Сашко Положинський балотуватиметься в Президенти!

«Голос» гурту «Тартак» Сашко Положинський, співає, що героєм України не хоче бути, але, як виявилося, без вагань відважний, хоробрий без причини прагне стати Президентом  рідної неньки, проте вважає політику злом і стверджує, що в Україні не має бути жодної політичної партії...

- Раді вітати у Львові, Сашко! Як проводиш час?

- Я Західною Україною мандрував. Тож і у Львів заїхав, є деякі справи тут.

- Де саме мандрував? Що бачив?

- Був в Луцьку у батьків. Завітав до чудового озера, яке називається «Волове око». Заїжджав подивитися на Чернівецьку Січ. Гостював там у своїх друзів - козаків, які її будують. Піднімався  далеко в гори до родини Тафійчуків. Голова цієї родини - знаний майстер музичних інструментів. Ми заїжджали до нього з Іваном Леньо (учасник гурту «Гайдамаки»), аби забрати бухало - інстумент який замовили «Гайдамаки». Були на Буковині, у співачки Рахілі Руснак - вона дуже відома в фольклорних колах - послухали її пісень, поспілкувалися з нею. Заїжджали до сотника Мирослава Симчича, також були в Монастириськах у батьків Івана.

Ми, насправді, чудово помандрували, дуже багато позитивних вражень. З багатьма людьми познайомилися. Збагатилися духовно. Я трохи втомлений, але загалом все чудово.

- Футболка в тебе класна. А що на ній написано?

- Чому ж всім треба знати, що на ній написано?! Люди просто не можуть оцінити образність того зображеного! Все, що там написано, не має жодного значення. Важливо те, що написано українською мовою... Це випадковий шматок тексту і ніякого прихованого змісту в ньому немає.

Головне, що це - українська футболка, зроблена в Україні, вигадана українцями і носиться теж українцями.

- Ти любиш український одяг? Певно, в наших дизайнерів вдягаєшся?

- Я не те щоб люблю український одяг... Я би волів жити в країні, де можна стовідсотково вдягатися в усе українське, де можна харчуватися усім українським, де можна в квартирі все обставити і запакувати всім українським, де можна їздити на українських автомобілях, літати на українських літаках і т.д. Я би волів жити в такій країні! Наразі, це поки що неможливо. Але, можливо, є сенс почати з футболок? Поступово перейти на мобільні телефони, автомобілі...?

- І хто ж почав з футболок?

- Це - мій продюсерський проект. Футболку вигадала  дизайнерка з Запоріжжя - Таня Бєлінська, на моє прохання. Її ескіз мені дуже сподобався, і ми випустили ці футболки. Тепер я дарую їх своїм друзям. А також переможцям конкурсу, який проводжу на радіо «Європа Плюс», де я працюю ведучим ранкового шоу. 

- А чим ще займаєшся? Чули, в тебе є нові проекти...

- Та, ні - нема. Дезінформація якась...

- І навіть новий альбом не записуєте?

- Чому ні? Записуємо. Але це старий проект. І називається він «Тартак»: новий альбом.

 - Розкажи про нього.  

- Я не люблю розказувати наперед. У нас немає жодного контракту з жодним лейблом, який би вимагав випустити альбом до певного строку. Ми досить плідно працюємо над новим альбомом, з напрацьованого матеріалу багато що мені дуже подобається і вимагає ще допрацювання або відмови від цього. Я думаю, що з осені ми вже засядемо в студії і  запишемо все це діло. Одна з наших проблем, що студія, на якій ми плануємо записати новий альбом, зараз знаходиться в стані переїзду. В кращому випадку, ми закінчимо роботу над альбомом в кінці осені, в гіршому - на початку весни, в найгіршому - ми це взагалі ніколи не закінчимо.

- В тебе все так песимістично. Давай про позитивне. В тебе ж життєве кредо - жити собі у кайф.

