категорії: репортаж

«День Незалежності з Махном» відгуркотів, гуляйпільцям відкрили очі на андерграунд

15-річчя Незалежності України. Цього разу, через траур(22.08 - …), день прапора(23.08), день Харкова(23.08), день комбайнерів і колгоспників, п’ять святкових (чи поминальних?) вихідних, зовсім забули відгульбасити на майдані втрачених надій ще одне свято – чинушівський день незалежності. Натомість у Гуляйполі (Запорізька область) ковбасня досягла свого апогею, дійшло до стрип-боді-махно-арту та розмноження Покальчуків. Хто, як, послідовність, періодичність, пісні, їх послідовність, рухи, динаміка – це все зайве для розповіді про «День Незалежності з Махном». Про все по черзі, отже одразу кілька вражень від концерту, одне – від видатного українського музики, інше – від не менш видатних письменниць. Перше – риторичне (про дороги), друге – поетичне (про критичні дні неГалі).

Враження перше. Андрій Середа, гурт «Кому Вниз».


Кому ВнизНіколи до того не рахували хвилин. Дороги на Півдні не ремонтували з часів Махна – добирались до Гуляйполя десять з половиною годин (враховуючи зупинки) і це при тому, що на Хонді Легенді. Через ями та перевантаження кілограмів у 100 йшли в середньому 80 кілометрів на годину – при нормальній то швидкості цієї машини в 160. Стерли об корпус задні шини. Я розказую про таке тому що вражень від виступу в хвилинному еквіваленті було набагато менше :) Йшли під чорним прапором „Всі менти – мудаки”. Веселі гепольці розчищали перед нами дорогу від автопатрулів, мотивуючи свої дії криком „це ж наші!”. Увірвалися машиною на стадіон і відразу пішли на сцену.
Дякуємо „Півням” що потягнули час. Майнуло підпите дитяче доніївське личко. Виступали хвилин 25, бо мер почав нити закінчити „вчасно” (там є мер). Назагал було все весело, стрімко й навколоп’яно. Дякуємо всім тверезим, бо вони то з нами й спілкувались :) Найперше запитання було на кшталт „чи знаєте ви, що навколо вас зібралась найбільша кількість журналістів – порівняно з іншими командами”. Гарні люди :) Розпитували, знаючи із ким спілкуються. Відсотково таких у Гуляйполі було більше, ніж у Києві (щоправда, не знаю, чи були серед них власне гепольці). Перетирали про майбутній альбом, про Ющенка, віру, мультики, Махна й дороги.
Стадіон патронували панівно унсовці, що додавало жвавості й затишку, менти ж ганяли зовні.
Східно-південна Україна вночі темна й зоряна. В чорних селах бредуть звідкілясь і кудись білі п’яні примари. Посеред безмежного, як космос, степу зустрівся подорожній, що задумливо серив під дорожнім знаком… Вдень Україна вся в соняшниках і меду.


Враження друге. Лариса Денисенко та Ірен Роздобудько.
«З щоденника трохи змаруднілої від критичних днів та балуваної неГалі»

23 серпня 2006 року. Гуляйполе.

Лариса Денисенко та Ірен РоздобудькоБіля 22:00 нарешті ми знайшли стадіон, де все відбуватиметься, не зважаючи на те, що якийсь російськомовний хлопчина в салатній футболці намагався збити нас зі шляху правєдного. І от автобусік наших видавців „Нора-друк”, на склі якого ми з Роздобудько власноручно зробили плакат з написом: „Стоматологічний штаб Льови Задова „Спр”яч зубі – вірву!” нарешті опинився на стадіоні. Дупи наші зраділи, бо хоча дупу наче створено для того, щоб на ній сидіти – сидіти вона втомлюється. І зразу вдалий збіг. Один з організаторів, кого ми шукали, щоб він показав нам намети та виділив пінопластові матраци „Шурхетто”, теж нам зрадів, бо йому конче потрібна була каністра. Він зрадів каністрі, а, зокрема, я не дуже зраділа наметам та матрацикам.

