«Зустріч у Сан-Франциско»: проза життя за Євгенією Кононенко

Збірка оповідань «Зустріч у Сан-Франциско» Євгенії Кононенко є прикладом професійної прози, та це одночасно і тішить, і засмучує. Спочатку — трохи про причини втіхи.

Рукою відомою письменниці (а Євгенія Кононенко заслуговує зватися не просто авторкою, а письменницею. Недарма А. Курков вважає її однією з небагатьох, чиї твори могли б успішно продаватися за кордоном — звичайно, при грамотній місцевій видавничій політиці) виведена жіноча проза. Але це не позиція, тим більше – не діагноз, а просто змалювання того, що відбувається з певної точки зборки, але без оцінок. І це чудовий кінематографічний прийом. Авторка просто передає почуття персонажів, їх дії, без втручання. Складається враження, що у руках письменниці невелика камера, яку вона переводить з одного об'єкта на інший. У більшості випадків письменниці це вдається зробити, але іноді камера вислизає, бо дуже важко втриматися від емоцій, коли йдеться про людей. І тоді авторка радіє або сумує разом зі своїм персонажем. Тоді це перестає бути кінофільмом і стає прозою життя.

Інколи камера потрапляє у місця, куди її ніхто не кликав. Ці місця відверто непривабливі («Відгоріли свічки», подекуди «Жовта зірка в снігах»). Розповсюджена традиція, згідно з якою мистецтво має лізти до всіх непривабливих закутків душі та робити відомим те, що зазвичай утаємничують, не обов'язково є доречною. По-перше, завжди до цієї справи додається не той саундтрек, так би мовити. По-друге, є і важливіші справи. Утім, можливо, то є справа смаку.

У оповіданнях пані Кононенко чітко простежується позиція поколінь. Прозора мотивація кожної зі сторін. І позиція «чоловік як незбагненний звір» теж стає більш зрозумілою, коли усвідомлюєш, що йдеться не про сьогоднішнє світосприйняття, а про точку зору, яка здебільшого лежить у площині минулого. Мабуть, колись жінки вміли пам'ятати чи навіть частково відновити страчену любов, зустрівши чоловіка, який трохи не клошар («Гадючник», «Зустріч у Сан-Франциско»).

Євгенія Кононенко вміло користується стилістичними фігурами та прийомами, вони завжди доречні. Її твори також надзвичайно цікаві. Авторка легко тримає увагу читача, і зовсім не своїм літстажем. Відчувається також, що пані Кононенко – мудра людина. Її твори тому – надійний свідок та запорука. Життя мудре. Кожен знаходить собі раду та дає собі спокій. Пані Кононенко також дуже  добре вписується до традиції. У неї вивірений поколіннями гендерно-народний об'єкт зображення («Різними мовами», «Груди і стегна», «Останній розділ перед епілогом»). Це, мабуть, притаманно українському літературному процесу в цілому.

Непокоїть же те, що статті представників допоміжних професій (психологів, психотерапевтів, різноманітних гуру), почасти зовсім позбавлені літературної естетики, виявляються цікавішими, ніж приклади якісної художньої літератури. Я вже про користь та вплив на моральне самопочуття і не кажу. Є їм що сказати, і без прискіпливої уваги до життя маленької людини, про життєві реалії. І «мастацькі штучки» письменників вже не врятовують.