Фестиваль «Київські лаври» – другий вареник не грудкою?

В неділю закінчився найбільший поки що поетичний фестиваль. Перший по-справжньому спекотний день – 15 травня. Шістнадцята година. Порожні вулиці. Купка людей біля Дому Кіно. Так починався другий міжнародний фестиваль «Київські лаври», котрий тривав цілих 5 днів.

За рік географія фестивалю розрослася. Минулого року до Києва приїжджали лише українські та російські поети, а цьогорічний фестиваль відвідали також поети з Білорусі – Андрій Хаданович та Сергій Прилуцький. Хаданович навіть отримав заохочувальну нагороду від клубів «Бабуїн» та «Docker`s» – одне з «яєць останнього Докера», чи то праве, чи то ліве. А взагалі, час вже подумати про зміну зовнішнього вигляду головної нагороди фестивалю «Київські лаври» – якщо зараз вона має вигляд столу, за яким сидять двоє у лаврових вінках, то наступного року, будемо сподіватися, за столом сидітимуть вже троє. Білорусія, третім будеш?

15 травня, перший день фестивалю, умовно можна розділити на 3 частини – церемонія відкриття та роздача слонів, українські читання (куратором яких був Сергій Жадан, він же займався запрошенням українських поетів на фествиаль) та російські читання. Власне церемонії передувала виставка-продаж книжок та періодичних видань. Найбішим попитом користувалися книги Жадана та футболки designed by «ШО».

Відкриття видалося млявим та погано організованим – поет Олександр Кабанов, який і є організатором фестивалю, з роллю ведучого впорався на «трієчку». На відкритті виступали переважно російськомовні поети, але вони не знали порядку своїх виходів, на сцену йшли повільно, публіка скучала. Дехто не витримував нудьги та йшов на перекур або у бар. Саме у барі Жадан дізнався про те, що отримав нагороду фестивалю як кращий український поет 2006 року. Звідти він і прибіг на сцену.
Другий казус, пов’язаний із тим-таки Жаданом – поетові вручили не ту частину нагороди. Справа в тому, що скульптура-стіл розбирається на дві частини, одна з яких відправляється в Росію, а друга – в Україну. Росіянин забирає частину з українським текстом, українець – з російським. Отака «дружба народів». Але Кабанов чомусь переплутав частинки. Так що Жадан отримав на руки свою нагороду лише наступного дня.

Інший курйоз стався після виступу російської слемерки Анни Рус. Не встигла дівчина дочитати-доспівати історійку про «вечір Пуш-Пуш-Пуш-Пушкіна», стилізований під клубну ритмічну танцювальну музику, як із залу почувся жіночий голос «Дура! Не нашла ничего лучше, чем Пушкина склонять». Зал жарт оцінив. Але то виявився не жарт – після першої частини дійства жінка, що лаяла Анну Рус, облаяла ще й всіх присутніх поетів разом: «Ну разве это поэзия?!! Где полет, где возвышенность?.. Своего ничего придумать не могут, только и умеют, что Пушкина склонять…». Потім цінителька Пушкіна пішла – напевно, вирішила, що українську поезію її серце не витримає...

А дарма, бо українські читання – а вони відбувалися три дні поспіль, щодня із 17 до 20 години – були пречудові. Сергій Жадан примудрився вибрати поетів різних – як за стилем, так і за віковими категоріями. Але є два «але». По-перше, не найкращою була якість звуку. По-друге, поети чомусь сприйняли читання лише як нагоду поспілкуватися й потусуватися, тому складалося враження, що виступаючих слухав лише Жадан. Особливо це стосується присутніх російських поетів – якщо у перший день вони ще намагалися аплодувати хоча б із ввічливості, то у наступні дні, напевно, стомившись від незрозумілої української мови, просто випивали між собою під фон читаних зі сцени поезій.

Суттєва інновація фестивалю – музичний супровід вечорів. 16 травня до Києва приїхав гурт мандрівних дяків «Вертеп», а 17 смалили музиканти гурту «Очеретяний кіт». Всі вони виступали після читань, хоча, можливо, шарму вечорам додало б чергування магії звуків та магії слова.

Можна довго перераховувати прізвища поетів, що виступали зі сцени... Але їх було забагато, щоб назвати всіх і не забути нікого. Відзначимо окремі «приколи». Покальчук заспівав на сцені Дому Кіно, а ще – травив анекдоти, поки у залі збиралися поети. Іздрик вивернув душу і розповів біографію своїх віршів. Поваляєва поводилася на сцені, як удома – сиділа, ходила, стрибала, кричала, шепотіла. Римарук показав, що є ще порох у порохівницях, і що поет лишається поетом навіть після тривалої перерви. Плеяда молодих поетів – Романенко, Хаддад, Стронґовський, Горобчук, Коробчук, Ушкалов – вразили своєю відкритістю та готовністю до спілкування.

Фестиваль вдруге показав, що мистецтво не має меж, що всі проблеми та суперечки є переважно політизованими та надуманими, а слухачі та митці порозуміються незалежно від мови, якою вони говорять.
Фото: Ольга Закревська