«Флюгери Львова»: як це було

День перший

Перший день травня приніс Львову початок чергового фестивалю «Флюгери Львова». Він був присвячений експериментальним проектам.

Фестиваль відкрив гурт «The Pol.E.Trio» – проект піаніста Юрія Середіна – до нього приєдналися бас-гітарист Алекс Максимів і ударник Ігор Гнидин, відомий передовсім своєю роботою в гурті «SchockolaD». Група відіграла сет чудового контемпорарі-джазу, м’якого за звучанням, хитромудрого в мелодиці й ритмічних структурах. Однак цю музику оцінили би краще, якби вона звучала у вечірньому присмерку або клубному затишку, де люди налаштовані на уважне слухання – для галасливої і спраглої розваг публіки їх музика виявилася занадто інтелектуальною.

Зате до фестивального гамору і пива з ковбасками якнайкраще пасувала друга група – «Port Przemysl», – квінтет у складі двох гітар, скрипки, акордеона і бас-гітари, який одразу підірвав публіку до танцю. Вони співали моряцькі пісні «шанти», поміж піснями вимагаючи для Львова і Перемишля доступу до моря. Приспів завжди співали всі п’ятеро, поміщаючи слухачів в атмосферу портового шинку – позачасового й інтернаціонального. З собою група привезла конферансьє, який читав до кожної пісні передісторію з поясненням – ламаною українською, із сильним польським акцентом, але бадьоро. Одну з пісень навіть заспівали в українському перекладі; правда, ніхто нічого не зрозумів, та все одно було приємно. Своїм виступом поляки явно заткнули за пояс сцену батярского фестивалю, розташованого за кількадесят метрів на Ринку.

Третіми виступили «Zbigniew Wrombel – Janusz Szrom Projekt», що представляв джазову школу в Ходзєжі. Попри заявлених в назві тільки двох музикантів (контрабасиста і вокаліста відповідно) насправді це був квартет – додалися клавіші й ударні. Вони продемонстрували чудовий зразок того, як можна грати ф’южн без гітар. Музиканти представили власні обробки шлягерів польської естради 60-80-х років. В їхньому виступі були поєднані джаз, рок і поп в рівномірних пропорціях, незважаючи на цілком джазовий склад. Легкі, популярні мелодії вокаліст то відспівував на манір Jamiroquai, то зривався на надривний роковий фальцет, а його сценічна поведінка змушувала згадати батька-Елвіса; в унісон йому вторив контрабас (що апелювало до хардрокових надбань), а барабанщику й узагалі була би рада кожна рок-команда. Подекуди проступала на поверхню джазова сутність проекту – по кілька тактів, обережно, наче щоби не набридло. За рівнем драйву вона, здається, перевершила навіть своїх попередників, тільки тоді, як у тих драйв був суворий і хлопський, то в цих – метросексуально-клубний.

Останнього виступу чекали довго, як ніякого іншого. Проект Грицька Семенчука та Юрка Іздрика «DrumТиАтр» виступав спільно з бендом «Амстердам» у складі Андрія Войтюка на ударних, мешканця Амстердаму Алекса Максимова на гітарі (це був вже другий його виступ за цей день) та Кирила Абрамова на клавішах. Любителі акцій, хеппенінґів, перформансів та всяких інших порідь актуального мистецтва мали нарешті свято: весь концерт був майже чистим імпровізом, бо репетирували панове перед концертом тільки один раз. Семенчук запускав з ноутбука психоделічні семпли і читав свої вірші, Іздрик, на переміну, свої ж тексти, до яких підігрував собі на модифікованій мандоліні (з гітарними нейлоновими струнами та звукознімачем від електрогітари), а «амстердамці» підігравали, як могли. Найкраще зловити суть процесу вдавалося Войтюку, який дуже гармонійно вписувався між Семенчуковими семплами, а от Максимову довго не щастило: тільки під кінець в його інструменту нарешті «прорізався» голос – тут і почалося справжнє м’ясо. Якщо на попередні гурти публіка реагувала більш-менш одностайно, то тут вона чітко поділилася – одні хапалися за голову і виходили, інші мліли від насолоди і писали Семенчукові смски «я хочу від тебе дитину». Що ж, прихильники «вилизаних» концертних програм були розчаровані, зате любителі експериментів отримали щонайнесподіваніший джем-сейшн.

