"Вогнепальні й ножові" Сергія Жадана

    На сьогоднішній день доволі важко віднайти в історії української літератури серед так званих дев’яностників-двотисячників голосу такого свіжого й завжди актуального, як Сергій Жадан. Уродженець Луганщини, представник Харківського літературного кола, щоразу збирає на презентаціях власних книг та читаннях десятки по-справжньому зацікавленої молоді. В наш час, за якоїсь незрозумілої ситуації в державі, де національні надбання поволі втрачають свою пріоритетність, не кожен український автор зможе завоювати таку невичерпну прихильність до своєї творчості.

    Теперішня молодь України здебільшого цікавиться літературою зарубіжжя, аніж літературою рідної країни. Майже всі прихильники іноземного чтива нарікають на те, що твори українських авторів нудні, песимістичні, безальтернативні, адинамічні, «засалені» безпросвітною шароварщиною. Молодий читач бачить слово, та не бачить дії, діла. Мені завжди здавалося, що теперішня молодь, і навіть ті, що народжені в неіснуючому на сьогодні СРСР, з’являлись на світ уже з підсвідомою відразою до всього «совєцького», з відразою до квазімистецтва, продиктованого соціалістично-комуністичним безглуздям. Теперішня молодь тягнеться до Європи, до світу врешті-решт, вона хоче бути безпосереднім учасником всезагальної європеїзації. Їхня гордість змушує скинути із себе ярлик «країни третього сорту».

    Нове століття – нове покоління, нові можливості, нові орієнтири, нові сподівання. Сучасний український читач прагне ковтка свіжого повітря в остогидлій, навіть нестерпній безвітряній одноманітності, бажає говорити про старе по-новому, шукає в авторі насамперед не вчителя, а друга. Таким другом і є Сергій Жадан.

    Голос цього письменника в сучасному дискурсі української літератури воістину вагомий і унікальний. Він говорить не про те, як має бути, а про те, як є насправді. Саме це і приваблює молодь. Своєрідна ностальгія з іронічними нотками за загиблою імперією, де пройшло змужніння автора, є нібито зернами, що мають по-новому прорости на її руїнах. Творчість Сергія Жадана є яскравим прикладом, як традиція плавно переходить у новаторство. Не дивно, чому лейтмотивом більшості творів автора є мотив Пам’яті, як фактора, що органічно єднає теперішнє з минулим і визначає майбутнє.

    У цьому плані перш за все варто згадати останню поетичну збірку пана Сергія, що побачила світ торік у харківському Книжковому «Клубі Сімейного Дозвілля», під назвою «Вогнепальні й ножові», яку по праву можна вважати маленькою епопеєю «лихих 90-их». Анотація визначає книжку як «збірку біблійних та кримінальних балад», що «справді можуть пошматувати й продірявити читацькі серця». В поезіях збірки діють люди, які входили у суспільне життя на руїнах імперії. У віршах розказано ліричні історії усіх їхніх вогнепальних та ножових ран, зашитих й забинтованих, кривавих й болючих, що хвилюють, як згадки про нездійснені сподівання. В словах, у метафорах, в історіях людей, яких уже й немає в живих, та які, проте, оживлені пам’яттю, в усій сюрреалістиці поезій, що пронизує тексти, наче фантастичні елементи фільми Вуді Аллена, міститься те, що було тоді, і те, що є тепер. 

    Цікавою є композиція збірки. Вона містить п’ять окремих, повноцінних розділи, які перекликаються, співкомунікують між собою. Перший із них, «Опій», розповідає про те, що тримає героїв поезій: мрії, любов, сподівання. Це те все, що не дає їм загубитися у часопросторі власної пам’яті. Ці люди чекають, прагнуть змін, вони відбуваються, живуть, вірять. Їхня пам’ять продиктована бажанням забути. Опій, внутрішній опій – це і є віра, релігія.

    Якщо розділ перший – «кримінальні балади», то розділ другий («Апостоли») – «балади біблійні». Він розповідає про ту касту героїв, які, всупереч життю і смерті, несуть зерна правди, зерна любові. Ці неназвані персонажі бережуть минуле, бережуть речі, що несуть пам’ять про них самих.

    Третій розділ (під назвою «Фляга») пронизаний згадкою про жінку. Фляга символізує жінку, берегиню душевного спокою. Саме з фляги усі герої та апостоли, що безкінечно мігрують у химерному просторі часу, можуть утамувати внутрішню спрагу, зігріти пам’ять ковтком терпкого вина, а, може, й чогось міцнішого. Розповідаючи про жінок, переймаючись усією повнотою метафізики жіночості, ліричний герой розповідає насамперед про себе.

    Четвертий розділ, «Камені», соціально забарвлений. Єдина поезія, яка входить до нього, розповідає про камені міста, у яке вживалися герої, апостоли та жінки, пускаючи коріння, і яке непохитно береже пам’ять про діяння своїх мешканців. Місто – це своєрідний sacrum topos, земля, де знаходяться серця героїв, апостолів та жінок, серця, у яких залягли артефакти часу. Камені – ось, що береже життя міста, і, відповідно, життя тих, хто у ньому живе. В «Каменях» звучить заклик берегти місто, берегти свою територію, берегти себе від завойовників-руйнівників, щоби одного разу, прийшовши додому, відчути, «як міцно тримають тепло підземні камені твого міста».

    Завершує збірку розділ під назвою «Коментарі». Не дивно, чому автор обрав саме таку назву. Есей (визначимо жанр твору як есей) «Герої, апостоли, жінки і міста», який міститься в розділі, вже навіть своєю назвою певним чином узагальнює те, про що говорилося у попередніх розділах. Як і належить коментарям, есей пояснює основний текст, розставляє акценти, стає путівником на шляху інтерпретації текстів. «Коментарі» є своєрідною післямовою до збірки Сергія Жадана, де автор повідомляє, що «історії справжніх героїв стосуються речей важливих і печальних, про які можна і промовчати, але краще все ж таки розповісти». Так окреслюється інтенційний вектор «Вогнепальних й ножових».

    Есей є нібито кінцевими титрами, що йдуть по закінченні фільму. Але у Сергія Жадана фільм ще триває, і триватиме доти, доки на вулиці з теплих під’їздів щоранку виходитимуть герої, апостоли та жінки.

    Прохання не сприймати написане за істинно вірне, оскільки це всього лиш моя інтерпретація збірки Сергія Жадана «Вогнепальні й ножові».