Прем'єрою про бидло відкрили фестиваль «Сцена людства»

Оновлена класика черкаського театру

Прем’єрою 123-літнього Карпенко-Карівського «Мартина Борулі» Черкаський муздрамтеатр відкрив четвертий міжнародний театральний фестиваль «Сцена людства». Правда, інші сім театрів – чотири вітчизняних, серед яких Курбасівський, столичні імені Лесі Українки й Івана Франка та Вінницький, а також Литовський з Пеневежиса, Кабардинський (Росія) і Брестський (Білорусь), – які презентують своє бачення класики, не змогли її оцінити. Так, першим з гостей в Черкаси приїхав театр імені Франка – одначе вже 13 червня, тобто наступного дня після відкриття фестивалю.

Втім, публіка, яку черкаський театр останнім часом чи не найбільше в Україні балує новими постановками, чекала на прем’єру. Інтригувало, як театр повернеться до класики після абсурдного «Войцека».

Іван Карпенко-Карий в голові й на сцені режисера Анатолія Москаленка – звісно, не Жолдаківські рефлексії чи експериментальні проби від Юрка Прокопчука. Тим паче українська класика – чи то «Шельменко-денщик», чи Сватання на Гончарівці» – в постановці цього театру виглядає якось надто «лубково» й шароварно. Одним словом, без особливих претензій і, пробачте, «катарсису», якого чи то наївні, чи «маніяки» таки продовжують шукати.

Білоцерківський режисер мав шанс здивувати. І треба сказати – «Мартин Боруля» це вже дещо інша українська класика черкаського театру. В межах жанру й акторського образу Юрія Берлінського.

Так, навколо цього відомого тут актора, який відсвяткував 50-річчя, будується більшість комедійно-пародійних вистав. Під Юрія Берлінського, власне, по суті й зроблений «Мартин Боруля» Москаленка. Такий собі класичний «Стецько», який дарує публіці таке необхідне відчуття вищості, як і сміх над «дурнуватим бидлом».

Філософія про бидло, або пошуки української культури й еліти

Фраза Борулі у виконанні Берлінського «Я не бидло і син мій не теля» стає таким собі рефреном і навіть філософією постановки. Але всі акторські дії, сюжет і розв’язка – просто й невибагливо покликані довести зворотне.
Мовляв. якщо родився бидлом, тобто українським дрібним «шляхтичем», – не стати тобі справжньою польською «шляхтою», як от пан Красовський, якому Боруля-Берлінський всю виставу доводить, що він «не бидло». Так само не стати «дворянством», тепер уже російським.

З одного боку, трагедія нації. не спроможної створити свою державу, закон і еліту. З іншого – сміх над такою собі селюкуватою елітою, якій для того. щоб згадати слово «кофій» тре посвистіти «фі», ще й піти розпитати «як його роблять i коли його подають: чи до борщу, чи на нiч». «Елітою», яка живе в світі, де можна все купити, а чинуші-бюрократи чи їхні папірці означають більше, ніж усе інше.

Так. в Борулі є гордість, навіжена цілеспрямованість, якийсь там розум і навіть відчуття «порядку». Є й жлобство, цинізм і жорстокість разом із гримучою сумішшю цінностей – таки не по роках сучасних. Він не знає слова «любов» чи іншу ліричну маячню дочки, довкола якої будується одна з основних сюжетних ліній. Так, Боруля у схибленні на чинушах (наче в нинішній совковій неньці-Україні чи іншій землі «гомо-совєтікусів» живе) дочку хоче віддати навіть не за олігарха чи там депутата, а за якогось вискочку, регістратора-ростератора паперів чи то облдержадміністрації чи мерії :) Ще й будинок йому побудуй в місті, дай харчі, гроші...

«Я люблю Миколу, i він мене любить, ми будемо щасливі...» – наївно вередує донечка Марися. «Що то за слово таке – любить? Кажи мені, що то за слово таке?.. Га? Що воно означа: чина чи дворянство?.. Видумка! Витребеньки! Баб'ячi химерики! Чина, дворянство треба любить, а другої любові нема на свiтi!» – каже продвинутий татусь.

Надто чесний і щирий татусь як на сьогодні, коли все це робиться вишуканіше, із красивими спічами про любов, достаток, престиж, статус і секс.

Із «бомжем-ростератором» для дочки Боруля, звісно, «лопухнувся» – не зрозуміють його сучасники, для яких це і буде головним підтвердженням статусу «бидла». Та й дико «кинули» його у війні з Красовським і у визнанні дворянства.
Цікаве питання про те, чим є сьогодні поняття «бидла», можливо, зайве для невибагливої комедії з елементами фарсу без серйозних інтелектуальних чи особливих мистецьких претензій. Але тим не менше. Режисер у передмові й післяпрем’єрних дебатах вдався до алюзій про «драму екзистенціоналізму», який наразі зветься екзистенціалізмом. Крім того, кинув в обличчя претензійну фразу Сартра: «Справжнє пекло. яке є на землі, яке утримує нас і підстерігає – це таке становище, при якому наше соціальне обличчя, яке ми намагаємося собі створити, або думаємо, що вже створили і яке стараємося зберегти в очах оточуючих, робить з нас живих мерців. Тоді ми стаємо пеклом для себе і для оточуючих».

