«Одруження» Гоголя: Класика шкода!

Після перегляду прем’єрної вистави «Одруження» в театрі Франка в голові чомусь звучить тільки одне – «класика шкода!» Якби цьогорічний ювіляр Гоголь таки дожив до своїх двохсот і переглянув цю розхвалену в анонсах прем’єру, далі жити йому б не схотілось.

Важко зрозуміти, з якого боку підійти до розгляду цього авторського творіння режисера Козьменко-Делінде, він же ж і сценограф. А все тому, що сказати немає чого. До вистави ціла купа питань без будь-якого натяку на відповіді.

Всю дію гоголівської п’єси режисер вмістив на сумнівного вигляду дивані. На ньому, з самого початку, захеканий Подкольосін – Богданович дерев’яно декламує відомий монолог «Пора уже й одружуватись, та страшно». І якісь зовсім не ясні його душевні переживання. І чому цей чоловік так метушиться? Що змушує його вести довжелезний, слово в слово з п’єсою, діалог зі слугою, забираючи стільки театрального часу? А далі з’являється досить приваблива жінка (Любов Кубюк). Мимоволі в голові перебираю персонажів п’єси, які могли б відповідати цьому образу а-ля повернення з роботи на панелі. Згодом стає зрозуміло, що це сваха – та сама гоголівська «старуха». Ну що ж, хоча б це рішення образу режисер виправдовує, адже не довго думаючи, сваха грайливо і відверто веде словесно-фізичний діалог з самим Подкольосіним на тому ж таки дивані. Далі з’являється Кочкарьов – Бенюк, точніше спершу його багатообіцяюча рука, а далі вже він сам. По-хазяйськи розібравшись зі свахою, він впевнено береться за виховання і напоумлення Подкольосіна, тільки от логіка і мотиви його вчинків знову ж таки залишаються в якомусь густому тумані.

Наступна сцена і знову ж таки диван. На ньому дівчина і жінка бальзаківського віку. Наречена і тітка, здогадуюсь я, а свідомість підказує, що режисер і тут не змарнував нагоду щось перевернути згідно своєї, доступної, мабуть, тільки йому, логіки сприйняття. Так і є. Товстенька дама бальзаківського віку – наречена, молода красуня – тітка. Далі сказати щось про розвиток цих персонажів я не в силах. Незрозумілі мені пафосно-наївні емоційні стани нареченої протягом вистави і стервозна поведінка тітки повністю ламають логіку сприйняття.

Окреме слово варто сказати про женихів: Яєчня – Василь Мазур, Анучкін – Олександр Логінов і Жевакін – Лесь Середюк. Парадокс! Як талановиті актори у цій виставі могли забути, що професія їхня полягає в грі, в дієвості на сцені. От не знаю вже, чи то помилка режисера, чи все ж акторів, але такий живий гоголівський «женихівський» текст у виставі звучав настільки монотонно і нецікаво, що абсолютно весь зал занурився в сон, і вже не прокидався аж до довгоочікуваного антракту.

Після антракту все поступово ставало дедалі цікавіше: дія почала набирати все відвертішого характеру. Тут тобі і сваха знову виказує свою «панельну» сутність у близькому фізичному контакті з Кочкарьовим. І женихи, всі як один, вирішили завоювати прихильності нареченої грубуватими домаганнями. Правда нареченій це, на диво, не сподобалось. «Пашлі вооон!» - кричала вона, пронизливо, розсерджено і драматично, а зал здригався, от тільки не знаю - від страху чи від тамованого сміху.

А далі і сам Подкольосін з невпевненого тюхтія перетворився на енергійного, досвідченого ловеласа і перед самим вінчанням приступає до недвозначного роздягання своєї нареченої. І всі ці стосунки ніби вже й зав’язуються в якийсь химерний незрозумілий еротичний вузол, але все ж тікає Подкольосін через вікно, тікає без натяку на повернення. І чому ж? Що ж його не влаштовувало в цьому тотально хтивому світі? І що чекає його там за вікном, куди за ним прослідувала і наречена і Кочкарьов, не ясно. 

Туди ж іде, щоправда через двері, наймолодший Ступка в образі (о жах!) самого Гоголя, перед тим зігравши і слугу Степана, і служницю Дуняшу, кривлячи гримаси і вертячи стегнами. Напевно, вмерти можна було б від сміху. От тільки не смішно чомусь… 

Фото Вадима Григи з сайту Фотослужби УКРІНФОРМ