По-перше, звук, який я ненавиджу з дитинства, то – тертя пінопласту об пінопласт, по-друге, останній раз я ночувала в подібному наметі, коли мені тринадцятий минало. По-третє, було холодно, горілки мені не хотілося, з теплих речей в мене був єгипетський кашеміровий шалик. „Як ми будемо спати?” Запитала я. „Треба випити – обмиємо твою нову книжку!” - сказали усі. Трохи допомогла горілка з томатним соком. Але найбільш – пуховик Миколи Кравченка, розміру XXL, в якому я була схожа на урку, яка тільки но відкинулася з зони.

Не пам’ятаю, кому це першому прийшло в голову, всі ми були колишніми піонерами, але здається, то була Ірен. „А давайте навішаємо щось на інші намети?” Запропонувала вона. Дуже швидко вона виготовила, а ми розвішали папірці з написом: „Зайнято. Ю. Покальчук” на десяти наметах. Ми відчували себе партизанами, в нас були листівки та скотч, а поруч постійно швендяли „кати” – міліціонери та працівники МЧС, вони пильнували, але ми були спритними та обережними.

„Давайте тепер спати!” – запропонував хтось, після того, як горілку було випито, написи розвішано по наметах, а пінопластові матраци закріплено скотчем. І ми вклалися. Крім Миколи Кравченка, який десь вештався, а потім привів до нас Сергія Жадана, в якого 23-го серпня був день народження. Отже ми підхопилися та почали його поздоровляти. ГуляйполеПодарунок ми придбали заздалегідь в іграшковому магазині міста Дніпропетровська, переконавши своєю маячнею та коментарями під час вибору подарунку молодого продавця з цуциком лабрадора на руках, що ми клінічні ідіотки. Після щільного огляду асортименту: „Це якийсь дебілкуватий лев, і м’ячика, якого він тримає, наче зроблено із далматинця... Та й взагалі, знаєш, скільки в нього таких левів?” „А давайте подаруємо йому цей жовтий шлем! ” „І що він на тачанці їздитиме в ньому як мудак?” „А як вам це гумове чмо?” Сергію Жадану був обраний іграшковий пістолет.

Сергій привів нас до компанії, де був дуже веселий Юрко Покальчук, жарту з наметами він не оцінив, тому що ночував у готелі, та веселі хлопці і дівчатка з «Артвертепу». Ми трохи посвяткували, але потім ввічливо попрощалися та звалили спати. Спати було холодно. Елеонорі Симоновій свіже повітря зробило гулю на лімфовузлі, а мені надуло критичні дні, які зіпсували мені сприйняття всього Гуляйпільського дійства.

24 серпня 2006 року. Гуляйполе.

Коли мені холодно, я не можу довго спати. Вранці я почула обурені голоси молоді. „І тут зайнято Покальчуком. Він що десантом сюди припхався?” Я вилізла з намету, сходила перевірила туалети – а вони були чудові, викапані шпаківні. Повернулася до намету, налила собі кави з кардамоном з термосу, всілася на буржуйський стілець та почала „втикати”. „Втикати” вже було на що, нарід з’їжджався. Перед одним з наметів „Зайнято. Ю.Покальчук” з’явився хлопець з хорошою фігурою, який мені здався схожим на Олеся Донія. Він обережно заглянув у намет, щоб не потурбувати класика, але нікого там не побачив. Інший намет з точнісінько таким написом – довіри в пана Олеся не викликав. Він пішов собі далі.

Потім вилізли інші наметові мешканці. І ми з Ірен Роздобудько почали виготовлювати спеціальні плакати для наших видавців „Нора-друк”, які привезли з собою купу чудових книжок. Плакати, на тлі яких фотографувалося чортма скільки гуляйполівців та представників мас-медіа, були, зокрема, такими: „Як не виймеш гаманець – за хвилину будеш мрець!”; „Хоч в тачанці ти, хоч в ліжку, захопи з собою книжку!”; „Видавництво „Нора-друк” – ваш партнер та вірний друг”, а також „Любі друзі, браття, сестри, книга – не фуфло!” Ваш Нестор”.

