Михайло Бриних: Шахмати для всіх

Містика, педофілічні підозри, соціалка, геніальність і шпигунські інтриги – ось лише маленька частина сюжетної канви нового роману Михайла Бриниха. Але якраз сюжет в ньому рівно ніц не значить, адже (з дозволу сказати) роман цей – ніщо інше як шаховий підручник (для) нового покоління, під зав’язку набитий органічною для київської сміховинної школи лексикою (себто суржиком). В основі сюжету – шахове виховання маленького хлопчика Міші простим магазинним охоронцем доктором Падлюччо, здобрене описами шахових дебютів, гамбітів, класичних баталій тощо. Граючись, для «Шахмат для дибілів» можна добирати різноманітні влучні означення: роман виховання (як зазначається в анотації), роман-лабіринт (вихід з якого – в наступний роман, на що прозоро натякає закінчення), функціональний роман, нарешті – роман-гра в усіх сенсах цього слова: гра з читачем – перш за все.  

Для того щоби зрозуміти логіку написання цього твору треба хоч трішки знати самого автора. З одного боку він – учасник шахового турніру Blaszczak Memorial у Вроцлаві 1990 року, на якому посів почесне 96-те місце, а з іншого – письменник, критик, телеведучий, людина гострої іронії і не менш гостро-винахідливої розмовної мови. Тому писати в стилі «Шахмат для дибілів» для Бриниха – це все одно що розмовляти з самим собою вголос. От і виходить, що діалог доктора Падлюччо (саме так назвав, до речі, Бриних свій «Живий Журнал»), наставника, і маленького генія шахмат Міші (Бриниха?) – це безперервна гра з собою, лише з примітивної необхідності втілена у слова – для читача, що ніби підглядає за таїнством гри-з-самим-собою у щілинку книги, не підозрюючи, що за ним самим не менш безсовісно підглядають з її безодні. 

Власне, шахмати і є безоднею: чи не найпереконливішим місцем роману стали класичні шахові баталії, які було би цікаво прочитувати навіть без блискучих метафоричних пасажів Бриниха на кшталт «в началі цієї віртуозної, як прижок матацикліста через велику кітайську стіну, атаки білі жертвують каня: 17. Ne4-f6+ (напомінаю, що це не плюс, а шах, тоість – угроза дать каралю в диню)». Бриних, устами доктора Падлюччо, проте, значно підперчує пісну шахову теорію, в результаті чого, наприклад, класичний дебют Уйтелки нарікається так: «саме аутічне шахматне начало, плод снобізма і лузєрского унинія», а про ХІХ століття зауважується таке: «жадность в 19-му столітті (...) щиталась нормальнєйшим людським рефлєксом, одним із небагатьох, що отлічає созданіє Боже від галімої абіззяни». Кажучи просто, читати «Шахмати для дибілів» не лише корисно для саморозвитку, але і смішно, тобто корисно вдвічі.

Варто сказати ще, що високочолі постмодерністи могли би нагледіти в цьому романі чимало цікавого матеріалу для своїх теоретизувань навколо української літератури ХХІ століття, але на відміну від попередніх «постмодерних» романів Пашковського або Медведя «Шахмати для дибілів» читаються однаково легко і невимушено як в метро так і при світлі старезних зелених бібліотечних ламп. За що Бриних неодмінно отримає велике картате «спасибі» не лише від критиків, але й від рядових читачів.