- Ну, яке життєве кредо?! Як можна жити і не кайфувати? Це ж тяжко! Для чого це робити? Якщо людина потрапляє в такі обставини, коли це неможливо - це погано. Якщо є можливість неприємні ситуації оминати - необхідно це робити і від життя отримувати задоволення, а не самого себе напружувати і мучитися.

- Це власні роздуми чи батьки «посприяли»?     

- Не думаю... Можливо опосередковано. Я дивлюся, як вони живуть - це люди, які багато в чому собі відмовляють. Вони набирають на себе купу зобов'язань, які потім змушені виконувати, проте, без того можна було б прожити і отримувати від життя більше задоволення. Ну, ти знаєш - не можу я себе порівнювати з батьками! Батьки більшу частину життя прожили в іншій країні, в інших умовах. Країна називалася Радянський Союз... В часи їхнього дитинства, молодості все було принципо інакше, ніж в теперішній Україні. Вони втягнулися у той ритм життя. Розумієш, вони постійно думають про сьогоднішній день, про завтрашній день, про десять днів вперед. Наприклад, стососовно відпочинку - ми сьогодні попрацюємо, а потім відпочинемо. І так щодня, щотижня, щомісяця. І в результаті вони влаштовують собі відпустку раз на два роки. Я вважаю, це неправильно.

- Радянський Союз - часи твого дитинтва. Яким воно пригадується?

- Ти розумієш, коли ти живеш в таких умовах, тим паче - першу частину життя - дитинстство, юність - багато чого не усвідомлюєш. Зараз, коли я озираюся назад, розумію, що було дуже багато страшних речей, а коли ти не знаєш тих страшних речей, тоді вони тобі такими не здаються. Але разом із тим було купа всього позитивного.

- Наприклад?

- Це пізнається в порівнянні. Зараз сучасна молодь має багато доступів до інформації: інтернет, дивиться телевізор, слухає радіо, купує диски, журнали - купа інформації. А ти уяви радянські часи, коли гурт, який у 1985-1986 році є дуже популярним, якщо не в усьому світі, то в Європі точно. В Радянському Союзі його музику можна тільки підпільно знайти на касеті, якщо ти в когось перепишеш, а інформацію про гурт - взагалі не можна знайти. Ніде немає. Абсолютно! І тут мені дівчинка з Польщі, з якою я листувався, присилає вирізку з газети, де розміщена фотографія гурту. Я вперше в життя бачив учасників «Modern Taking». Ти уяви, я побачив гурт, який слухав вже три альбоми. В мене не те щоб неймовірне щастя... В мене фурор в житті відбувається!!! Такі емоції людина в сучасних умовах не здатна отримати. Я цю фотографію показую всім своїм друзям і це додатково дає мені купу всяких позитивних емоцій, що я можу своєю радістю поділитися з іншими, що я можу похизуватися  перед ними, що в певному віці теж дуже важливо. Зрозуміло, що такі емоції не забуваються, але з іншого боку... Сенс цих емоцій? Нам штучно блокували доступ до інформації.

- Ти розповідав про польську подружку. Де ти її знашов в Радянському Союзі? Як же кордони і все решта...?

- В 80-х роках у нас в піонерському таборі щороку одну зміну робили міжнародною, і туди приїжджали польські діти. І відповідно, там спілкування з ними і відбувалося в мене. До батьків моїх поляки приїжджали - я їх чудово пам'ятаю. З ними ми спілкувалися. Були в цьому спілкуваня свої позитивні моменти і негативні.

- Які негативні?

- Десь в 1985 році до піни на вустах сперечався з одним поляком, який мені доводив, що в Радянському Союзі ще й досі існують табори у Сибіру, в які відправляють людей, незгодних із владою, які виступають проти комуністичної партії. Я йому доводив, що таке було ще при царизмі, що в Радянському Союзі такого не було і бути не може. Розумієш, з одного боку ця наївність дитяча була створена під впливом пропаганди, під впливом обмежень. А з іншого боку, як я виглядав в очах того поляка?! Він знав правду. В Польщі, вочевидь, все було не настільки жорстко закручено ніж у нас. Вони про це там говорили, а я цього просто не знав. Я йому доводив, сперечався... І це якось залишилося в пам'яті... Якщо я це й досі не забув...

