Ада Роговцева: «Після смерті сина мене не стало…»
Народна артистка, Герой України Ада Роговцева пред’явила своїм прихильникам… «Свідоцтво про життя».
Так називається книжка мемуарів відомої актриси, над якою вона працювала десять років. Видання мало побачити світ ще минулого літа, до 75–літнього ювілею Ади Миколаївни. Але тоді в житті Роговцевої сталася вельми трагічна подія: помер її син Костя. То було 1 липня. А 16 липня Ада Роговцева зустрічала свій 75-й рік народження.
Після похоронів ще й року не минуло. Але в рамках великої літературної події – Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», що цілий тиждень тривав у Києві, актриса вирішила презентувати своє «Свідоцтва про життя». Мовляв, син Костя якось сказав, що от є свідоцтво про народження, є свідоцтво про смерть, але немає свідоцтва про життя. Переглянувши свої щоденники, яких назбиралося дуже багато, нотатки, фотографії, артистка вирішила «виправити» ситуацію: систематизувала й представила широкому колу читачів «Свідоцтво про життя». Хоча здебільшого ця книжка – уклін актриси людям, з якими їй пощастило працювати.
– Мене малечку оточували неординарні особистості, – зізнається Ада Миколаївна. – Однак більшість людей, про яких пишу, не стали соціально значущими, не зробили, можливо, такої роботи, якою мала б пишатися уся держава. Вони були добрими, щирими, люблячими й начебто непомітними жителями своєї землі. Але в моєму житті вони відіграли найголовнішу роль. Книга «Свідоцтво про життя» – це спогади актриси, це пам'ять людини. Це не письменницька робота, це мій внутрішній світ і дуже-дуже багато прізвищ. А коло прізвища – та тепла згадка, що колись торкнулася мого серця. Якби я не написала про цих людей, то, можливо, ніхто ніколи й не згадав би їх. Бо це прибиральниці, костюмери, працівники сцени, без яких, переконана, не було б театру. Це мої сусідочки в селі, брати і мати з батьком. Люди, які мене підтримували й далі тримають на цій землі. Ідеться про свідоцтво людей, які потихеньку ліпили мене все життя і далі ліплять.
Як відомо, після втрати коханого чоловіка, народного артиста СРСР Костянтина Степанкова, з яким актриса прожила у шлюбі 46 років, 2006-го вона видала у світ присвячену йому книгу «Мій Костя». «Свідоцтво про життя» є певним її продовженням. Ада Миколаївна не змирилася з тим, що чимало фактів, вражень, спогадів так і не ввійшли до збірки. Тож нова книга містить понад триста сторінок спогадів акторки, розповідей про близьких людей, уривків із улюблених віршів, цитати своїх дітей. А ще вона проілюстрована фотографіями з домашнього архіву родини Роговцевої–Степанкових і написана російською та українською мовами. Цікаво, що на осінь заплановано промотур із презентаціями книги містами України.
– Я надзвичайно вдячна своїй золотій доньці, яка взяла на себе вагому частку роботи над книгою, внукові Тарасові, – мовила актриса. – Бо що таке актриса, яка хоче видати книжку, але не є у шоу-бізнесі, не має тих грошей стільки, що вже не знає, куди їх діти, то ще й книжку пише. Я актриса театральна, рідко знімаюся в кіно, то живу, як усі. Може, ліпше за тих, у кого й на хліб немає... Проте книжки цієї не було б. Але коли живеш на світі, коли тобі вже майже 76, то нагромаджуються враження і спогади ще й про тих, хто йде у вищі світи, але не полишає мого серця й добру пам'ять.
Відтак Ада Роговцева прочитала вірш, який не залишив байдужим жодного з слухачів. Вона присвятила його синові, що помер торік на 50-му році від раку. Степанков-молодший був театральним постановником і кінорежисером. Ще в 1990-их роках присвятив матері Аді Роговцевій бенефісну постановку «Благо-дарю» в театрі ім. Лесі Українки. Пізніше він залишив театр і кіно, працював у Міжнародній академії екології, адже свого часу був одним із ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС.
«Огорнуло горе, чи гора упала,
сину, моя доле, що ж це нас спіткало?
Де не додивилась? В Господа просилась
дати тобі силу, дати тобі долю –
з ніжністю, любов’ю.
Але ти від болю захлинувся кров’ю.
Крок ступить несила, серце в прірву впало,
обгоріли крила і мене не стало».
– Мене на цьому світі немає, – скрушно додала. – Після смерті сина мене не стало. Не знаю як, але я знайшла в собі якісь сили, і написала цю книжку. Бо нині я не виходжу на сцену, а коли граєш у театрі все життя, то отримуєш від вас, глядачів, енергію, любов, зацікавленість. Тепер я знесилена, бо не маю цього. Але, може, ще зберуся й продовжуватиму виходити на сцену. Бо в мене є донечка – мій друг, вояка, який не відходить від своєї мами, у мене є троє онуків. То – моя кров, мої нерви, моя душа, моє життя. Заради них я продовжую жити…
Із книги «Свідоцтво про життя»:
«В августе 1937 года, в городе Одессе, куда из Глухова перебралась семья, происходили бесконечные споры, как назвать младенца, родившегося 16 июля. Бабушка не соглашалась с папой, папа с мамой, мама с дядей... Наконец сошлись на Людмиле. "Людмила Николаевна Роговцева" должно было стоять в метрике. Регистрировать девочку в ЗАГС отправился отец новорожденной с братом матери. Дорогой в этот жаркий день Николай Иванович и Иван Митрофанович не пропустили ни одного пивного ларька. В результате из ЗАГСА они вернулись с метрикой на имя АДДЫ. Адой звали тогдашнюю возлюбленную дяди Вани. Моя мама пришла в неописуемый ужас. Мало того, что не Люда, а Ада, так еще и с ошибкой! Получив втык, папа и дядя Ваня поплелись назад исправлять. Так и зарегистрировали меня АДДА НИКОЛАЕВНА РОГОВЦЕВА. Исправленному верить...»
