Дмитро Лазуткін та його щоденники космічної людини

Киянин Дмитро Лазуткін – людина різнобічних інтересів: інженер-металург, журналіст, спортсмен (тренер із кемпо-карате, чемпіон України з козацького двобою, призер Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джицу, переможець чемпіонату України з оберслему), учасник і організатор літературно-мистецьких акцій, музикант (грає на трубі). Але він, насамперед, – поет, автор чотирьох книг і  лауреат літературних премій. Ці біографічні дані необхідні для подальших моїх роздумів про творчість Дмитра Лазуткіна. Його п’ята збірка поезій «Бензин» –  це монологи космічної людини, яка природно почувається у Космосі, але тимчасово живе на Землі, це –  щоденник спостережень за земним нашим із вами життям. Зрештою, він сам про це розказує: «…цей побутовий космос… ось воно моє небо // я тут працюю – сонцем… життя видовжується по вертикалі // і поступово зникає вгорі… втім там – нагорі // інші побачення інші маневри // інші трембіти для танкових рот // інші розваги інші шедеври // інші підкорення інших висот…».

Але, ніде правди діти, автор живе на Землі, і його  поради-зауваження-спостереження вельми слушні для нас, землян: «…варто раз схибити // у найвідповідальніший момент // і тебе занесуть до чорної книги // найчорнішої з усіх чорних книг… всі грають у власні ігри // всі програють // адже ніколи не відомо // у який бік покотиться земна куля… це дійсно важлива праця – тримати за зябра життя та все одно складно // як сильно б цього не хотів // зв’язати бажання втечі з надією на вороття…».  Бажання втечі будь-куди, хоч у тартарари, живе у кожного з нас,  і поет, як професійний спокусник, не забуває час від часу малювати очікувані принади і кликати туди «… де вже інші правила // де чути небесні хорали… там на поверхні // ти побачиш тих кого боявся побачити // там // на поверхні // добрі змії / що стрімко пересуваються іншим світом // оминаючи // коралові рифи // і запалені свічки над зеленими корабликами…// обриси міст // які зависають у повітрі // чітко запам’ятовуючи кожен порух вітру… // небеса наповнюються рожевим кремом… // це прибульці знов // кольорами граються…».

Та все-таки земне тяжіння виявляється сильнішим за космічні спокусливі картини. Поет усвідомлює: навіть якщо «… дороговкази не вказують // пісні брешуть…// сотні слів // і всі надиктовані // сотні доріг // і всі розтоптані… тільки на Землі можливий душевний стан, коли так просто бути відвертим // так солодко бути безсоромним // так легко бути щасливим…».

У своєму баченні нашого з вами існування Дмитро Лазуткін  із ніг до голови дитя Землі – безжальний, безкомпромісний, жорстокий, іронічний: «… та одного разу зриваєшься – батьку – кричиш – що робити?! // на вулиці чернишевського такі питання доречні // як що робити? – вчасно поливати квіти // годувати кота інакше вони приречені…».  На жаль, за прогнозом поета, приречені й  ми з вами, тобто, земляни: за прогнозом поета: «… світ це куля а ти мішень // мішень і куля колись зустрінуться…». У пошуках виходу автор перегортає сторінки життєвих принад: «любов вимагає оргій // заходьте є вільні місця…// вона – бенкет подорожніх вона – початок кінця // й на пластикові виделки настромлюються серця // потрібно чимало виделок аби врятувати світ…».  Автор радить: «… лише не вмикай телевізор // бо там безнадійні шанси //  і опади наче осади // там радять вчити албанську // аби не померти в косово… хочеш кричати – краще – кричи…// так трапляється  //  і риба кричить…».  Сумно і правдиво, як за методом соцреалізму, але невже все так  безнадійно?!  Не може такого бути, адже наш автор – поет! Голого оптимізму, правда, у поетичних рефлексіях нема,  але деякі думки поета вселяють надію, що не все так погано у нашому домі, бо «… так солодко перебирати колишні історії // так затишно вірити у безперервний процес… так хочеться  // комусь довіряти // так хочеться покласти сумку на підлогу // й піти займати чергу за квитками у майбутнє… у якому – пророкує  поет: помри – і не відчуєш зміни //  воскресни – і відчуєш все… врешті-решт будь-яку музику можна вимкнути… тому до побачення // усім хто так само створений»...

До побачення, пане поете!