Весна у Чорнобилі - французи про зону відчуження
Про Чорнобильську катастрофу згадують у Франції лише декілька разів на рік: 26 квітня в день роковин трагедії, 10 березня в річницю фатального землетрусу й цунамі Фукушіми, і на початку грудня, пригадуючи закриття ЧАЕС у 2000 році. Останнім часом у Франції є актуальним обговорення конструкції нового укриття французами, фільм «Земля забуття» з Ольгою Куриленко та нещодавній обвал даху над машинним залом АЕС.
Французи намагаються бути політично коректними, адже Франція лідирує у Європі за кількістю атомних електростанцій і відома своїм лоббі інтересів стосовно ядерної енергетики. Незважаючи на протести населення і вже дві атомні катастрофи, Франція навпаки пропагує безпеку і ефективність АЕС. А ще для Франції питання ЧАЕС є доволі пікантним, адже саме французький у травні 1986 року офіційно заявив, що радіація зупинилася на кордоні з Францією і немає жодної небезпеки. Тому французи, котрі захворіли на рак щитовидної залози дотепер судяться з тогочасним урядом за приховування інформації щодо небезпеки. Але новим приводом обговорення у Франції теми ЧАЕС стала поява коміксу про наш Дамоклів меч – «Весна у Чорнобилі» французького автора Еммануеля Лепажа, що вийшов у видавництві «Футурополіс». Комікс чудово демонструє трагічну історію та сьогодення зони відчуження.
У 2008 році Еммануель Лепаж здійснює подорож у Чорнобильську зону, адже ядерна катастрофа, радіація і все що з цим пов’язане є своєрідною фобією і ідеєю-фікс для автора. Готується до подорожі Емануель заздалегідь, він запасається харчами, адже житиме у друзів – французької пари артистів, котрі викупили за безцінь садибу у селі поруч із зоною відчуження. Він відвідує центр радіаційної безпеки у Паризькому передмісті, де у холі знаходяться гроби П’єра і Марії Кюрі, яких перепоховали серед видатних людей у Паризькому Пантеоні. І ці цинкові гроби були здеформовані радіацією... Також Емануель багато читає про аварію на Чорнобильській АЕС, зокрема свідчення очевидців і ліквідаторів у книзі «Чорнобильська молитва» білоруської журналістки Світлани Алексієвіч. Тому зона відчуження здається справжнім спустошенням після апокаліпсису. У його пам’яті виринають побачені понівечені радіацією діти і ліквідатори у протигазах, у яких немає обличчя.
Перша частина коміксу створена у чорно-білих тонах, де заселені багатоповерхівки Києва виглядають моторошніше за покинуті багатоповерхівки Прип’яті, де Чорнобильска зона наповнена привидами минулого. Однак згодом малюнки стають різнокольоровими і чарують своїми барвами. Загалом рукою автора чудово відображено Україну і українців. Французького (і не тільки) читача вражають покинуті індустріальні об’єкти, кладовище посеред лісу, церква у приміщенні якої немає радіації.
Еммануель одразу відчуває неочікувану різницю, контрасти між уявленим та побаченим. Адже у селі, де він проживає, постійно граються діти, до нього завжди приходять гості, серед яких є мародер на старій «Волзі», якому не страшно радіації після чергової пляшки, і підлітки для яких відвідування зони відчуження є справжнім проявом мужньості, і ліквідатор який вражає Еммануеля своїми розповідями, адже автор впереше бачить обличчя ліквідатора без протигазу). На зміну уявленому апокаліпсису і небезпеці приходить святкове життя з піснями і гучними застіллями, яку дозволяє перебороти фобії і страх. Емануель, котрий проживає у місті Сен Бріє у мальовничій провінції Бретань не міг собі уявити красу природи, спокій, тишу і безтурботність, що панують у Чорнобильскій зоні. Він зачарований краєвидами і співом птахів, його вражає ліс, де колись проходила автотраса, адже тут природа бере своє, ліс наступає на покинуті місця. І це все створює ілюзію втраченого раю.
Еммануель був готовий побачити все що пов’язане зі смертельною небезпекою, однак він навіть не міг собі уявити що у зоні розквітає весняна природа, а зовсім поряд із зоною вирує життя. І автор бачить красу незважаючи на носіння респіратора і тривожне потріскуваня дозиметру...