Біля Торгівля з самого рання була настільки активною, що розкупили всього Подерв’янського, який був в асортименті, та і всіх інших не образили. Савченка (шкода, що взяли замало книжок, бо його книжка про Махна – була хітом продажів), Поваляєву, Жадана, Покальчука, Малярчук, Дереша, Карпу, Лазуткіна, Денисенко, Роздобудько також купували активно. Купили всі примірники дитячого журналу „Соняшник”.

Поки наші видавці працювали, ми з Ірен вирішили попити нормальної кави, купити мені лак для нігтів, а Ірен – темні окуляри, а також подивитися, що є в місті. Назустріч нам весело йшли Жадан, Покальчук та команда «Артвертепу», з якими ми щиро привіталися та пішли далі. Дівчинка, яка продала Ірен чудові темні окуляри в білій оправі, на моє запитання: „А де можна попити доброї кави?” – показала мені на бабцю, що встановила свій торгівельний столик неподалік від неї. На столику стояла жахлива бляшанка „Нескафе” та термос. „А що, є в цьому місці добра кава?” Запитала мене Ірен. „Кому й багнюка - кава”, - сказала я, згадавши Остапа Бендера. Ми зрозуміли, що з кавою – дупа. Тому пішли у найближчу до стадіону кав’ярню і пили розчинну каву „Якобс”. „Ну, „Якобс” краще за „Нескафе”, - заспокоювала себе я. „А то”, - сказала Ірен. „До того ж ми тут можемо сидіти, такий краєвид!”

Мушу сказати, що в цій кав’ярні гречана каша коштує 70 копійок, а котлета – 1. 50, за три салати та три яєчні, а також напої - ми заплатили 9 гривень. „Комунізм”, - подумали ми. Дуже приємний офіціант Сашко спілкувався з нами російською мовою, і ми почали замовляти їжу російською, щоб він краще нас розумів, на це він сказав, що „не треба соромитися своєї мови”, і вибачився, що не опанував українську. Чудовий Сашко.

Біля дванадцятої приїхав десант письменників та поетів, що їхали цілу ніч з Києва на автобусі. І шоу почалося. На цей час ми з Ірен вмостилися на ковдрі біля нашого намету, спілкувалися з місцевою пресою, а також з Юкою Гавриловою („Без цензури”), яка розповіла нам дві дотепні історії про те, що з нею трапилося у Запоріжжі, але оскільки вони – Юкчині, переповідати їх не буду. Натякну, що вони стосувалися: хлопця, який майже не вбив Юку дверима маршрутки; і водія маршрутки, з яким Юка поспілкувалася з приводу гучності радіо.

Розпочався літературний фестиваль. На тачанках їздили поети та прозаїки. Потім вони ж проголошували свої вірші, а також інші слова, – на сцені. Такої концентрації матів на одній сцені – я давно не слухала. Тим часом прибували музики, які були занепокоєні своїм зовнішнім виглядом та умовами перебування. Один хлопець попросив в мене люстерко, щоб подивитися, чи пасує йому бандана. Інший цікавився – де можна вимити голову, а вимити голову можна було тільки під дуже підступним краном, який було влаштовано так, що він сам обирав – що в тобі йому слід вимити. Ще один хлопець поклав в наш намет спочатку гітару. Потім – батон. Потім – спальник. А потім – свою дівчину.

Приблизно на другій бляшанці пива розпочався боді-арт. Я слухала боді-арт під наметом, а Ірен та Елеонора пішли поближче до сцени. Бо хотіли дивитися. Поети виводили оголених дівчат, на тілах яких вони писали свої вірші. Світлана Поваляєва та Вікторія Наріжна вивели хлопців, один з яких примудрився написати дещо на Поваляєвій. Поет Дмитро Лазуткін вивів оголену дівчину, якій виповнилося лише чотирнадцять років. Я подумала: „А чи не потрібний комусь з них адвокат?”

