UkrainEUkraine
Тарас Прохасько. Одної і тої самої. – Чернівці: Книги–ХХІ, Meridian Czernowitz, 2013. – 240 с.
Нова книжка есеїстики Тараса Прохаська вийшла під Форум видавців у Львові. Авторська колумністика перекочувала з Інтернетного формату в паперовий. Писання колонок для різних видань – певна тенденція в літературі як серед літераторів старшого віку (Юрій Андрухович, Андрій Бондар), так і серед молодих авторів, до прикладу, згадати хоча б епатажного Андрія Любку. Хтось вже списався, хтось паралельно займається написанням романів та веденням власних блогів, одне іншому не заважає, лише вказує на живучість творця в літ.процесі і його вміння підлаштовуватись під обставини. Письменник має тримати руку на пульсі часу, висловлюватися про різні події в країні або за її межами, займати/відстоювати ту чи іншу позицію. Найоптимальніше – 3-5 сторінкове есе на злободенну тему, яке завтра надрукують на сайті чи упродовж певного часу в газеті, ніж писати про те ж саме книжку і мати купу проблем з її виданням та промоцією. Також виправданим є цей жанр із практичної точки зору: адже сучасному читачеві, котрий щоденно стикається з великими обсягами інформації, яку треба перетравити та засвоїти, легше опанувати невеликий текст, бо на більший в нього просто нема часу. У випадку з Прохаськом все ясніше. Відомий франківський літератор вже давно перестав писати оповідання, останнє чим він порадував своїх фанів – великий «талмуд» «Ботакє», випущений в 10-му році, складений із старої прози.
Видання складається із чотирьох розділів: «Омерта», «Вийшов місяць…», «ІТ.Д. ІТ.П.», «Курцпроза». Перша частина присвячена спостереженням за рідним Франківськом, бойками, лемками. Друга ж відкриває читачеві локальні постаті галицької історії: художника Осипа Сорохтея, «Сократа із Лугу» – так називали різьбяра і скульптора Василя Турчиняка, журналістки Софії Яблонської. Виняток із цього правила – митрополит Андрей Шептицький, про його просвітницьку та громадсько-політичну діяльність Тарас пише і в наступних розділах. Ці есе мають радше краєзнавчу, історико-етнографічну цінність, ніж літературну. Зовсім інші теми зачіпає письменник у інших двох розділах. Осмислює автор усі актуальні теми сучасності: мови і її впливу на психологію людину – «Конфлікт бажань», «Не шкода ні псові, ні вівсові»; уроки світових війн для українців: «Велике переміщення», «Цей бордель надовго»; найбільше уваги митець приділяє політичній ситуацій в країні: «Що робити з Україною?», «На кожне є щось», «Про користь самолікування» тощо.
Береться письменник розмірковувати навіть про російський газ в своєму есе «Блокада». Зовсім випадковим і поодиноким серед цього циклу творів є «Шимбале, шимбале…» про беатифікацію митрополита Андрія Шептицького. Ненав’язливо, на прикладі конкретних історичних або життєвих прикладів автор пропонує побесідувати на ці теми з читачем. Короткі, влучні думки нагадують інколи афоризми, інколи спостереження, за яким відчувається досвід, життєва мудрість. До цієї книжки відомого франківця хочеться повертатися знову й знову. Для мене це свідчення її глибини та не скороминущості викладених у ній міркувань.
Програмовим твором у книзі є «Омерта». У найбільшому есе на 27 сторінок Прохасько «вдаряє» по болючих точках українського організму: про державу («Особливістю цієї держави є те, що вона не вимагає дотримуватися законів… Тотальне порушення закону є навіть фундаментом, на якому тримається цілісність цієї держави…Українська карна система побудована так, що бути трошки злочинцем змушений кожен, хто щось робить… Але ти повинен усвідомлювати, що всі твої злочини раптом виринуть, якщо ти порушиш правила домовленості…», С.18-19); про українське двовір’я («Сенс українського двовір’я полягає не в тому, що християнство і поганство перебувають у постійному конфлікті й запереченні однієї іншою, а у їх цілковитому переплетенні і мирному співіснуванні. У національні свідомості вони швидше допомагають одна одній… Двовір’я у певний момент зробило нас усіх шизофрениками, і вирватися із цієї шизофренії не вдається кожному з нас… Важливим є всілякі прикмети і поганські обряди, які пов’язані з кожним християнським святом і живуть під його прикриттям, і такі речі називаються давніми національними традиціями і твердинею духовності», С.12, 15).
Нічого нового з вуст письменника не пролунало, по суті він висловив давню хворобу українців: роздвоєність як спосіб мислення, ментальну й генетичну болячку від якої страждає кожен. Це тенденція помітна не тільки в фольклорі, народних піснях чи думах, а й в побуті. Наприклад, будучи християнами, багато людей вірять у магічні числа (п’ятниця 13), талісмани, астрології, нумерології, дикі поганські прикмети. Найпростіша, буцімто, коли чорний кіт перебіжить дорогу, то людині не пощастить і т.п. Всі ці дурні забобони, які є пережитком минулих епох, на певному мікрорівні справді свідчать про роздвоєність в народній свідомості. Та якщо говорити про макрокосм, глобальну проблему нашого народу, рецептом може послужити повернення українців до Європи, європейський вибір як засіб подолання духовної кризи, момент неповернення до совка, спроба увійти в ширший культурний контекст, подолати низку соціальних проблем. Це есе та його окремі думки в чомусь суголосні з останніми подіями в нашій країні: «Правдива європейська самоідентифікація потребує зовнішнього тиску. Потребує варварів, гунів, ісламу, Росії…(підкреслення моє); Маю таке відчуття, що наша третя Європа якраз може бути тими внуками, яких дочекалися, щоби виговоритися. І згадати молодість, переживши її у кращий спосіб, ніж було насправді…; Майбутнє Європи – власне в цьому контакті. Ми потрібні одне одному…».
Тарас Прохасько – автор, який не розмінюється на штучність, не ганяється за модними темами, далекий від гламуру й попсовості. Його унікальність в природності, неповторний стиль підкупає простотою і щирістю. Гірський ландшафт письменнику ближчий і звабніший за міський сморід та асфальт, тому в його натурологічних писаннях так мало урбаністики, багато аналогій з природою, особливо із царства флори. Мова Прохаська подібна на ріст рослини, вона має свій зародок, власне процес зросту, буяння й дорослішання. Неквапність, плинність, проникність та медитативна зосередженість на темах есе – ось визначальні риси його есеїстки, яка передовсім є запрошенням до розмови усіх небайдужих до України людей.
