Дмитро Кузьменко: література дає втекти від проблем та показує як їх здолати
— Пане Дмитре, чим особисто Вас приваблює жанр фантастики?
— Мене приваблюють різні жанри, включно з позажанровою літературою. Однак чомусь так склалося, що майже вся моя опублікована проза є фантастичною. Для мене жанр є не стільки рамками чи схемою (хоча й вони іноді потрібні), а швидше певною атмосферою і додатковими можливостями.
У фантастиці мені найбільше подобається повна свобода творчості й можливість конструювання власної реальності. При цьому свобода передбачає відповідальність, тобто вигадане, на мою думку, має або виглядати максимально реалістичним (вторинна реальність, гіперреальність), або бути символом чи метафорою (притча). У фантастиці також можна загострювати і підкреслювати різні теми та ідеї, доводячи їх до велетенських масштабів. Можна моделювати наслідки розвитку суспільства, технологій чи науки.
Якщо брати фантастичні піджанри, то мені найближчі космічна фантастика (космічна опера, планетарний романс), постапокаліптика, магічний реалізм (де межа між фантастичним і реальним дуже тонка), символічна притча (це можна і не відносити до фантастики) і, звичайно, фентезі. У фентезі я дуже перебірливий — мені до вподоби лише ретельно продумані художні світи, які мають власну внутрішню логіку, із унікальною атмосферою, правдоподібною психологією та яскравими образами, що зачіпають. Більшість суто комерційного фентезі, наприклад примітивне наслідування Толкіна (ельфи, гноми і т.д.) чи банальні переробки середньовічних сюжетів (епосу, сказань, лицарських романів), я не сприймаю.
Функціями фентезі найчастіше є ексапізм (втеча від реальності), а також звернення до різноманітних глибинних міфопоетичних архетипів. Я не бачу у фентезійній втечі у казку нічого страшного (принаймні у випадку підліткового фентезі), оскільки така подорож дає можливість для конструювання власної ідеальної реальності, що може потім спонукати втілити її, хоч частково, у реальному житті.
— У чому самобутність, оригінальність твору «Аеніль», книги, яка нещодавно з’явилася у видавництві «Богдан»?
— Мені важко говорити у цьому розрізі про власний роман. Напевне, це перша українська книга, яка повністю присвячена чарівній школі в окремому фентезійному світі (хоча можу й помилятися). Ще тут наявні деякі інтертекстуальні ігри із відсиланнями до більш і менш знаних зразків західної фантастики.
— Книга тільки з’явилася у крамницях, а вже шанувальники слова проводять аналоги із персонажами творів Джоан Роулінґ. Як ставитеся до таких порівнянь?
— Порівняння бувають різними. Зазвичай про схожість на «Гаррі Поттера» говорять ті, хто не знайомий із книгами Ролінґ, або читав їх дуже поверхово. Або не читав «Аеніль» і судить за анотацією. Поттеромани, які читали мій роман, навпаки постійно вказували на фундаментальні розбіжності, знаходили дуже мало схожого і навіть критикували за це.
Я позитивно сприймаю усі ці порівняння, оскільки в «Аеніль» дійсно присутні деякі інтертекстуальні відсилання до книг Джоани Ролінґ. І вони навмисне туди внесені для певної гри, полеміки з англійською письменницею.
Однак мій світ інший, атмосфера Ерійської академії, що знаходиться чи то «поза простором, поза часом» чи то «дуже давно у далекій галактиці», суттєво відрізняється від атмосфери Гоґвортсу. Спільне між ними тільки те, що це закриті школи, які багато в чому запозичують симпатичну мені британську (та й загалом західноєвропейську) систему освіти, як її реальні риси, так і домисли та міфи про неї. Хоча у свою Академію я, безперечно, вніс і деякі іронічні відсилання до порядків у наших вітчизняних школах і ВНЗ.
— Твір «Аеніль» започаткував нову серію видавництва — «Українська фантастика». Наскільки комфортно почувається на теренах нашої держави письменник-фантаст?
— Гадаю, ще менш комфортно, аніж просто письменник. У нас дуже мало видається фантастики. Це дивує, адже в інших країнах це комерційний і досить прибутковий літературний жанр. Утім, останнім часом помітні певні зрушення, значною мірою завдяки видавництву «Навчальна книга — Богдан». Саме тут вийшли книги Урсули Ле Гуїн, Рея Бредбері, братів Стругацьких, Кіра Буличова та фентезійний цикл «Легенди Світокраю», а також видаються сучасні українські автори (Р. Росіцький, Р. Радутний, Н. Дев’ятко, В. Лис), що вселяє певний оптимізм. 