В другій половині дня – сцену захопили музики. Грали вони майже всю ніч, наживу й дуже добре. Туалети з шпаківень перетворилися на дуже смердючі шпаківні, до того ж стали користуватися шаленим попитом. Деякі порядні хлопці писяли за туалетами, і це правильно, бо через це до туалетів скоріше потрапляли дівчата, в яких такої альтернативи не було.

Вночі до нас вдерся музика, що прибрав з намету дівчину, але залишив батон, спальник та гітару. Він намагався влягтися поруч з Миколою Кравченком, але тому це не сподобалося. Тоді музика з чарівною інтелігентною інтонацією голосу, в яку він примудрявся загортати навіть мати, намагався витовкти нас назовні. „Там – справжній Вудсток!” Ми не вийшли. Тому що Ірен писала промову на наш виступ:

«Ірен Роздобудько
“ПерХформенс” на Гуляй Полі
Або
Анархія Абсурду.
(написано в ніч з 24 на 25 серпня під співи “Мертвого півня”)

... Несподівано закінчились гроші...
А разом з ними:
вода
цигарки
горілка
тампакси
зубна паста
чисті шкарпетки
вільні намети...

На Полі 15-річна Незалежність в образі дівча демонструвала свої нерозвинені принади обписані поетом. “Чи не потрібен йому адвокат?” – запитала адвокат Лариса Денисенко...
О, Адвокат конче, конче потрібен нашій недорозвиненій Незалежності з прищавим обличчям. Як співав Висоцький: “Созрєла, значіт...”
Але хіба вона – дівчинка?
“Нам 15 років! – волав зі сцени співак з моєї улюбленої групи, -- А це значить, що у нас вже... стоїть!!! Стоїть???”
“Стоїть, батьку, стоїть!” – відповідав збуджений натовп.
...Але, щоправда, прапор не стояв. Він висів у позиції “пів на шосту”, адже президент відклав свято на пару днів. Отже, післязавтра знову доведеться пити...
Але анархія на полі тривала.
І туалети, як годиться туалетам непереможно смерділи.
-- Що таке “перформенс”? – між тим вирішували ми.
-- Це – преферанс?
-- Це – профанація?
...Зранку о шостій ми вирішили тікати з цього свята життя, бо...
Бо, власне, закінчились гроші.

Перформенс – це коли ти виходиш на сцену, робиш страшне обличчя і кричиш: “Кохайтеся!!!”, коли тобі хочеться... блювати в тазік. Бо тобі – хрєново від того, що 15-річній Незалежності подобається коли її роз-пи-са-рюють. Пь”йоришком...
Тобі хочеться блювати в тазік (саме в тазік, бо треба ж шануватися!) від того, що з тебе роблять козла. І ти маєш шукати траву і мекать про один великий, все польовий, всесвітній, космічний оргазм. Адже індивідуальний тебе вже не влаштовує...
...Колись один поет, котрий став прозаїком закінчив свій роман профанацією масового розстрілу письменників...
Коли люди з автоматами оточили їх і вони відчули, що це їхня остання мить – вони... взялись за руки...
Хоч як це смішно, вони стали простими, банальними, самотніми і переляканими дітьми.
Вони відчули: профанація скінчилась.
Профанація завжди закінчується. Коли тобі в обличчя дивиться дуло револьвера.
Отже, панове!
Дружба, любов і неколективний оргазм – існують, коли ти відчуваєш, що в твої затьмарені очі дивиться зовсім тверезе око револьвера.
Що було далі?
Люди в чорному кинули автомати і весело розсміялися.
Це була лише гра – задум геніального режисера.
І все повернулося на кола своя.
Знову запахло шашликами.
Засмерділи туалети.
Всі шалено зазлягалися на пінопласті.
Але, блін, несподівано закінчились гроші!
А разом із ними
вода
цигарки
горілка
тампакси
зубна паста
чисті шкарпетки
вільні намети»

Елеонора Сімонова помирала (потім її зцілила невідома бабця, в моєму виконанні, котра суворо подивилася на Елю з під сірої хустини та змусила її зойкнути, із цим зойком вилетіла хвороба!)