Розумієш, до певного моменту я не знав - не було інформації! Одним людям щастить, вони знали когось і володіли інформацією, а в мене не було таких знайомих. У нас в родині не можна було про це говорити. Кілька років тому дізнався, тому що чотири рідних брати мого діда були в УПА. Але на той період не можна було згадувати про такі речі.

Адже якщо ти далекий родич тих людей, що боролися за незалежність України, і про це знає КДБ, ти мав бути під наглядом. Хай, можливо, не під постійним, під випадковим, але ймовірність того, що КДБ за тобою наглядає, існувала і зрозуміло, що в сім'ї боялися про це говорити.

- І тому ти зараз підтримуєш тематику УПА?

- Ні, ні. Я не підтримую УПА. Ти розумієш, я не підтримую питання УПА як особисте - твоє, моє, наше. Це питання загальнодержавного значення. І пов'язано воно виключно з позиції - існувати незалежній державі чи ні. Існувати Україні чи ні? Доки такі питання, як визнання УПА і інші аналогічні, не будуть в Україні вирішені -- про незалежність України і про існуваня незалежної держави говорити дуже складно. Тому що про це все можна говорити під великим знаком питання. Оскільки я переймаюся питаннями майбутнього українського народу, переймаюся і питанням УПА.

- Ти збираєшся балотуватися в Президенти?

- Теоритично - збираюся. Я змушений про це думати. Наближаються вибори. З тих людей, які, я думаю, будуть балотуватися, я б не віддав жодному свій голос. А теперішній стан, у якому перебуває країна, мене не влаштовує. І з огляду на це - цілком можливо, що мені самому доведеться іти в кандидати в Президенти. Я думаю, що навряд чи здобуду перемогу. Але, можливо, моя поведінка викличе імпульс у суспільстві, який спонукатиме людей іти у владу! Людей розумних, порядних, чесних, професійно готових і патріотично налаштованих.

- Ти таких знаєш? Може у Верховній Раді є такі?

- Таких я не знаю. Є деякі політики, до яких я ставлюся краще ніж до інших. Для себе я вирізняю їх як кращих, але я не певен, що вони дійсно такими є, якими я їх уявляю собі. Тому я не хочу називати імен, аби це не сприймалося як пропаганда. Але відверто тобі скажу - я проти комуняк і інших антиукраїнських партій!

Я взагалі вважаю політику злом! Думаю, в ідеальному суспільстві немає бути жодної політичної партії! В межах однієї країни, в даному випадку Україні політичні партії непотрібні, бо це зло! А єдина політика, ідеологія, яка повинна існувати у суспільстві - це ідеологія інтересів країни і народу.

- Не надто глобально? При комунізмі щось подібне було...

- Я ж кажу не про заклики, не про формулювання. Я не кажу про видимість, я кажу про реальність! Якщо цю ідеологію, яка афішується і є пануючою, яка декларує захист інтересів кожного громадянина та країни  впроваджують люди чесні і порядні, в яких є слово і діло. Що ж тут неможливого? Все можливо! Нам постійно нав'язують якісь штампи... Нам хтось навязує свою волю. А чому ми не можемо зробити щось своє, яке буде набагато краще!

- Якою має бути схема, аби все це запрацювало?

- Схема  вкладається в два слова  - справедливість (справжня, себто) і відповідальність - для всіх і для кожного. Все.

- Ти бачив таке в реальному житті? В Україні є чесність і справедливість?

- Ні! Її немає. Але чому її не може бути? Може. Я впевнений. А може вона бути лише коли є відповідальність, тому що не може бути справедливість без відповідальності, а відповідальності без справедливості. Я впевнений, що колись вона з'явиться. Я хочу, щоб це сталося швидше!