Провокація в літературознавстві: Хто за?

Чи потрібна провокація сучасному українському літературознавству? Безумовно! Назріла потреба розворушити не лише науковців, але й читацьку публіку. Провокаторів від літературознавства можна перерахувати на пальцях; імена, які першими спадають на думку в цьому контексті: Соломія Павличко, Оксана Забужко, Олесь Бузина… Тепер у цей недовгий перелік можна додати і Володимира Даниленка, письменника, засновника літературних конкурсів «Золотий Бабай», «Коронація слова», упорядника антологій сучасної української прози і просто піарника Юлії Тимошенко. Даниленко вирішив поділитися з нами роздумами про письменника і літературний процес у книжці із поетично-безнадійною назвою. Ось що зазначено в анотації: «Лісоруб у пустелі» — провокативна спроба нетрадиційного осмислення специфіки творчого життя чотирьох письменницьких поколінь української літератури після шістдесятників. Не обтяжений канонічністю погляд автора проникає в особливості літературних містифікацій, літературного легіонерства в постколоніальній Україні, залежність творчого успіху від віку літературного дебютанта, ролі столиці й провінції в національних літературах, гонорарів в українській і світовій практиці, найпомітніших явищ сучасної української поезії, прози, драматургії».
Мені хотілося б, щоб цю книжку прочитало якомога більше людей, які не уявляють своє життя без літератури. І не тому, що ця книжка ідеальна, зовсім ні – інформацію у ній подано нерівномірно і непропорційно, автор вирішив не напружувати себе і читача посиланнями на поданий фактичний матеріал. У книжці є декілька розділів, що присвячені аналізу прозових і поетичних творів, ці розділи нагадали мені шкільну хрестоматію, де не передбачається, що учень може мати власну думку, якісь інші емоції. Загалом суб’єктивізм – це основна риса книжки. Та разом з тим, книга «Лісоруб у пустелі» написана легко і цікаво, нагадує теревені на кухні, такі собі дружні посиденьки (це якщо пропускати довжелезні переліки прізвищ письменників, які автор умістив, очевидно, для історії). Не секрет, що обивателі люблять смакувати «солоні» оповіді про відомих людей. У книжці Даниленка таких оповідок предостатньо! Ліна Костенко «вчепилася в патли» Тетяни Толстої (с. 112) Круто! Роман Іванничук «сидів червоний як рак і вдавав, що не п’яний» (с.95), а Григір Тютюнник «пляшкою з-під шампанського ледь не розтрощив голову Богдану Чалому» (с. 96). От що ці подробиці дають читачеві для розуміння загадкової письменницької душі і літературного процесу? Я не ханжа. І я терпіти не можу, коли з письменника роблять ікону, але є межа, яку кожен проводить для себе сам. Чи варто зводити літературознавство до банального пліткарства?
Та сумнівні сенсації – це не єдиний сюрприз для допитливого читача. У книжці вміщено власні рейтинги Даниленка: 50 найкращих сучасних романів і повістей та 50 найкращих сучасних драматичних творів. У пресі сам провокатор зізнався, що на ці рейтинги покладав особливі надії. А як на мене, такі переліки мають укладатися хіба що у Живих Журналах. 
У книжці автор велику увагу приділяє «комплексу провінціала» в українській літературі, але чомусь не помічає його в собі. Із неприхованою заздрістю Даниленко розмірковує про мільйонні гонорари Стівена Кінга та Дена Брауна. А я от думаю так: якщо письменник зміг заробити мільйон, значить він уже завдяки лише цьому факту чогось вартий. Володимир Даниленко (як і багато сучасних видавців) нарікає на українських читачів: мовляв, мало вони в нас цікавляться високим, інтелектуальними, духовним. Синдром «8%» описує у своїй книжці «Маркетинг у видавничій справі: фантазія чи дійсність?» відомий польський маркетолог Яцек Влодарчик. Цей синдром полягає в тому, що працівники видавництва починають ототожнювати ціле суспільство з собою і представниками кола свого спілкування, тому видають книжки для 8 % «аристократів духу», забуваючи, що ціле суспільство – це решта 92 % . Природно, 8 % - це число доволі умовне (і відповідає польським показникам), але треба погодитися, елітарні читачі – це меншість. Даниленко з якоюсь майже дитячою образою говорить про протистояння літературних кланів, традиціоналістів (Національної спілки письменників) і західників (Асоціація українських письменників). І з того, як автор критикує «Критику», можна припустити, що він належить до табору традиціоналістів. Як на мене, то Спілка - це, безперечно, рудимент радянської системи (скільки вже про це сказано!), що дозволяє «полікуватись у спеціальній клініці або взяти недорогу путівку в пансіонат для відпочинку» (с. 31). Не сперечаюсь, монополія в літературі негативно впливає на розвиток літпроцесу, і вважаю, що літературних журналів і газет має бути багато. Може варто створювати більше творчих «кланів»? 
Та з усього видно, що Володимир Даниленко щиро вболіває за долю української літератури. Для юних і не дуже літераторів «Лісоруб у пустелі» містить бонус: «Тридцять вузликів на пам’ять сучасному українському письменнику». У цьому розділі є справді багато потрібних порад, які, можливо, допоможуть створенню справжнього українського бестселера. Будемо чекати. А поки що привітаємо чергову спробу популяризувати літературознавство. Справді, теми «кололітературні» добре надаються до популяризації і потенційно мають велике коло читачів. Популярне літературознавство - прекрасний ґрунт для експериментів і, до речі, чудовий засіб привернення уваги до літературного процесу. Чи є «Лісоруб у пустелі» вдалим зразком популярного літературознавства, питання досить спірне. Але я утримаюсь від оцінок, оскільки по суті немає з чим порівнювати. Прикро, та оте наше українське літературне «безриб’я » вже стало навіть не тенденцією, а традицією, тож уже просто появу чогось несхожого сприймаємо «на ура» і навіть закриваємо очі на явні недоліки.