"Переклад - розкіш, за яку плачу відмовою від економічного комфорту"

Українські перекладачі збираються об'єднатися у спілку та проголосити маніфест. Його положення складуть і проголосять на цьогорічному Форумі видавців у Львові. Ініціатором створення спілки стала перекладач з німецької літератури Неля Ваховська.

Як виникла ідея створення Спілки перекладачів?

У багатьох виникає запитання, для чого її створюємо, якщо одна вже існує при Спілці письменників. Але ця структура підтримки перекладачів недієва. Спілка раз на рік дає комусь якусь премію, про що повідомляє "мегапопулярне" радіо "Промінь". Крім того у нас перекладач має погані умови праці та її оплату. Переклад — це інтелектуальна праця. А вона в Україні не цінується і не оплачується. Тут ми в одному становищі з письменниками. Вважають, якщо інтелектуала запросили до дискусії, викликали на сцену, то це вже є чимось прекрасним і працюватиме на тебе в майбутньому.

Чого конкретно вимагатимете маніфестом?

Гідної оплати праці, припинення дерибану перекладацьких грантів. Останні відбуваються дуже просто. Західні грантодавці дають видавництву гроші, які воно має передати перекладачеві. Натомість грантодавець отримує контракт про цю передачу грошей. Видавець і перекладач йдуть до бухгалтерії і підписують два контракти. Перший — на суму, яку видавництво отримало від грантодавця. Другий – на реальну суму, яку отримав перекладач і яка світиться перед податковою. У кращому разі гроші ділять порівну. У гіршому – прирівнюють 1 грн до $1. Тобто, якщо є грант на $2 тис, то перекладач отримує 2 тис грн. Решта залишається видавництву. Але раптом закрилися програми підтримки перекладів фонду "Відродження" і "Гете-Інституту". Усі почали плакати, як без них тяжко. Але саме ці програми дозволяли махінації з подвійними контрактами. Тепер ряд європейських установ вирішили переводити гроші безпосередньо перекладачу. Коли виходить книжка, грантодавець отримує її екземпляр і переказує гроші на рахунок перекладача. Україна має досвід, коли видавці брали гроші з гранту і не видавали книжку. Казали, що немає грошей на друк, ще чогось. Або видавництво взагалі банкрутувало, починало переховуватися. Крайнім залишався перекладач, бо він спілкувався з грантодавцем, зробив свою роботу. Але тепер йому гроші за неї не віддадуть, бо книжка не вийшла. Найбільш реальне з наших побажань – це нормальна літредакція і коректура. Якщо у "Видавництві Жупанського" можна почути: "А ви ж перекладачі не завжди даєте чистенькі тексти. Ми що їх ще й вичитувати маємо?!", тоді мені щось робиться. Бо вичитувати треба усіх і завжди, якщо говорити про культуру книговидання. Видавці самі не бачать за собою зобов'язання контролювати якість перекладу. У результаті кажуть, що винен його автор. Серед захмарних мрій — фінансування видавцями або державою перекладацьких семінарів. В Україні ця ідея не обговорюється. Ми б хотіли принаймні підняти це питання. Набагато краще вчитися, коли є обмін. Важливою є зміна перекладацької школи. Сьогодні майже ніхто не навчає молодих перекладачів. У нас розрив між генераціями. Є ті, хто навчався ще за Союзу і має чіткі уявлення про переклад. Покоління 1990-х або 2000-х тільки приходять до перекладу. Вони, як правило, роблять це по вихідних. З'явилися, так звані, "перекладачі вихідного дня", які щодня працюють якимись менеджерами. Це відбивається на якості тексту. Працюючи несистемно, дуже важко виробити свій голос, знайти перекладацькі прийоми, які полегшать роботу.

Наскільки продуктивною є робота "перекладача вихідного дня"?