25 серпня 2006 року. Гуляйполе.

Ранок. Гуляйполе перетворилося на величезний смітник. Чого там тільки не валялося... Зграйка міліціонерів як воронята чистили пір’ячко перед підступним краном. Ми з Миколою пішли за кавою для дівчат. Щоб в ліжко. Коли повернулися, біля намету зустріли поета Стронгі та його подругу Шуню. Шуня читала Подерв’янського, Стронгі сказав, що це – рідкісна картина.

Лариса Денисенко, Ірен Роздобудько, Елеонора СимоноваЗгодом розпочалося дійство. Знову тачанки, письменник Юрко Покальчук в чорній шифоновій сорочці, яку він натяг на щось сорочкоподібне кольору бордо, із задоволенням намотував п’яте коло, а я тим часом дивувалася – скільки ж ентузіазму в цього чоловіка! Потім відбувся художній бій козаків. А вже потім, коли зійшлося більше людей, свої п’єси читав Лесь Подерв”янський, він прочитав навіть нову п’єсу „Блиск та ніщєта підорасів”, яку на фестиваль захопив прихильник його таланту. Я думаю, що міліціонерам, яких було дуже багато, цікаво було дізнатися, що один із знаних українських митців творить на суцільних матюках, я думаю, що вони були навіть здивовані, бо все життя вважали, що цією лексікою користуються вони персонально, а також ті постаті, яких вони затримають час від часу. Один взявся полювати на книжку пана Леся, але книжки було продано ще 24-го.

Далі читали в наметах. Читав там чудовий Сашко Лірник. Харизматичні Сергій Жадан та Юрко Покальчук. Я чула, чула цей могутній рик! Потім мали читати я і Ірен, але вдерся невідомий нам хлопець, який читав щось подібне на те, що читав пан Лесь Подерв”янський. Хлопчика зупинили, і Ірен прочитала те, що писала вночі, а я – уровок з „Корпорації”, більше ми нічого не встигали, тому що треба було вибиратися до Києва.

Насправді, ми були здивовані тим, що потрапили на фестиваль. Бо ми пишемо, що завгодно, але не андеграундну літературу. З чого такий висновок? Ну хоча б з того, що майже все, що проголошували наші митці, яких я люблю, грунтувалося на матах, які Ірен в своїй творчості взагалі не вживає, а я вживаю, але рідко. Тому ми дивно себе почували. А ще дивувалися тому, що чомусь наш український андеграунд – по суті – представляли перші літературні імена України - і тому мені особисто не дуже зрозуміло, в чому, власне, різниця між таким андеграундом і попсою. А ще я подумала, що я просто не вмію ТАК і СТІЛЬКИ пити.

Але насправді, мене це не дуже бентежить, тому що повітря пахло волею – сирою тільки-но скошеною травою; тому що поруч були мої однодумці, тому що я бачила очі людей, які купували книжки, і як у лихоманці переписували підписні індекси журналів „Київська Русь” та „Соняшник”; натовп людей посеред поля, які прагнули культури, не зважаючи на страшенну спеку, ентузіазм дніпропетровця-артвертепівця Тимофія Хом’яка – стильного хлопця в джинсах та вишиванці, що бореться за українську книгу на Сході, а також кіровоградського журналіста Дмитра Шульгу, який привіз мені рецензію на „Корпорацію ідіотів” на зім’ятому аркуші, який тепер буде мешкати в моїй шухляді. І переважити все це – не може ніщо.