На мою думку, для того щоб в Україні розвивалася фантастична література і її ринок, щоб письменникам-фантастам було «комфортно», у першу чергу слід видавати кращі зразки сучасної і класичної світової фантастики. Є безліч чудових і водночас комерційно успішних авторів, які на українську не перекладалися взагалі або перекладалися дуже мало. Із підліткової (чи цікавої передовсім для підлітків) фантастики це Андре Нортон («Королева Сонця», «Відьмацький світ»), Джоана ДюПро («Місто Ембер»), Френсіс Карсак, Моріока Хіроюкі («Зоряний Герб»). Із більш дорослої — Кліфорд Саймак, Роджер Желязни («Хроніки Амбера»), Джордж Мартін, Ден Сіммонс, Террі Пратчетт («Плаский світ»), Філіп Хосе Фармер, Френк Герберт («Дюна»), Роберт Хайнлайн, Фредерік Пол («Врата»), Філіп Дік, Єн Бенкс та інші. До того ж, коли ці книги будуть на ринку, формуватиметься нове покоління україномовних шанувальників фантастики, а серед них і нове покоління письменників, котре виросте вже на кращих світових зразках. Також наявність подібних перекладів змусить і українських авторів піднімати планку якості своїх творів.
— Книга «Аеніль», схоже, розрахована не лише на дитячу аудиторію? Адже там і міжкланові, і суспільно-політичні протиріччя…
— Як на мене, дитяча й особливо підліткова література має писатися за тими ж правилами, що й доросла. Відмінність може бути лише у відсутності зовсім нецікавих дітям і підліткам тем, а також обережним висвітленням специфічних «дорослих» моментів.
Діти не дурні і намагатися щось їм розжовувати або не писати на «некорисні» для них теми — неправильно. Вони живуть у тому ж світі, що й дорослі, і бачать усе те, що навколо. І насильство, і несправедливість, і жорстокість, і прояви сексуальності. Вони нерідко стикаються із проблемами, з якими не кожен дорослий зможе справитися, і розв’язують їх. Для мене чудовим зразком дитячої письменниці, котра не боїться гострих тем і проблем (які часто якраз і хвилюють дітей та підлітків найбільше) є Джаклін Вілсон. Джоана Ролінґ теж писала у цьому ключі. Така якісна література для дітей і підлітків однаково цікава і дорослому читачу, іноді навіть дуже важко визначити хто більше захоплюється книгою. Джером Девід Селінджер, оповідання якого я перекладав на українську, писав для дорослих, але його книги найбільш популярні серед підлітків. Льюїс Керролл писав для дітей, але читають його переважно дорослі.
Повинна бути як література, що дає можливість дітям і підліткам втекти від проблем та забутися у світі мрій (казки і подібне), так і література, яка показуватиме, як ці проблеми можна здолати. В «Аеніль» я спробував поєднати обидва підходи: книга достатньо казкова й ескапійна, але водночас вона досить реалістична.
Якщо говорити про дорослу аудиторію «Аеніль», то вона існуватиме, оскільки книга насправді є певним простором діалогу між дорослими і дітьми, які не завжди розуміють один одного. Значна частина сюжетних ліній пов’язана із дорослими персонажами, дітям це може бути менш цікаво, але це необхідно аби зрозуміти, що насправді відбувається в Академії, а не створювати якийсь суто дитячий світ без старших. З іншого боку, дорослим читачам, як я помітив, більш цікаві самі ці лінії про викладачів та послів, а не про учнів.
Повністю насолодитися книгою зможуть ті дорослі, усередині яких живе і дитина. А яким дітям вона сподобається... Якщо дитина читає книги, то у наш час це вже цілком достатній рівень для розуміння більшості нюансів і прихованих сенсів «Аеніль». Тому вона має сподобатися тим дітям, які люблять читати фентезі.
— Чи знайде читач у творі й елементи психологічного роману?
— Психологізму рівня Достоєвського чи Фіцджеральда в «Аеніль», звичайно, немає. Однак для мене було важливо, аби емоції й переживання героїв були справжніми, взятими із реального життя. Тому в такому аспекті можна говорити про елементи психологічного роману.
— Слабка Аеніль… сильна, але хвора її молодша сестричка Іно… Дівчатка так міцно зв’язані почуттям любові та відповідальності одна за одну. Який зміст Ви вкладали у тандем цих персонажів?
В «Аеніль» є дві основні психологічні лінії. Перша — це родинна любов, яка й показана в усіх її найкращих проявах на прикладі Аеніль та Іно. У сестер любов дуже чиста, жертовна, неегоїстична, яка «не шукає свого» і «все зносить». Тому зміст, який я вкладав — це саме така любов, сторґе і певною мірою аґапе за старогрецькою термінологією. Це багато в чому ідеал, однак він буває і в реальному житті, особливо в таких умовах байдужості батьків. Друга ж лінія — це дружба (філія), котра показана у лінії Аеніль та Гелео. Четвертого виду любові, еросу, я в цьому романі не торкався.
— Навчитися чаклувати – це, напевно, мрія чи не кожної дитини. Наскільки цікавим і сповненим пригод буде навчання школярів Арійської академії чарів?
— Це мрії наших дітей. У світі Академії чаклують всі, тому там мрії пов’язані з іншим. Життя учнів у чарівній школі таке ж, як і життя учнів у нашому світі — хтось бачить чудеса на кожному кроці, а хтось просто тягне лямку із незламним бажанням швидше стати дорослим. Я пишу переважно про перших. Мені здається, що якби я написав про звичайну київську школу чи коледж, історія б небагато відрізнялася. Усе залежить від точки зору — бджілка бачить квітки, а муха кізяки між ними.