Але чи бачимо ми екзистенціальну драму в п’єсі низького, розважального стилю?

Якщо навіть відкинути всяку притягнуту за вуха філософію – попри режисерські сентенції і загалом непогану інсценізацію в легкому жанрі важко знайти у виставі драму. І навіть конфлікт. Може, й не варто шукати в жанрі комедії, але образ Мартина Борулі все ж вимагав якусь кінцеву серйозну драму. Коли в його життя увірвалося «все пропало» і він знищує єдину любов і шанс хоч колись стати «дворянином». З одного боку – радість, з іншого – «тепер я бидло і син мій теля».

Вистава одного актора, або «шукайте драму»

Можливо, талановитий Юрій Берлінський переївся порожніми «дурачковаляївськими» образами і йому варто згадати драму? Очевидно, він би міг здивувати публіку.

І якщо вже йдеться про «ідеї» – які «екзистенціальні» ідеї може взяти з вистави черкаського театру сьогоднішній глядач? Чи знайде більшість псевдо-міщан щось інше, аніж «попускання» україномовного селюка, який хоче стати
«нормальним» і щоб його діти звали не «татко», а «папенька-папаша»?

Чи багато зможе усвідомити, що «бидлом» сьогодні, радше, є чи не більшість цих так званих псевдо-міщан, нуворишів-олігархів, депутатів, чинуш, гопніків в різних соціальних ролях – з манерами жлобської «вищості» й непомічання людей? Хто кидає сміття навулиці, пляшки, бички чи. пробачте, насіння...

Можливо, правий режисер Москаленко, коли на закид на надмірну статику акторів заявив, що «динаміки як руху акторів на сцені достатньо», але внутрішньої динаміки і гри таки бракувало.

Так, це була вистава одного актора – Юрія Берлінського. Інші актори, швидше, виконували роль «антуражу».
Певним відкриттям став молодий «артист балету», який не так давно з’явився в театрі, Олександр Гуменний в ролі модного гітариста-чиновника, який хоче одружитися на грошах. Він не лише доволі яскраво зіграв, але й зробив музичне оформлення всієї вистави.

І хоч чимало ролей режисер, як він сам зізнався, «утрировал», але подекуди це обмежувало виставу і акторів. Так, нереалізованим залишився стартовий спалах Михайла Кондратського в ролі «кидалово»-Трандалєва, який «розводить» Борулю. переконуючи. що вирішить всі його проблеми. Теж доволі сучасний персонаж, чи не так? Людина, яка може працювати водночас на всі конфліктуючі сторони.

Однак режисер не дав Кондратському завершити цілісний образ, скоротивши і так короткий і єдиний монолог, як і дуже характерну для гарного портрета розмову з Борулею. Так. знищені єдині дві історії, які складають цей образ

Те, чого немає

Приміром, вирізана цікавенька історійка, коли Трандалєв-Кондратський мав би одним реченням показати свою «успішність» у судових справах. І ця кумедна історійка – його візитка: «Щербина, знаєте, схопив Горбенка за чуба і так ним мотнув кругом себе, що і сам не вдержався на ногах — упав! А магістрат признав, що драка була обоюдна. В рішенії сказано було: «Хотя Щербина, взяв Горбенка за волоса, обвел его вокруг себя, причем в руках остался значительный пучок волос, имеющийся при деле как вещественное доказательство; но, принимая во внимание, что при этом действии, тяжестью тела Горбенка и сам Щербина был повергнут на землю, то признать обіду обоюдною»!» І він пишається. що довів невинуватість того, кому вирвали чуба.

Більше того – друга історійка про Трандалєва-фотографа теж викинута в кошик. Як і суть його «повіренічєства»... А яка ж то історія!: «Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографію... Хліб не важкий, і на первих порах копійчина гарна стала перепадать; коли ж і тут біда: усі патрети виходили без очей! Приняв я у компанію лабаранта Плащинського, і як ми не билися — не виходять очі. Усе як слід, а очей нема... Плащинський і очі добре од руки навчився робить, а діло не пішло. Скасував я свою фотографію і взявся за повіренничество — пішло як по маслу. От і тепер: діло Борулі веду протій
Красовського, а діло Красовського протів Борулі...»

Хоча на одній з генеральних «прокруток» Кондратський чи не найбільше порадував. Хтозна, якби ще й дали розгулятися...