного, хиткого щодо власної «національної» ідентифікації. З одного боку, без зайвих зусиль з боку «п’ятиколонної» публіки до нас цілком офіційно повертався Харків Чичибабіна, Лимонова і місцевого російськомовного гурту «Союз писателей». І затишне плесо місцевої культури розраджували хіба що українізовані фестивалі на кшталт громіздкої «Останньої барикади» з-під крила Олеся Донія, легкокрилої «Текстури» місцевих двотисячників і ще більш необов’язкових проявів несподівано поетично-клубної культури, яка актуалізується здебільшого в місцевих кафе на кшталт «Бочки» чи «Агати». З іншого боку, на очі виходив архаїчний факт того, що здолати сучасний процес русифікації рідного міста, виявляється, можна лише завдяки мутації в бік постіндустріальних практик, запливу наперекір архетипам, вольовому зусиллю щодо власного самовизначення тощо.  Себто лише за рахунок особистого таланту (а не зазвичай «відродженої» пам’яті століть), а також завдяки індивідуальному дерзанню (а не колективним практикам «смолоскипово-барикадного» горіння) вільно буде вдихнути «живе» життя в упокорену громаду й побляклу літературу.

Так, перед нами усього лише дебютна збірка Марії Козиренко, яка, тим не менш, ладна зрушити з місця механізм слобідської стагнації, вплинувши також на ідентифікацію двотисячникового дискурсу в сенсі «національної» приналежності. При цьому на боці усіх можливих опонентів зазвичай логіка і здоровий глузд, а на боці авторки лише одне – сама література. Чи пак, найскладніша простота її жанрового відгалуження у вигляді урбаністичної поезії сьогодення. Отже, одна-єдина книжка, втім, талант – це одинична міра постання перед Богом, яка не залежить від кількості друкованих сторінок, хіба не так? До речі, про кількість, що змушена переходити в якість у випадку із «Сонячною бомбою» Марії Козиренко.

Наприклад, сьогоднішні «живі» поетичні «абстракції» Марії Козиренко не менш реальні за видрукувану дійсність, оскільки уважний читач-глядач може прочути в них появу справжнього нерву. Не сказати, що друковані вірші з «Сонячної бомби» (а не виголошені авторкою на пізніших поетичних акціях) якісь інакші. Але це поезії, зібрані аж за вісім років! Невже це цілісна книга буття? А чи автопортрет юної поетки, змальований за декілька відмінних за настроєм сеансів, які, тим не менш, складаються в єдине деклараційне полотно, являючи еклектичну панораму її незайманої душі? Щоправда, організованої не гіршим у світах мегаполісом.  Мабуть, цей поетичний «конструктор» – як прекрасна «вада», що пов’язана з браком або видавничої мобільності, або тимчасовою невірою у власні сили, або  ще якимсь особистим моментом. Цілком може бути, що помітні такі речі для тих слобідських зоїлів,  які досі вважають, що писати слід цілісними циклами, чи пак поетичними книжками на два десятки віршів, як це було за умов «проклятого» футуристичного минулого, але це не найгірша з поетичних практик, повірте. Принаймні краща за вимушене виполювання творчого матеріалу, роблене в угоду видавничого обсягу, коли з восьмирічного обсягу віршів терміново треба вибирати якусь дещицю заради спонтанної можливості видати збірку. Хай там як, але в «Сонячній бомбі» Марії Козиренко несамохіть пишеться нова реальність, яка тримає авторку в творчому тонусі, надаючи щоденної снаги. І як цікаво часом вишукувати її інакшу, ще не знану, аналізувати незнайомі ситуації, оцінювати підозрілі збіги у темах, вичитувати хоч якісь «темні» знаки у ясно-відвертій за своєю святою геніальністю простоті фраз, зворотів, інтонаційних обертонів юної пташини на українському дереві індиго…

Отже, бомба на яке сонце? Вибух чийого світила? Виявляється, не «російського», «імперського» чи ще якого «глобального», а всього лише «власного», «індивідуального», «незалежного», оскільки мова про субстанцію, відсторонену від будь-яких колективних настанов. Себто про звичайнісінький настрій, з яким авторка будує свій власний всесвіт стосунків із цим напрочуд «харківським», урбанізовано-міщанським світом: «У місті найніжнішого бетону / не можна жити, випроставшись / на повен зріст, – від землі до неба: / хтось обов’язково з’явиться «між» / і попросить його любити, / або йому молитися, / або дати грошей», – дізнаємося з «Сонячної бомби». А тут ще, розумієте, «шовкова дощовиця / розмріялась / над містом / непохитних слів, / чиїхось тіл у камені та бронзі», тож, як повідомляє авторка, «завтра зранку / я підірву над тобою / сонячну бомбу».

