«Вар'яції для сякухаті, телевізора і голосу»: Начебто все було гаразд

Театральне втілення твору Оксани Забужко «Я, Мілена» з'явилося на сцені центру ім. Леся Курбаса під назвою «Вар'яції для сякухаті, телевізора і голосу». Задум створення вистави ґрунтувався на бажанні поєднати різні технології, оскільки це твір про світ сучасних медіа і систем комунікацій.

Зачепило... Когось у цій виставі зачепила гостра проблема нашого часу – телевізороманія, когось – гра акторки Галини Стефанової, яка не вперше присвячує свою творчість виставам за мотивами творів Оксани Забужко; когось зачепила сумна мелодія сякухаті – бамбукової флейти, а ще когось – нестандартний формат вистави: здавалося, усе зайве на сцені затуляло головне, що символізувало заповнення зайвими технологіями головного – нашого життя.

За повістю, героїня, створивши образ на телеекрані, зрозуміла, що втратила не тільки себе, власне «Я», а і свого чоловіка, свою матір і своє життя. Ідея твору показується у тривожному звучанні флейти, гаморі від телевізора та безвихідному інтонаційному наповненні голосу Мілени.

Ззовні все було начебто гаразд. Тобто, все і справді було гаразд – так запевняла себе Мілена, коли відчула щось не те у своєму житті. «Не те» народилося, коли вона стала вести власну телепередачу, де знедолені жінки розповідали про свої нещастя. Після програми учасниці начебто зцілювалися створенням нового, «щасливого» образу власної персони, телевізор ніби допомагав їм подолати страхи, подолати проблеми, із якими вони прийшли до студії. І тільки з Міленою трапилося протилежне: вона зрозуміла, що телевізійний образ вбив у ній все справжнє.

Здавалося б, як можна поєднати технології та театральне дійство на сцені? Як глядач відчує паралель «сцена-життя»? Дуже просто. На сцені (у житті) здається, що не актори (незнайомі люди, магнати мультимедіа) вриваються до зали (нашого життя) встановлювати багато телевізорів (пропагувати свої принципи та просувати свої інтереси через ТБ). Телебачення увірвалося до Мілениного життя та стало спочатку її начебто порятунком, потім болем.  Для «Мурчика», чоловіка героїні, телевізор став за дружину, мати не впізнавала свою дочку, знайомі від Мілени відвернулися. Все це вказувало на те, що Мілена втратила себе, і тепер вона – зовсім інша людина. Зовсім не та, яка була зі своїми близькими. І жодна з цих двох Мілен вже не подобається ані оточуючим, ані їй самій.

На сцені глядач губить особистість Мілени серед багатьох зображень на екранах, її крики потопають у вирі зайвих голосів з динаміків. Життя жертви інформаційного потоку закінчилося повною темрявою, для глядачів – згасанням світла у приміщенні.

Чи змінюють технології наше життя? Технології і є наше життя, вони витісняють людей та стають володарями не тільки часу та думок, а і людських доль, на що вказує драма Мілени.

В нас же теж все начебто гаразд?..