«У неділю рано зілля копала»: померти від кохання

«Якби сенс театру був лише у розважальному видовищі, мабуть, і не варто було б вкладати в нього стільки праці. Але театр є мистецтвом відображати життя,»  – сказав колись Станіславський. Цей вислів став актуальним ще тоді, коли театр лише почав зароджуватися, адже недарма людям подобається те, що безпосередньо межує з ними, що оточує, що крутиться в голові…

Безперечно, найпоширенішою темою усіх часів та народів було кохання та смерть, які часто переплітаються, як і у п’єсі «У неділю рано..». Любовний трикутник Тетяна-Гриць-Настка не хоче (чи не може) розпастися і, врешті решт, призводить до смерті головного героя. Гриць, в якому вирує циганська кров, впевнений, що кохає обох і обрати не може, і нехай вже посватався до одної, а з іншою зустрічається у лісі. Хіба це злочин – кохати? Драматург дає нам зовсім інший погляд на зраду і кохання. Чи може пристрасть?

Над стелею висять трембіти як символи майбутньої трагедії. Три дерев’яні пагорби, які то зелені, то засніжені, то перетворюються на хатки, недарма три – магічне число, вони змінюються разом із душевним станом героїв. Екран позаду сцени створює образ то тривожного зимового лісу, то листопаду, то купальського вогню, то бистрої ріки, яка спочатку  забере віночок, а потім і життя Тетяни-Туркині.

У виставі присутній фатум – дві пари батьків – два кохання, два кохання матері – два кохання сина. Можливо, головний герой із самого народження був приречений отак от померти, кохаючи, роздвоюючи душу навпіл.

Пісні – ще одне оформлення внутрішнього стану героїв – сумні, тужливі, радісні, весільні, навіть сороміцькі. Спитаєте, до чого ж останні? Вони ще більше підкреслюють вдачу Гриця – оте тілесне, що замість того, щоб піднести до небес, приземлювало його, затуманювало мозок і серце.

Майже в кульмінації впала трембіта, випадково впала, але наче натякнула на те, що завершення вже близько...

А Гриць все мудрує, не розуміючи, що його більше кличе до пригод – чорні брови, циганська кров чи волелюбність. Аналізуючи його дії, не завжди можна зрозуміти, де він говорить щиру правду, а де лукавить, де кохає, а де просто обіцяє. Але у кульмінаційному весільному танку він приймає з рук Туркини отруту, і, знаючи про наслідки, випиває. Чим не кохання? Настка плаче над тілом нареченого – чим не кохання? Туркиня кидається у холодну і бистру ріку, усвідомлюючи скоєне – чим не кохання?

Страшна сцена, коли Тетяна готує отруту, гримить гроза, а її мати, голосно ридаючи, молиться Богу. До глядачів доноситься запах полину – такий привабливий і водночас гіркий, як і її кохання. Чи не так хіба, як і це зілля, будуть розтоптані їхні долі?

«Ой мати, мати! Жаль ваги не має, —

Най ся Грицуньо у двох не кохає!

Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата:

Із чотирьох дощок темная хата!»

Ні до чого доброго не привело це кохання: смерть Гриця, самогубство Туркині, сльози Настки та горе батьків…

Жорстоко вчинила Тетяна, а хіба вона не позбавила хлопця душевних мук? Хіба не вона пожертвувала своїм життям і занапащеною душею заради його спасіння? Хіба не це є найвищим проявом щирого кохання?

Кохання чи не кохання, тілесна пристрасть чи небесні почуття, грішники чи праведники? Тільки повне занурення в атмосферу вистави зможе прояснити ваші сумніви.