Прагнення дітей до чар напевне можна пояснити тим, що у них багато потреб, бажань і мрій, але вони ще не володіють здібностями і можливостями задовольняти їх. Тому найлегший шлях – це чари. На жаль чи на щастя, у нашому світі немає чар (принаймні таких, які б здійснювали усі бажання), тому більшість дітей обирають просто мрії. І це, як на мене, правильний шлях, який створює у їхніх душах чарівні світлі острівці, які потім допомагають встояти у дорослому житті і, можливо, навіть реалізуються. Немає нічого неможливого, були би бажання, наполегливість, впертість, уміння бачити різні відтінки життя (а не тільки чорне та біле), готовність шукати компроміс, вчитися новому і розвиватися.
Небезпека захоплення чарами може бути тільки в одному, коли дитина починає шукати чогось подібного у реальному житті. У результаті натрапляє або на шарлатанів, або на психологічні маніпуляції, або на якісь надприродні аномалії. У кращому разі втрачає гроші, а в гіршому може зазнати серйозних психологічних травм. Однак більшість дітей, як на мене, цілком успішно проходять через цю небезпеку, — комусь допомагає християнство, комусь матеріалізм і здоровий глузд. Тому не варто перебільшувати загрозу, а якісь закиди дитячим книжкам про чари — це взагалі маразм. Джон Толкін вкрай негативно ставився до «чар» у реальності, а Джоана Ролінґ взагалі у них не вірить.
— Чи збігаються такі цікаві персонажі роману з деякими підсвідомими бажаннями наших сучасників? Якщо так, то яких саме?
— У романі відбиті не якісь ідеальні відірвані від реальності психологічні типи, а цілком живі люди. Тому і бажання, і проблеми збігаються. Базові потреби однакові для всіх людей — прагнення любити і відчувати любов інших, потреба у захисті, необхідність приналежності до спільноти тощо. Різниця тільки в тому, що у світі Аеніль у цю безкінечну життєву гру втручаються чари. Природній чарівний захист переважно задовольняє потребу у захисті, наявність безлічі організацій в Академії спрощує приналежність. Натомість в учнів чарівної школи найбільше проблем із любов’ю, її усім не вистачає. В книзі відбиті й інші психологічні проблеми сучасних людей — ролеві ігри у трикутнику агресор-жертва-рятівник, психологічна залежність і співзалежність, інфантилізм дорослих, проблеми із проживанням та вираженням емоцій (спадщина радянського тоталітарного режиму), внутрішньоособистісні конфлікти, незавершені гештальти і тому подібне.
— Ви є також автором ілюстрацій книги «Аеніль». Розкажіть ще й про цю грань своєї діяльності.
— Нині я навчаюся на другому курсі Національної академії мистецтв і архітектури за спеціальністю «графічні мистецтва». Я не планував спеціально ілюструвати «Аеніль», оскільки це відібрало б часу не менше, аніж написання роману. Мене більше цікавить вільна графіка, а не книжкова. Однак я зробив кілька ілюстрацій, зокрема дві карти.
Загалом же мене найбільше цікавить жіночий портрет олівцем, також я малюю тушшю й аквареллю. В Академії мистецтв спробував естампні графічні техніки (офорт, гравюру, літографію) і це виявилося досить цікаво. Поки що я лише навчаюся, тому розповідати особливо немає про що.
— Чи буде продовження книги «Аеніль»?
— Своєрідне продовження вже написане, однак воно оповідає про іншу ученицю цієї школи. Утім, багато другорядних персонажів «Аеніль» будуть присутні й у новому романі, з’являтиметься у епізодах і сама Аеніль. Друга книга, яку я зараз редагую, вийшла більш серйозною і для більш старшої аудиторії, тому наразі я вагаюся: намагатися її адаптувати для менших чи випустити як є.
Цілком можливо, що і надалі я звертатимуся до ретельно продуманого світу Академії чарів, оскільки там лишається дуже багато сюжетних відгалужень і недомовленостей, про які можна писати оповідання, повісті і навіть романи. Не менше сотні учнів Академії варті якихось творів, оскільки у кожного із них свій характер і своя цікава історія, а то й не одна.
Можу показати вам власну ілюстрацію до наступного роману, де зображена його головна героїня. Можна спробувати вгадати, хто це, адже вона згадується в «Аеніль».
— Поділіться, будь ласка, ще й іншими своїми творчими планами.
— Маю давню мрію дописати і видати збірку психологічних оповідань над якою з перервами працював ще зі студентських років у Київському університеті. Також пишу об’ємну космічну оперу. Ще маю задум складного символічного роману-притчі, оскільки хочеться спробувати себе і в більш серйозній прозі. Однак найближчою метою є захистити нарешті кандидатську дисертацію, яку пишу з 2005 року, і, можливо, опублікувати за її матеріалами монографію про творчість Джона Толкіна.
Розмовляла Валентина Січкоріз