Модель кропітка і непродуктивна. За скільки часу можна перекласти книжку, залежить від старанності, таланту перекладача і складності тексту. Думаю, за вихідні можна зробити максимум 20 сторінок. Але якщо увесь час сидиш у тексті, то нарощуєш темп. З перервами потрібно півдня, щоб увійти у цей переклад знову. Крім того робота шматками дає нерівний текст з невитриманою стилістикою. Тому час від часу відсуваю у бік всі свої заробітчанські плани, беруся за книжку і два місяці з-за неї не встаю. Це розкіш, за яку плачу відмовою від економічного комфорту. Як на мене, нечесно підміняти це символічною гордістю, мовляв, от ми — трударі інтелектуальної ниви, видаємо книжки. Але так само працюють і більшість перекладачів у Західній Європі.

Як виглядає найбільш поширена формула оплати праці перекладача?

Одне з завдань спілки — означити рекомендовані гонорари. Зараз грантова ставка — 10 євро або $10 за 2 тис друкованих знаків. Якщо гранту немає, видавець може запропонувати $2. А можуть взагалі не заплатити. Як платять перекладачам поезії, взагалі не розумію. Там знаки рахувати не можна — поезія надто тонка річ. Ми всі працюємо без авансу. Тобі дають книжку на 300-400 сторінок. Це роботи не на один місяць. За увесь цей час треба за щось жити.

Реально наші видавці зможуть задовольнити бажання перекладачів?

Безперечно, ні. Проблема української книги — це не лише проблема українського перекладача. Це диво, як видавцям вдається викручуватися і якось виживати. Ми визначаємо бажаний стан і утопічний, до якого треба рухатися. Від видавців я б чекала діалогу. Досі нас не сприймали як професійну групу, а як одинаків, з якими в індивідуальному порядку можна вести діалог, пояснювати свої правила або ставити перед фактом — ось тобі $100 і паши. Треба встановити профспілкові відносини, повагу до професійної групи перекладачів.

Хто долучився до маніфесту?

Зараз нас біля 30. Є відомий перекладач з німецької Марк Бєлорусець, серед письменників, які перекладають — Юрко Прохасько і Наталка Сняданко. У перекладацькому колі є якась дивна дитяча мрія, що з'явиться Спілка і дасть видавцям перцю. Але аби разом щось створювати, не можна ходити і кругом усіх бити. Це свідчить про те, що перекладачі самі не дуже розуміють проблему і покладають великі надії на організацію.

Спілка буде спиратися на досвід аналогічних західних інституцій?

Наприклад, німецька Спілка перекладачів має гарні фонди, може роздавати стипендії, проводити навчальні заходи. Її адвокати захищають перекладачів у ситуації, скажімо, коли видавець вважає переклад поганий, а перекладач хорошим. Організація 20 років тому була у нашій ситуації. На їхньому досвіді можна побачити, як спільне висування вимог і знаходження діалогу з працедавцем, може змінити ситуацію у книговиданні загалом. Ми у вигідній ситуації, бо можемо діяти, спираючись на їхній досвід. Тоді як німці це все робили навпомацки.

Як у нас виглядала ситуація 20 років тому?

У нас було прекрасне видавництво "Веселка". Воно тримало величезний штат перекладачів, мало держзамовлення на книжки, платило достойні гонорари і робило гарну вичитку. Перекладач тут мав своє чітке місце, був вписаний у систему трудових відносин. З розпадом цієї структури перекладач виявися десь у вакуумі, мало не в нірвані. Раптом з'являвся до редактора з якимось текстом, знову зникав. Їхав на якісь стипендії, видавав самотужки книжки, потім ще й сам організовував презентації.

Крім якісно виданих перекладів, яких перекладів нам ще бракує?

У нас переважно перекладають з основних європейських мов. Маємо французьку, трішки іспанської, англійську, німецьку, туго перекладають з голландської і скандинавських мов. Серед німців хочуть видавати тих, хто йде під грифом "класика". Якщо отримав Нобелівську премію, то його будуть перекладати. Тому маємо проблему з сучасною європейською літературою. Видавці дають замовлення на світлі і легкі книжки. А європейська література не завжди такою є. Переклади поезії — провальна справа. Усі видавці кажуть, що її збірки не продаються. Тому переклади віршів в основному вивішуються десь на інтернет-блогах.

Анна БАЛАКИР, Джерело: Gazeta.ua