«Антипедагогічна поема»: варіативність буття від Люби Клименко

Ненавиджу порно з сюжетом! У новому романі Люби Клименко сюжет таки є. Епатажна письменниця, яка щоразу відкриває себе у новій еротичній грі, цього разу взялася за систему освіти. Годі намагатися передбачити, чим черговий раз підбадьорить читача авторка. Вона щоразу нова, як і всі її персонажі. Неодмінним залишається лібідо. Воно, як і завжди, у повній нормі.

Отже, у своєму п'ятому романі Люба Клименко вирішила таки узятися за школу. Дійсно, скільки можна оминати увагою альма матер, начало начал, нарешті — місце роботи. Адже ми можемо прочитати на звороті кожної її книги, що Люба Клименко «працювала вчителькою історії в середній школі». І цього разу головна героїня роману — вчителька математики Аврора Чингізівна, яка працює у Києві. Можна припустити, що доля сучасної шкільної системи освіти пані Клименко небайдужа, оскільки сама вона колись була вчителькою. Ну, а з іншого боку, у цій таки системі – неміряний еротичний потенціал. Виявляється, що сучасна школа – це цілий розсадник… великих можливостей для хвацького вчителя. І будь-яка нормальна вчителька середнього віку знайде чимало цікавого і для роботи, і для відпочинку. Крім того, перебуваючи у більш-менш поважному віці (до речі, цікаво, скільки Любі Клименко років?), саме час вивернути з себе усе шкільне програмування разом зі стереотипами гарного виховання з відомих класичних романів тощо. До речі, Аврорі Чингізівні 27. Як слушно зауважив Ігор Бондар-Терещенко, це викликає певні сумніви. У такому віці вчительки так ще не рухаю... не мислять.

Власне те, що відбувається у романі, є дотепною еротичною пародією на порнографію та на громадянські обов'язки вчителя, за яким ці обов'язки історично закріплені у великій кількості. Мабуть, тому і назва твору апелює до класики з педагогіки — «Педагогічної поеми» (до речі, про складних підлітків у колонії: хокеїст Юра до складних не належить, він просто закоханий старшокласник у звичайній гімназії імені Скарбів Трипілля). Чому ж пані Клименко вдається до пародії? Вірогідно, авторка надто розумна для чистоти відомого жанру, з одного боку. З іншого, пані Клименко надто розумна, аби вірити у обов'язки вчителя (такої собі надлюдини з надмірними чеснотами, яка працює на голому, вибачте, ентузіазмі) перед державою. От і виходить «Сон Веры Павловны» прямо на вчительському столі, сцена є відвертим апоґеєм роману, рекомендую.

Окрім вже зазначених цікавинок нової книги є ще одна, яка стосується і фабули твору, і менеджменту одночасно. Безумовно, на нашому в цілому фригідному видавничому ринку творчість Люби Клименко вигідно відрізняється своїми жанровими аксесуарами. І от, маємо такий хід конем. Роман має варіанти закінчення. Їх три. Отже, важко сказати, який дістанеться потенційному читачеві. Буття від Люби Клименко однаково приваблює у кожному з варіантів. Зовні книжки відрізняються фоном обкладинки. Аби мати уявлення про роман повністю, треба мати усі варіанти.

Цього разу цільова аудиторія Люби Клименко — працівники на ниві доброго та вічного. До речі, про це йдеться у присвяті роману: «Присвячую дорогим українським учителям, що жертовно працюють за копійки на ниві освіти, сіючи вічне, добре та розумне». Авторка висловлює свою лояльність до бюджетників. З цього приводу пригадую слова з кінофільму Скорсезе «Відступники»: «А чого ти працюєш на державу?» — питається поліцейський, який працює на мафію, у своєї дівчини. Можливо, це такий різновид садо-мазо-гри… зі старим циркулем. Чекаємо на масовий катарсис.