«Дещо щоденне» від Маріанни Кіяновської - близьке і болюче, як саме життя

Якщо театр починається з вішалки, то збірка поезій – з обкладинки. Деякі книжки привертають увагу своєю фізичною формою (видовженістю, опуклістю чи іншою метафізикою). З книжечкою Маріанни Кіяновської все дещо простіше – з неї на Вас дивиться око. Під оком маємо по-жіночому акуратно виведений підпис: «Дещо щоденне», який з першим, що тут спадає на думку – буденністю – не має нічого спільного. Ключове слово – «дещо». Справді, «дещо» – це думки особливої витримки, густоти і мінералізації, які завжди, щодня поруч, але найчастіше залишаються поза кутом зору, поза прозою і поетикою. Дещо – обов’язково особисте, таємне. Як і епіграф до всієї збірки – три вислови латиною, так і декілька віршів з її вкрапленнями – все це додає вишуканого шарму середньовічної готики – глибоких і дивних часів, яких вже не повернути.

Існую, мислю – грекою й латинню,

Садами йдучи, садами мов,

Бо sermiofacit. Троп триває тінню

Не проминань. В метафорі – любов

До віддзеркалень, як до переміщень

Крізь істину, що тло, і що за тлом.

А Бог в метафорі, щоб ближче,

Усе й ніщо – час між добром і злом.

Основна ж частина книги – це певного роду спектакль, гра, де на сцені – Бог, Смерть, Любов та Слово. Вони перетікають одне у одне, утворюють складні конструкції, які своєю глибиною сягають вічності. Здається, немає понять, яких не можна було б синтезувати з чотирьох головних сутностей цієї поетичної вистави. Масштабність окресленого у поезіях «Дещо щоденне» ледве сягає меж людського сприйняття. Кожен вірш, як філософський камінь, що здатен перетворювати повітря на густу і водночас приємну на дотик субстанцію, яка унаочнює собою всі щоденні істини, так старанно приховувані від людського зору.

...речі і суті

невидимі оку, лиш серцю відкриті часами

поезія Маріанни Кіяновської постає повсякчас різною – то судомно задихається від слів:

Ти, що був мені ти. Ти, що був мені, був мені ти.

Запеклася не кривда, а кров. Запеклася на рані.

то спокійно, наче голкою, вишиває в просторі метафізичні сюжети:

Ми – камінці, упіймані за груди

І за серця. Нас оточив прибій,

Лишивши тільки лінії і шрами ...

то впевнено і без права на заперечення їй мовить:

Не засну у могилі. Лежатиму, як і сьогодні,

Із очима, відкритими в небо, якщо воно є.

У збірці поезія тримається на чотирьох стовпах, якими є вже загадані Любов, Смерть, Слово і Бог, і це дозволяє віршованим думкам бути тисячекратно різними, і в той же час, вічними, незламними і щоденними, як і їхні власні засади.

Стежка світла сходжена птахами.

Довгий вечір довший, ніж зима.

І нема нічого поміж нами,

Окрім смерті, а її нема.

З наближенням до фіналу книжки,  з’являється відчуття поступового змаління на сцені всіх стовпів – Смерть зникає в нікуди, Любов губиться у минулому, і «усі слова забуваються тоді / коли я воду п’ю з долоні Бога». Та у променях світла залишається тільки Він. Головний винуватець поетичного свята і невеличкої, світлої, трохи сумної книжечки Маріанни Кіяновської з непрозаїчною назвою «Дещо щоденне». Останній вірш, наче зізнання чи сповідь, на кілька митей підіймає завісу над таємницями текстів та святинями рим. І звучить це одкровення так:

Страшно, Господи. Господи, чорно.

Чорнота під безоднею снігу.

Рукотворно і нерукотворно

Я останню дописую книгу.

Або – після останню, бо, може,

До Йордану іде, до Навина

Ти до мене промовив, мій Боже...

Я ж у жодній із літер не винна.