Мюрдал-fisk: Роздуми біля капустяного поля, або Примарна лінія оборони

Розумна людина може бути закохана як божевільна,
проте не як дурень.

Ларошфуко

Роман «Мюрдал-fisk, або Філософія північної самоти» – третій у доробку автора, творчість якого можна по праву назвати дивним явищем в сучасній українській літературі.

Перше, на що звертаєш увагу, – це на принцип побудови роману. Його архітектоніка – це і потік чистої свідомості, і три злагоджені між собою сюжетні лінії. З композиційної точки зору твір не розділений на розділи, частини, якісь дрібні структурні елементи – в ньому є безкінечна і химерна Дія Роздуму, Дія Матеріального світу, Дія Потойбіччя – і невеличкий «Кінець», який скоріше є даниною літературним канонам і принципу відплати справедливості, ніж історії переживання. Адже лише фізична частина життя є скінченною. По-друге, – це той факт, що перед нами аж «три» цільних романи: роман про життя пані Туни і пана Штока в 30-х, 40-х роках ХХ сторіччя, роман про їхнього сина Петтерса і жінки на ім’я Сігріда, і власне, «роман у романі» «Риба-потопельник, або Священик із Фломсбана» про смерть священика Турольфа Гуннарссона «авторства» пана Штока. Причому «переходи» один в одний відбуваються раптово, без «попереджень». І ще про одну особливість творів В’ячеслава Гука – про них не скажеш, що це «що бачу, те й пишу». Ба, навіть, краще так: пишу «на реальних подіях», «із власного досвіду».

Отже повернімось до роману. Найбільш цікавими в ньому є не події, що трапляються з героями, а, власне, глибокий і логічний ланцюг перетворень символів роману, що поступово розкриваються, і насамкінець ми бачимо цільну картину і розгадку ребусів... а в цій статті – лише їх коротенький опис, характеристика.

Перш за все, це – риба, сенс її життя і смерті. Риба – це чоловіче начало, глухе волання кохання чоловіка перед жіночністю: «чи голос почуттів чоловіка, звихненого на коханні, є голосом риби?!!». Ми бачим двох «риб» – пана Штока, осліплого внаслідок «нещасного випадку» (чи дійсно «нещасного»?) і його сина Петтерса – що потрапив у зачаровані і згубні тенета до жінки на ім’я Сігріда (пригадаймо чаклунку Сігріду у фолклорі північних народів). І якщо духовне вмирання першого було зразу ж пояснене епіграфом, то з його дитиною не все так ясно і зрозуміло.

Петтерс пручається до останнього, проте природа, природний добір безжальний до «підкаблучників», до тих, хто не зміг відмовитись від звабливих принад Жінки. Але – «жінки безплідної», яка, відчувши «дурну кров» для Природи, зробила аборт, а її лоно стало гнилим і порожнім. В цьому нема чогось парадоксального, адже згадаємо Ніцше: «Чоловік для жінки – засіб. Мета – дитина». Мета для природи – здорова дитина, що виживе і переламає долю. Як дитина Сігріди від першого шлюбу – Бйорг.

І – знову помилка чоловіка – статевий потяг переміг вимогу Природи до самовідтворення, розмноження перетікає у якусь безцільну оргію… Взагалі автор не цурається натуралістичного зображення життя людини – і подальшого падіння героя у самообман, кохання переходить у дурість – власне, все навкруги є комфортним – проте, брудним, фальшивим і отруєним.

Цей стан батько Штока-молодшого описав так: «Яке ж це безглуздя – потрапити в цілковиту залежність од жінки й речей, наче бути огорненим простирадлом сивого диму чи білого світла, які набули цупкості звичайного скла».

Звернімось до інших символів роману, на яких обов’язково потрібно зупинитись. Наприклад, червоний колір – колір пристрасті, колір будинку у Мюрдалі, колір крові, що залила панові Штоку обличчя, колір, через який він зробився осліплим. Колір, якій убив рибу? (див. епіграф до роману)

Символічні також міста Мюрдал і Козятин. Герой – Петтерс Шток їде у пошуках сенсу життя через море в Україну в Козятин, з однієї духовної пастки в іншу, починаючи розуміти згубність свого шляху – хоча запізно: невід для риби вже сплетений. Хоча і тут, щоб знайти як останній шанс на схилі літ жінку, щоб «риба викинула ікру у водориї, і кров – відступила», він продовжує бавитись із мертвою й такою ж, як і Сігріда, безплідною лялькою-манекеном, і пише листи до примарного світу – героїні роману пані Гуннарссон, Інгер, хоча на всіх фронтах він загнаний у глухий кут. І Козятин може подарувати лише останні хвилини душевного спокою. Проте все-таки здоровий глузд підсвідомо – як інстинкт самозбереження – пробивається через пошматовану й отруєну комфортом уяву Петтерса Штока – коли він заклеює очі портрету Сігріди, ніби будуючи примарну лінію оборони.

