Артем Волокітін: Середньовіччя через дорогу

Прямо навпроти виходу з мого двору стоїть «Я Галерея». «Я музей» - «Я мавзолей» - продовжжила я її назву, щойно вона (не я) там з‘явилася замість старої радянської хімчісткі. Саме через таке розуміння закладу і попри всю патетику і медійність її заходів, ніколи туди не заходила. А ще через те, що галерея має великі вікна, і я можу роздивитись картинки і фотографії через них по дорозі до супермаркету, в затишному шумі вулиці, не переобтяжуючи себе незручною тишею порожньої зали.

Але життя, як ніхто і ніщо інше (-ий), вміє підсовувати сюрпризи. І я таки відвідала одне з відкриттів - зручний шумний формат порозглядати малюнки на стіні. Десь під чергову ранішню каву прочитала анонс виставки: «...Волокітін втілив не лише певні канони харківської школи, а й додав в неї свою, нову частину...» А ще він спокусив мій неспокушений погляд. Адже те, що писалося далі в анонсі - про ніжність і тілесність, таки доторкнулося моєї неглибокої глибини.

Та не про те мені йшлося, коли очі наткнулися на частки тіл в овалах. Це було акуратно вирізане з контексту і часу середньовіччя, таке, яким розуміє його мій припорошений мозок. Єдиний пазл, який я можу вкласти в один з отворів своєї побутової свідомості. Ось вони, поголені уламки тіл рицаря та його коханки - невловима незайманість, яка от-от зникне (бо вже в овалі поруч присутні шматки дітей). Білі (дещо рожеві) на темному тлі плями чоловічого та жіночого («...спеціальна авторська техніка...», «...фотографування живописом...» - що тільки не почуєш від сп‘янілих халявним вином тусовщиків) - так, ніби відірвані від старих музейних полотен. Мій мозок сприймає будь-який натяк на старе як на справжнє - одразу і назавжди. Ч-і-і-і-к, і пазл лягає в потрібну йому діляночку. І я розчиняюся в усвідомленні свого маленького, але розуміння.

Знайомство з автором: мої затьмарені розумінням очі зустрічають майже юного і майже тремтячого парнішу, який усміхається усім і мені теж (і це замість зарозумілого старікана, якого вже нашвидкуруч накидала моя непереобтяжена знанням уява).

Врешті розчулена і (теж) п‘яна повертаюся у свій двір і відчуваю, що мій мозок все ще там, через дорогу - він потрапив в пастку, але рятувати його так не хочеться. Адже врятуючи його, я втрачу своє розуміння середньовіччя, яке було (є?) так близько.

Тож сьогодні я знову перед вікнами галереї, тулюся лобом до холодного скла. І нехай зачекають усі йогурти і супермаркети...