«Криза» наших почуттів: театральна версія

«Коли порожньо в гаманці – це не криза. Криза – це коли пусто в серці».

Підйом-падіння. Розвиток-занепад. Процвітання-криза. Народження-смерть. Все іде в житті пліч-о-пліч. Всі поняття змінюють одне одне. Все підкорюється усталеним циклам, законам природи, законам Всесвіту. Життя – зебра. В когось це «зебра» пішохідного переходу, де на іншому кінці – інший берег, новий шлях, пункт призначення. А в декого, як в анекдоті, ця зебра – жива африканська коняка: смуга за смугою, чорна за білою, біла за чорною, а вкінці – справжнісінька задниця.

Що є кризою в нашому житті? Чорні смуги життєвої зебри? Падіння економіки й зростання інфляції? Відсутність грошей? Прем’єрна вистава «Криза» львівських «заньківчан» намагається відкрити справжню суть кризових понять. Бо інфляція, безробіття й порожній гаманець – то тільки перешкоди, чорні смуги нашої зебри, які можна пережити, вибратися до нової білої смуги, згуртувавшись й об’єднавшись. Справжньою ж кризою є холод й нерозуміння в наших серцях, сумніви, образи й підступні вчинки.

Стосунки в родині Каланчуків акумулюють у собі всі недоліки й нещастя сучасної української родини: нестача квадратних метрів житлової площі, співжиття під одним дахом й непорозуміння кількох поколінь, заробітчанство, «заморожені» депозити в українських банках, оплата навчання, невиплата зарплати, нездійсненні мрії, кредити, кредити, кредити… Все роз’єднує, все розводить у різні, ворожі один до одного сторони.

«Чи не казала тобі мама не женитись на москальці!»

Жінка, що має бути лагідною й мудрою берегинею, доброю матір’ю й коханою дружиною, в умовах вічної боротьби з обставинами, в безперервному борсанні проти течії перетворюється на незадоволену своїм життям зачерствілу істоту. Її догризає зсередини вічне «а що б, якби». А що було б, якби замість Романа – Іван? А що б, якби замість нерішучого нереалізованого інтелігента – стійкий та наполегливий (а ще багатий та закоханий) генерал? А що б, якби свекра – в будинок перестарілих? А що б, якби свекра – до самотньої сусідки-вдови з трикімнатною квартирою?

«Він мене – в будинок престарілих, ти його – на Кульпарків, а тебе твої діти – просто розстріляють…» 

Дожити до старості. Нажити квартиру. Виростити дітей. Плюнути на власні мрії й чекати, що все ще буде. Ще буде. Колись. Все життя відкладати на потім, щоб потім з жахом усвідомити – от воно й промайнуло, оте життя. І ти вже й жити не маєш права, бо треба й кімнату свою звільняти, онуки ж виросли. І за навчання онукове заплатити треба, бо син-інтелігент такий непристосований до життя. Хіба продавати старі «жигулі». Як же ж дістало то страшне існування… Помирати? Чи в будинок перестарілих?..

«З базару на пошту, з пошти на вибори, з виборів – на цвинтар». 

Якщо ти народжений у рідкій сметані, то мусиш або борсатися все життя в надії збити для себе шмат масла й випірнути на ньому вгору, або смиренно й покірно тонути. Борсатися, борсатися, борсатися, поки є сили. Борсатися, поки здіймаються легені. І мріяти. Мріяти, що таки відкусиш шмат добірного масла, навіть якщо й не піднімешся на ньому над неспокійним морем життя. Так і помираєш, мріючи.

Українська родина, красива, здорова, могутня. Досить їй дружно зібратися до гурту, аби в тому сметанному морі збити для себе цілий масляний острів. І бракує тільки крихти любові, тільки доброго слова і ніжного погляду, тільки трішечки розуміння. Оце і є справжньою кризою наших почуттів. 

«Криза» – то була найкраща вистава театру імені Марії Заньковецької з усіх побачених мною. Актори виклалися на повну, свіженькі жарти зі світового політичного життя були справді дотепними, музичне оформлення підібране дуже вдало. Аншлаг у залі й півгодинні оплески. А ще – сльози в очах глядачів. Кожен побачив в стосунках родини Каланчуків рису, яку треба виправити у власній родині. Виправити обов’язково, аби уникнути власної кризи.

фото з сайту театру www.zankovetska.com.ua