Три карти для «Ілюзії», або Інтерактивний посібник з НЛП

Найвигідніший для літератора герой – параноїк. Або шизофренік. Або те й інше водночас. Кожна суперечність у характері гратиме на користь, так само, як і недомальованість образу. Кожна, навіть найдрібніша недомовленість і випадковість виглядатиме потойбічно-загадковою. Одне слово, безперечний козир. Котрий вперто не хоче зникати з колоди Тетяни Винокурової-Садиченко: дебютувавши із романом «Жарт. Із життя психів» у 2006, вона й досі не може відмовитися від бавлення з містикою, психозами і, звісно ж, іронією. Саме ці «три карти» і використано для її четвертого роману «Ілюзія».

Подейкують, у Тетяниній квартирі номер тринадцять мешкають привиди, але  пліткарі чи очевидці чомусь замовчують, чи немає серед тих ілюзорних створінь тіні старої дами. Тому, на жаль, ми навряд чи дізнаємося, чи  це не та сама легендарна літературна особа пожартувала, порадивши молодій українській романістці знову походити романом обсягом сторінок у сто двадцять п’ять, нерясно вкритих текстом й не обтяжених захопливою інтригою, і закріпити свій успіх твердженням, що «Ілюзія» – щось на кшталт «містичного детектива».

Головна героїня – як це заведено, нічим не прикметна «безіменна» недолуга секретарка з туристичної фірми, знайомиться із диваком Ізєю, що прагне навернути її у свою «віру».  Основний і він же єдиний постулат «віри» – опиратися деякій могутній організації під кодовою назвою «вони», які, послуговуючись найрізноманітнішими каналами інформації, старанно зомбують все населення Землі. За законами жанру, героїня має подумки, а часом і вголос кепкувати з цього щуроподібного знайомого незнайомця, найяскравіші портретні характеристики якого – недовіра до цигарок з фільтром, бо «хто знає, що вони можуть напхати у той фільтр», і перманентний стан згризання яблук. «Звідкіля ти знаєш, що твій вчинок — це саме твій вчинок? Що ти щось зробила із власної волі, що це ти вирішила зробити це? Ти, а не той, хто смикає за нитки?» – запитує Ізя, і героїні смішно. Але незабаром Ізя гине за дивних обставин. Власне, тут і мав би початися детектив, однак авторка відмовляє читачеві, спраглому насолодитися активним процесом пошуків винних, з’явою інопланетних гостів чи інших претендентів на роль тих загадкових «вони», ланцюжком дрібничок та хибних ходів, помилок і фатальних небезпек... Героїня Винокурової-Садовської занурюється у довгі внутрішні монологи щодо перенасиченого інформацією світу,  а єдині її активні дії у розшуку «ляльководів» – тижнева відпустка з роботи, боротьба із власним телевізором і підозри на адресу нового симпатичного (о, ці виразні штамповані епітети на зразок «містер Голівуд» або «карамельний хлопчик»!) знайомого. Ось і по детективу...

Із містикою у авторки також склалося кепсько. Замість продовжити невдячну, але традиційно привабливу справу фантастів та язичників від літератури (ну, містика ж!), Тетяна Винокурова-Садиченко створює майже інтерактивний посібник із застосування НЛП-технологій. Отже, для психологів, маніпуляторів, та й просто для всіх зацікавлених у рецепті, як не піддатися чарам циганок або як налаштуватися на вподобаного об’єкта, щоб приємно закінчити вечір в одному ліжку, «Ілюзія» – справжній must-read. Без жодних жартів. Лише з властивою авторці іронією – симпатичною, але дещо зіпсованою спеціями афоризмів-анекдотів на кшталт «від життя помирають» або «дивна обізяна, ще й розмовляє».

Якби у наш час НЛП раптом вважалося потужною зброєю, котру небезпечно навіть тримати у руках, не кажучи вже – сприймати про нього інформацію, а параноїдальний настрій передавався шляхом читання , роман «Ілюзія» все одно можна було б порекомендувати  кожному, навіть найчутливішому, найлегконавіюванішому читачеві. Тому що в ілюзорну боротьбу з «вітряками», в ілюзорну закоханість, в ексклюзивність омріяного кимсь фіолетового Тибету, в унікальну «зелену рибу щастя», що трохи тхне, як не дивно, риб’ячою літературною зужитістю, якось не дуже й віриться. Як, зрештою, і в саму схему поведінки головної героїні.

Тетяна Винокурова-Садиченко  не від того, аби легким стилем викладу підхопити читача й змусити його розгорнути у прямому сенсі «змотаний кільцем» із початку й фіналу клубочок її ілюзій, побоювань, філософувань, які всі є маленькими гвинтиками великого ритуалу принесення жертви інформаційній епосі. Ви проковтуєте роман, мов мелодійну позитивну пісню з ранкового ефіру, мов «лайфову» необтяжливу замальовку із газети, мов хмарку чийогось цигаркового диму – тутешнього і зовсім не фіолетового, як, можливо, у Тибеті. Ось ви уже знаєте чергову «Я» з сучасного літературного процесу, ось ви уже замислюєтеся, хто ви – маріонетка чи маніпулятор, ось ви уже вдивляєтеся в телевізор уважніше, ось ви уже замислюєтеся над своїми взаєминами із ЗМІ... Пізнавально, смішно, легко – наче у розмові із приємною, але не дуже близькою приятелькою. Але якщо якийсь внутрішній чи сторонній голос прошепотить вам щось про Літературу, не хвилюйтеся:  вас-бо одразу попередили, що це – ілюзія...