У спокої гірських краєвидів: «Ярмінок» Петра Мідянки

У сучасному українському літературному дискурсі Петро Мідянка – постать осібна, не тільки через географію свого мешкання (живе і вчителює в селі Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області), а насамперед через оригінальний творчий метод, що полягає в насиченні текстів топонімікою Закарпаття, діалектизмами й архаїзмами. Вірші, мережані незвичними словами й назвами, створюють враження езопової мови, саме тому, напевне, Петра Мідянку називають поетом-герметиком. Автор і сам частково пов’язує свою творчість із італійцями Унґаретті, Квазімодо, Монтале (Іван Андрусяк. Петро Мідянка: «Українська поезія ще довго матиме не лише суто мистецьку, а й суспільну опінію»). І ось найновіша книжка закарпатця, підсумковий творчий доробок – «Ярмінок» (попередні його збірки: «Поріг» (1987), «Осередок» (1994), «Фараметлики» (1994), «Зелений фирес» (1999), «Трава Господня» (2001), «Дижма» (2003)). Її успіх, а саме перемога на книжковому рейтингу «ЛітАкцент року – 2008», свідчить про зацікавленість читачів автентикою, бажання зупинити глобалізаційно-космополітичні жорна, опинитися у спокої гірських краєвидів.

Петро Мідянка створив свій міф про Срібну Землю, крізь призму української лексики зробив поліетнічне середовище свого краю українським. «Я ту поліетнічність привів у світ української поезії. До українського читача», – пояснює поет (див. там само). На думку митця, по-справжньому відчути ці вірші зможе підготований, «добрий» читач, смаки якого сформовані на класиках, і не обов’язково розуміти всі слова й назви, адже для поезії важливе не логічне, а мистецьке, чуттєве сприйняття: «мусай увійти в транс тої метафоричності, тої образної системи» (Vік Коврей. Петро Мідянка: «Доки Андрухович їздить по швейцаріях — я саджу картоплю вдома»).

Поет схоплює, задокументовує обличчя земляків, сувору прохолоду й вогкість Карпат, назви річок, гір, долин, сіл, побут горян, одяг, інтер’єри кафе, їжу, напої, речі. Він апелює до сучасних і давніх знаменитостей, літераторів, і частенько до сучасників, нікому невідомих – дідів, сусідів, знайомих. Отже, у збірці «Ярмінок», справді, як на ярмарку, повно всякої всячини. Образ автора у віршах переважно виступає як відсторонений спостерігач і констататор дійсності. Письмо Петра Мідянки розмірене, виважене. Так само спокійно, повільно він і читає власні твори (послухати вірші в авторському виконанні можна тут). І, незважаючи на численні діалектизми, топоніми, архаїзми, вірші здаються напрочуд прозорими:

На Земплін ти подався в свічкарі,
Парохій руських небагаті порти…
Рускені зниділі, недужі на сухоти,
І дротарі по селах – нестарі…
(«На Земплін ти подавсяв свічкарі…», с.7).

У пейзажах читач немов опиняється в позачассі – гори давні, як світ… і раптом піканням мобілки нагадує про себе сучасність: «Вже відотавився в перенизі покіс. / І в тіснині запікає мобілка, / Щоб сполошити все ще дикий ліс» («Ґрунти тяжкі – різоха і мітлоха», с.84).

Композиційно книжка нагадує гірську місцевість – читачеві доводиться зашпортуватися, щоразу переходячи від силаботонічного вірша до верлібра й навпаки, мов сходячи з пагірка в долину. Однак не формальний принцип був покладений у композиційну структуру збірки, а тематичний – спочатку патріотична лірика, далі – пейзажно-філософська, наприкінці – релігійна. Спотикаєшся, як об камінець на шляху, й об ламаний ритм у деяких рядках, іноді зумовлений діалектними наголосами. Найнеприємніші, звісно, калюжі на гірських дорогах, а в поезії – збиті або дієслівні рими: «нас – час» («Тут все по-давньому, сотають тихо будні», с.17); «Україну – сокорину», «Україну – єдину» («Все рідше й рідше бачиш Україну», с.18); «небагато – свято», «жила – села» («За літографією Отто Бенда», с.19); «зійде – росте» («Вноградна кісточко, зостанься у моїй склянці…», с.25); «одчинить – спинить» («Пісня Муціана Іванька», с.32).

Мідянка – майстер алітерацій. Ось, наприклад, накопичення «щ», «ш», «р», «ч»: «Лишко юна, вроджена у травні, / На толоці ловиш ти хрущів. / Що ці вірші наші незугарні / В колихкому мареві дощів! / Щасна звірко, вільна в чагарниччі, / На плаях, де гнізда й моклячник» («Лишко юна, вроджена у травні…», с.9). Або «р», «н», «г»: «В чорнобурці Чорногора. Монте-Негро. / «Монтеграппа» пише на снігу. / Під Говерлу з лижвами йде єгер / З Ягра теплого в засніжену югу. / Ручка «Монтеграппа» й доза граппи / Хто ж той єгер – мадяр, таліян?» («В чорнобурці Чорногора. Монте-Негро…», с.115). І ці приклади не поодинокі.

Поет полюбляє вдаватися до порівнянь, що часом «схрещені» з метафорами: «Бороцкопалінки – мов піни на потоці» («Кореневище», с.10); «І світить дном маленька річка Піня, / Як риба черевом, як… мовчазні роки. / Гуде ж бювет, немов бджолиний пень…» («Бювет», с.11); «Жоржина, як червоний пуловер» («Столітня яблуня – під нею сиві старці…», с.109).

Петро Мідянка не вважає себе постмодерністом, адже «для постмодернізму немає нічого святого, сакрального. А у мене є святі речі: Бог і Батьківщина» (Олександр Гаврош. Петро Мідянка: «Широкий Луг утримує мене від багатьох спокус»). І справді, у віршах наскрізні велика й маленька Україна (Вітчизна, «вітцівщина боляща», Карпатська Русь, «Руська Крайна», «родіна», «батьківщина») та Бог (численні звертання до Господа; велика кількість церковно-релігійної символіки; сповідальний, молитовний настрій деяких віршів; опертя на церковний календар: «І знову лагідна, і пещена Петрівка», «На Богородицю процесія», «Де білі гладіолуси на Спаса?» та ін.).

Натомість любовної лірики в книжці нема. Жіночі образи тут ніби випадкові, майже непомітні й неприсутні. Чому? Про це нам невідомо.

Збірка Петра Мідянки «Ярмінок» збагачує українську поетичну традицію насамперед лексичним багатоголоссям, допомагає глибше осягнути закарпатську сучасну й споконвічну дійсність, відкриває перед світом неповторність Срібної Землі й, відповідно, самобутність України.