«Століття Якова»: чому не помер дідусь

…Ну… от не знаю чому, але саме так налаштувала себе ще тоді, коли волинський письменник Володимир Лис тільки-но виборов першість у конкурсі «Гранд-Коронація» завдяки роману про «долю звичайного поліщука» – що дідусь у «Столітті Якова» помре. Відтак про цей твір багацько говорили, та й на власні вуха чула, як сама Оксана Забужко назвала «сагу про людину і її долю… гіпертекстом, що в будь-якій європейській країні видавали б стотисячним тиражем». Що ж, певно-таки направду найкращий. «А в такому випадку, як же без трагічного кінця, сліз і відвертих сердечних співпереживань?» – подумалося тоді як читачці.

Мало того, придбавши книгу й хутко роздивившись її чудове оформлення, прочитала ще й коментар телеведучого Андрія Куликова, у якому йшлося: «Шкода, що цей роман не може мати продовження…» Тому, зрозуміло, й надалі була переконана: в кінці роману, ба просто у день довгожданого 100-річчя, головний герой, що протягом тексту згадує про своє «кохання, біль втрати, круговерть війн та режимів, радощі та горе в родині, гріхи і каяття» …відійде у вищі світи… 

Налаштувалася…

Ще й автор додав хмизу в моє внутрішнє вогнище, детально описуючи фізичні болі, марення та неоптимістичні думки геть кволого діда Якова напередодні свого великого ювілею… Й от – читаю останні рядки… Дідусеве марево перетворюється на справжнього сина, що багато літ не навідувався додому й уже не планував приїзду, бо жив у далекій Московії, однак, благо, таки передумав… Далі читаю: «Можна типерка й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити…» «От і все», – подумалося мені…  Одначе, наступною виявилася злегка несподівана фраза: «Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати». Цікаво, думаю… Затим укотре: «Раптом він відчув, як на щоку з його старечого ока викотилася сльоза». «Ось і все, – констатувала. – Тут і казочці кінець…» 

Але…

Ні! Останні рядки мене геть приголомшили: «Одна (сльоза), друга… «Чого ж плачеш, старий? – подумав Яків». Отакий от кінець. І ні слова більше… І сторіччя лишень має настати… І, хтозна, можливо, дідусь іще попоживе?!.. Чому ж я була переконана, що цей твір матиме інший кінець?.. 

Я ніколи не писала рецензій, боюся, не вмію цього робити. А висловила думку, що стала бентежити...

Загалом роман читався повільно, бо написаний вельми вже специфічною сільською поліською чи то пак поліщуцькою мовою. Це трохи гальмувало читацький процес... Але... Хотілося б почути думки й інших книголюбів, що прочитали роман «Століття Якова». Як думалося вам?