«Як зав’язати з бухлом і курінням»: Відфільтрована пам'ять

Сергій Пантюк – автор кількох збірок поезій і прозового роману, численних літературознавчих та критичних публікацій, звернувся до жанру малої прози.

 Книжка, про яку йдеться, складена з дев’яти новел і новелеток. У вузькожанровому смислі – це реалістичні життєві історії, у ширшому, метафоричному – відфільтрована пам'ять письменника: «Так уже склалося, що наша пам'ять має унікальну властивість фільтрувати минуле. Добре це чи ні, не знаю, але існує чимало речей, про які й самому хочеться згадувати якомога менше. Але тоді ті чи інші неприємні для нас події самі собою заповзають у підсвідомість, залягають там густими до чорноти пластами, лиш іноді даючи знати про себе. Так само, щоправда, в тілі, поводиться уламок металу, кінцевою ціллю якого було серце, але на траєкторії його руху виникла перешкода, котра й перетворила творця миттєвої смерті на інструмент для тривалої, ледь відчутної, але щохвилинної чи навіть, щосекундної муки…».

Письменник суб’єктивно подав  фраґменти реального життя, розгорнув їх у концентрованій, єдиній тональності, рельєфно зобразив характери сучасної соціальної дійсності. В окремих випадках прозаїк досяг ефекту соціальної типізації («Втеча Маклухи»).  Автора зацікавила поведінка звичайних людей у стресових ситуаціях і він із неабиякою майстерністю вибудував  сюжети новел: «По кому виє Бойків пес», «Піврубля сріблом», «Його персональний диявол», а також тієї, що дала назву збірці – традиційна композиція: зав’язка, перипетії та розв’язка, наскрізна інтонаційна сфера, пластика опису подробиць і спостережень. С. Пантюку не зрадило почуття естетичної міри й вдалося уникнути певного шаблону, хоча враження художньої самобутності від новел не виникає.  На мою думку, текстам відчутно забракло глибини внутрішніх, душевних переживань «стефаниківського» рівня, і тому доля персонажів новел не зворушує, антигерої не викликають співчуття, а до щастя позитивних чомусь байдуже,  не пробуджується найголовніше –  співпереживання.

 Провокативність назви книжки – здорова провокативність. Додати б ще провокативност текстуальної, а саме: новизни способу подачі матеріалу, революційності філософського осмислення буття, бо розмисли про те, що життя – це плетиво закономірностей і випадковостей, що світобудова рухається по спіралі та інші подібні «бородатості», прикро занизили інтелектуальний рівень авторської інтонації.     

 У коротеньких новелетах «Метаморфози совісті», «Ластівка-віщунка» і особливо – «Зорефіл», реалізм випарувався і з’явився символізм. Тут можна говорити про певну симптоматику прагнення С. Пантюка до модерністичного письма. Але ж і тут письменник мандрував давно затертими дорогами. Навіть ліньки перераховувати яскравих  попередників, творчість яких добре відома.

Отже, враження від збірки малої прози Сергія Пантюка  суперечливе, та гадаю, що будучи насамперед талановитим поетом-ліриком, він залишився ним і в своїх прозових спробах – новелах.