Тому, як бачимо, світ у поетичній системі стосунків Марії Козиренко принципово сонячний. Він сонячний ще й з історико-літературних міркувань. Здавалося б, як не співати радісні оди солідарності саме з електричною епохою родових стосунків з історією літератури, навіяних харківськими футуристами 1920-х років? Тим не менш, поетка маніфестує переваги «денної сторожі» над рештою сучасних «готичних» практик з їхнім культом нічного життя. «Не страшно і не огидно жити при електричному світлі, а просто банально й нудно, – роз’яснював цю практику Гадамер у власній «Актуальності прекрасного». – Нудьга – ось справжня суть електричного світла».

Утім, що може сьогодні «сонячна» енергія такої поезії? У принципі, багато чого. Наприклад, енергія естетично виправленої «архаїчної» фрази у випадку з поезією Козиренко може змінити не лише дух, але й матерію генетичних побудов, будучи спроможна викликати сміх, сльози, бажання переглянути свій-чужий світогляд. Раніше, якщо пригадуєте, у харківській міфопоетиці панував генетичний острах, тепер зауважуємо коректне обминання його «творчих» наслідків – новим покоління з пізніх двотисячників, представницею якого виступає авторка «Сонячної бомби». «Слова захлиналися піском, / під яким танув дім. / І ми переходили / на нове місце», – маніфестує вона вибір нової стратегії – не виживання під тиском «героїчної минувшини», а життя в умовах «живого» дискурсу. Ще й чудується при цьому, мовляв, «дивні люди: / не знають, / як воно – бути світлом, / до якого прагнуть».

На щастя, це не образне викривлення слобідської реальності, чи пак формування парареальності, гіперреальності чи навіть метареальності постмодерністського зразка, чим грішили харківські дев’яностики, наслідуючи «галицьку» естетику примітивної каталогізації щоденного буття. Скоріше, це сканування слобідської дійсності, транскрибування її буденного вокабуляру тощо – заради відкривання нових горизонтів для знеможеної постмодерно-цинічною еклектикою свідомості. Чого, до речі, неможливо добитися від вищезгаданої «галицької» автоматичної логіки, себто від нехудожнього, буденного висловлювання. Мовляв, «піва кончилась, жена ушла», як у віршику Патріарха Бу-Ба-Бу. Задуха, панове, відчувається у цій «федеративній» справі з визначення ментальних основ регіонального життя-буття. «Повітря між нами туге і простріляне поглядами... / Повітря між нами – модель «чорної дірки». / Повітря між нами наповне фальшивим золотим пилом, / змахами дрібних пташиних крилець, / запахами живої гарячої землі, / які ледь-ледь пробиваються крізь шкаралупу асфальту...», – нагадує Марія Козиренко.

Слід зауважити, що подальші наслідки «вибухової» діяльності харківської поетки виглядають логічним розвитком концепції ніжно-уважного, непересічно-зацікавленого спостерігача за буденними пересуваннями стрілок на годиннику символіко-метафоричних зрушень у харківській «поетичній» естетиці пізніх двотисячних років. До речі, категорія «руху», «поступу», «втечі» цілком характерні для поетики Марії Козиренко, наснаженої мандрівними постулатами «не спійманого» світом Сковороди. «Переплутала годинник із компасом / і довго ходила по колу, / доки не  пробило / опів на осінь», – значить наша поетка, повідомляючи: «Час у мене під ногами. / Кожним кроком  / я переступаю через сотні днів. / А якщо бігти – це майже вічність».

Таким чином, у збірці Марії Козиренко подивляємо паростки культу нової, уважливої наївності, чи пак повернення до «рахманних» слобідських джерел в озброєнні постіндустріальної метафорики. Хай там як, але супроти повсюдної нівеляції почуттів, ця роль скромної оглядачки урбаністичної архаїки виглядає у виконанні авторки «Сонячної бомби» справжнім рецептивним героїзмом. При цьому крізь машкару історії у цій книжці нам відкривається широка соціокультурна панорама «внутрішнього» Харкова, синкопована не юнацьким скептицизмом, але уважливо-мудрим ставленням прискіпливої авторки до пригод власної душі в контексті архівно-стагнаційного сьогодення. Буденне життя для Марії Козиренко не вкладається в схему «творчого» копіювання славних попередників, а чи наслідування не менш заслужених сучасників. Для неї воно не складається з актів, у яких (і якими) всі ми живемо, відвернувшись від самих себе. І тому, лише осягнувши історико-літературний топос довколишнього світу (на прикладі хоч би й рідної Слобідщини) крізь призму власної душі – а не крізь сформовані літературної модою схеми поетичної рефлексії – Марія Козиренко повертається до себе. І тоді світ її поетичного космосу ладен вибухнути справжньою бомбою сонячного настрою, підкоряючись волі авторки, а не причинно-об’єктивним законам цього споконвіку «харківського» Всесвіту.