Досить цікавими в романі є описи норвезької природи, неймовірно цікава сама поетика твору: «коли закривавила горобина, коли олені прийдуть через ріки, коли птах завмирає у небі і хочеться плакати од відчуття цієї краси» – так міг написати лише норвежець, для якого співіснування природи й людини – над усе у житті. А також – образ капустяного поля і кроликів біля будинку. Вони є іронічним втіленням «цапів-відбувайлів» (навіть цапи харчуються капустою) для героїв, що не змогли зреалізуватись. Спочатку на полі божеволіє Туна, потім – син Штока, вчинивши різанину як кроликів, так і своєї ж пам’яті. Проте він настільки плутається у своїх думках, що замість того, щоб із садистською насолодою відігратись у обмеженому просторі північної місцини на маленьких тваринках, сам випадково і дивом залишається живим. Проте, з іншого боку, спотворене капустяне поле – це і скалічене лоно жінки...

Окремо слід зазначити «блукаючі символи» романів В’ячеслава Гука. Звернув би увагу на такі – безплідна жінка з вже стерильним лоном, в якої залишилась лише природно-мертва фізично красива обгортка – Марта із «Саду Галатеї», образ шибеника-самогубці – пан Ерккі із «Синдрому дитячих спогадів».

Залишу сумне. Крім того, що мова роману в’язка, «Мюрдал-fisk» – роман іронічний, що його ріднить із більш оптимістичим «Садом Галатеї». Наприклад, герой зважаючи на, так скажемо, «тонку душевну організацію», «уникає подробиць» опису міського нужника, а потім неодноразово протягом роману впадає у натуралістичні описи «не для друку» подробиць жіночої фізіології і анатомії та людського кохання.

Можна лиш уявити, як усе прочитане можна було б відтворити на екрані. Сказав би, у чистому вигляді для такого вишуканого, в’язкого (аж зуби ціпить), місцями інтелектуально-нудного тексту зробити це буде надто важко (все-таки навіть «нерозважальне» кіно не може бути втіленням «чистого мистецтва»). Однак якщо взяти якусь грань роману, то кожен із майстрів «чарівного ліхтаря Люм’єр» може знайти щось своє: або це буде черговий симпатичний інтелектуальний артхаус на тему кризи буржуазного суспільства, або містичний трилер, а може вийти глибока і сумна драма про жіночу (син-Шток) або ж чоловічу (батько-Шток) підступність. Тобто маємо щось із «Годин» Майкла Кеннінгема, про «три життєвих утілення Вірджинії Вулф».

Найближче, на мою думку, цим романом В’ячеслав Гук стоїть до сучасного норвезького письменника Ерленда Лу, який згадується у творі (до речі, в негативному сенсі: роман «Допплер»). Ще помічаємо неабиякий вплив прозових творів Франца Кафки та Івана Буніна, зокрема його славнозвісних «Темних алей», а надто – скандального за своєю натуралістичністю оповідання «Гість», який за радянських часів ніде не друкувався саме через свою нібито аморальність.

Суттєвий недолік цього твору – відсутність словника наприкінці книги: бо на сторінках роману зустрічаємо дуже багато незрозумілих або маловживаних слів і виразів, зміст яких навіть із контексту іноді не зовсім зрозумілий. Цим письменник ніби шифрує сам текст. На одній зі сторінок варто було б вмістити схему ослівського метро із зазначенням усіх станцій, а також – залізничний і водний маршрути, якими протягом усього твору мандрують головні герої.

Взагалі, якщо підсумувати вищесказане, – тема самотності, кризи комфорту є актуальною для «споживацького суспільства», однак В’ячеслав Гук відійшов від розгляду конкретної «історії хвороби» і начебто написав декілька розділів, якщо можна так сказати, вишуканого літературного підручника з психіатрії, або підручника з природного добору, адже всюди виживає те, що дає Природі ікру, насіння, здорове потомство – фізично і морально.

Втопитись може лише душевнохвора риба. Чи ми всі, як і риби, безголосі?...