Cергій Архипчук поставив у Черкасах «Хитру вдову»

 
Черкаських театралів уже вкотре за останні півроку потішили прем’єрою. Проте не метафізично-епатажною постановкою «а-ля Жолдак», а музичною забавою для дорослих і не дуже. Черкаський драматичний театр імені Тараса Шевченка нещодавно показав глядачам спектакль «Розаура. Випробування любов’ю» за мотивами п’єси Карло Гольдоні «Хитра вдова».
 

Штани – цінний товар
 

Головну роль зіграла заслужена артистка України Тетяна Крижанівська, для якої вистава стала бенефісом. Актриса святкує 30-річчя свого перебування на сцені театру. Вже кілька років вона говорила про омріяний бенефіс і ось нарешті дочекалася на нього. Актриса розповідає, що дуже хотіла, щоб це була саме комедія: «Коли ми працювали із Андрієм Жолдаком над спектаклем про Голодомор, то постійно ходили у валянках, куфайках, носили дрова, перечистили багато відер картоплі. Атмосфера була така гнітюча і хвороблива... Ми жили життям тих людей, відчували постійний страх і ходили пригнічені. Тому зараз захотілося чогось легкого і веселого». 
До драматургії Карло Гольдоні у черкаському театрі не зверталися уже давно. Ще в 1940 році провідний режисер курбасівського «Березоля» Йосип Гірняк разом із дружиною Олімпією Добровольською здійснили тут постановку комедії «Самодури». Дещо пізніше, у 1953 році, режисер і актор Микола Попов поставив «Брехуна». Нині Гольдоні не є надто популярним в Україні. Щоправда, спектакль «Хитра вдовичка» вже кілька років йде у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Проте, «Розаура», безперечно, відрізнятиметься від цієї постановки. Насамперед - мовою. Переклад з італійської щойно здійснив Віктор Шовкун. Невдовзі «новоспечену» п’єсу можна буде прочитати українською мовою у журналі «Всесвіт». 
І потім – у Львові спектакль ставила режисерка Алла Бабенко. Нині ж є можливість споглядати суто чоловічий підхід до жіночої емансипації у Венеції XVIII століття. У творчому здобутку режисера Сергія Архипчука театралізовані шоу на пошану 90-річчя ЗУНР, 65-ліття УПА, а також проект мандрівного театру «Політичний вертеп» та організація «Мазепи-Фесту» і «Дня Незалежності з Махном». Наполягла на його режисурі «Розаури» Тетяна Крижанівська. Колись вони разом вчилися в Дніпропетровському театральному училищі, а потім – у Москві. 
Цікаво, що Архипчук спочатку запропонував поставити «Трактирницю». Але Крижанівській припала до душі саме роль хитрої вдови. Мовляв, навіщо грати служницю, якщо є можливість зіграти царицю? Тим паче, що у виставі можна бути водночас англійкою, іспанкою, італійкою та французкою. Та ще й четверо чоловіків упадають за головною героїнею.

До речі, про чоловіків. Тетяна Крижанівська каже, що в театрі до чоловічої статі особливе ставлення: «Чоловіки у нас дуже цінуються, їх завжди мало. Їм усі пільги й переваги. Це цінний товар – штани (сміється). Крім того, є певний розподіл - на кожен спектакль потрібно дві-три жінки і вісім-десять чоловіків. Тому у жінок конкуренція на ролі. А чоловіків постійно бракує. Їх скрізь бракує. Надто – в театрі». 
 

Емансипація під сосною
 

Вистава вдалася дотепна і легка. Інтерпретація Гольдоні пристойна, якісна, але зовсім не класична. Сергій Архипчук має щодо цього універсальне пояснення: «Відчуваю, що Гольдоні не заперечував би проти моїх експериментів. Хоча він і намагався боротися із імпровізаціями, але від цього нікуди не подінешся».
Актори справді багато імпровізують і вдаються до надто сучасної інтерпретації твору. Так, роблять реверанси черкаській публіці, часом збиваючись на суржик або сленг. Репліки на кшталт «Я не пойняв!», «Так в чом же дєло?», «О, та ти крутий пацан!», «Краще не понтуйся» провокують зал лише на аплодисменти. 
Проблему багатомовності режисер вирішив у доволі цікавий спосіб. Наприклад, Розаурі вдається говорити українською із... англійським акцентом. Коли вона зваблює англійця (Юрій Берлінський), то з притиском запитує, ніби зціпивши зуби і ставлячи наголос на кожному складі: «То ви мені належатимете?». І мілорд Рунбіф зніяковіло промовляє: «На-ле-жа-ти-му-ту». 
Звісно, у комедії багато політики. Куди ж без неї? Коли іспанець дон Альваро де Кастілья (Андрій Жила) дарує Розаурі своє генеалогічне дерево, то прудкий Арлекін (Олег Телятник) порівнює малюнок із «наочною агітацією». «Замість зубожіння – добробут, замість галасу – діло, замість метушні – ще більша метушня», - кричить аж захлинається Олег Телятник, який отримав премію за кращу епізодичну роль, зіграну в черкаському театрі минулого року. До речі, йдеться про роль Стрілочниці зі спектаклю «Ленін Love, Сталін Love». Розаура «цитує» Наталію Вітренко («Хто не має мужності боротися за своє щастя, той не гідний бути щасливим»). Палкий француз (Сергій Бобров) вдається до псевдоафоризмів Віктора Януковича («Краса – страшна сила»), а італієць (Микола Зайнчківський) взагалі вражає «розмірковуванням» міністра з надзвичайних ситуацій Володимира Шандри про продажну жінку...
Загалом, таке веселе цитування спостерігається упродовж усього спектаклю. Актори навіть невимушено посилаються на уривки із уявної праці Сергія Архипчука «Український жіночий шовінізм. Як із ним боротися?» Незрозуміло, щоправда, де Архипчук внюшкував той «жіночий шовінізм», але то вже, напевно, тема для іншої вистави. Чомусь пригадується Гольдоні, що жив у епоху впливових жінок, які окрім чоловіка мали ще й чичизбея, писали філософські трактати і навіть об’єднувалися у ремісничі цехи. Кажуть, що драматург присвятив своїм співвітчизницям не один твір, розраховуючи на їхню прихильність. Адже саме дами визначали, що буде модним у новому театральному сезоні, а що – ні. Черкаські акторки спробували «приборкати» своїх емансипованих героїнь, додати їм такого собі центральноукраїнського колориту. Цьому, як не дивно, посприяв композитор Іван Небесний. Пісня «Горіла сосна, палала», яку зазвичай співали на весіллях, коли з дівчини знімали фату і одягали очіпок, звучить у виставі дуже доречно-іронічно. Проте, недостатньо «українізованими» видаються екзальтовані дівчатка, що по черзі кидаються в обійми лакея Фолетто (Олександр Кузьменко). Хоча, може це своєрідне уособлення «стрибання в гречку»? Фолетто задоволено зізнається: «Якби я не мав чотирьох жінок, які мене утримують, мені довелося б зовсім кепсько», чим викликає бурхливі аплодисменти залу.
У театрі не було вільних місць. Доводилося приносити додаткові стільці, проте багато глядачів взагалі стоячи дивилися виставу. Експресія любовних інтриг впереміж із тонким, вдало адаптованим до сучасних колізій гумором прийшлася до смаку черкаській публіці. 

Фото Олександра Солонця