Після такого неоднозначного закінчення вечора публіка розійшлася по хатах для короткого сну – на ранок її чекало прокидання не просте, а з «Мертвим Півнем».

Недільного ранку, в другий день «Флюгерів», прокинувся «Мертвий Півень» – ця традиційна акція-насмішка з похмільних і сонних відвідувачів фестивалю. «Півні», зрозуміло, ні критиці, ні аналітиці не підлягають – монстри львівського року щороку незмінно доводять публіку до шалу. Який ще гурт в Україні може похвалитися, що за квитками на їх ранковий концерт черга вишиковується на кількадесят метрів (від дверей Ратуші вона сягала аж до фонтану на Ринку)? Врешті, хто ще може собі дозволити виступати о десятій ранку?

Виконували, звісно, поперемінно старі хіти (як же без них), пісні зі свого минулорічного альбому (які за цей рік теж встигли вкорінитися в народній пам’яті) та трохи нових пісень зі збірки «РадіоАфродіта» (за словами Міська Барбари, так називалася партизанська радіостанція УПА), що буде презентована диском на фестивалі «FortMissia». Так, прозвучали їх обробки пісень «А ми удвох в одне дівча закохані» (ВІА «Кобза») та «Ой, Марічко, чичері» (народна).

Як не дивно, але в музичному плані гурт щороку стає цікавішим: і аранжування стають все кращими, і виконання драйвовішим. Якщо минулого року мої знайомі вередували, що «чотири гітари звучать як півтори», то на цей раз придертися не було до чого: кожен інструмент добре прослуховувався і виконував свою цілком необхідну партію. Між піснями зі сцени звучали гострі шпильки на адресу влади, а пісню «Знову, курва, радіо», яка несподівано стала знову актуальною, група виконувала з особливим натиском (принаймні наступні 5 років український рок матиме чудову нагоду згадати про свою суспільно протестну функцію).

Не обійшлося без викликів на біс – першого разу музиканти зіграли цілий ряд пісень («Азарт» з «Кримінальних сонетів», «Реве та стогне», «Вавилон», «Літо буде», «Старенький Харлєй»), другий – звичне закінчення своїх виступів, хіт всіх часів і народів «Ето».

Здається, наступного року міській раді доведеться розширювати дворик Ратуші, щоби він міг прийняти всіх охочих потрапити на черговий концерт.

День другий. Етно

Другий день «Флюгерів Львова» був присвячений етнічній музиці. Його представляв нещодавно створений «Дзиґою» та львівськими етно-гуртами «Етноклуб Набутків». Схоже, що він став найтанцювальнішим днем цього фестивалю – народ, завівшись у танець на першій групі, отримав нагоду перевести дух аж перед хедлайнерами.

Ця неділя (2 травня) стала просто-таки днем «дружби гуртів» – багато музикантів грали в декількох представлених гуртах підряд (віолончеліст з «Людей добрих» Володимир Бедзвін, а також Любко Іщук і Оленка Єременко з «Бурдону» грали потім у «Татош Банді», двоє останніх грали ще й в «СAСI VORBA»). Їх продуктивність не може не вражати: відігравши концертні програми, вони ще й продовжили незапланованим сейшном. Між виступами ведучій Марті Більській допомагав куратор етно-клубу Остап Костюк, який докладніше розповідав про гурти (він і сам грав у «Татош Банді» та капелі «Бай», тож був «у темі», як ніхто інший). Та й після виступу гурти самі представляли наступний колектив, рекомендуючи його, мовляв, ось після нас будуть грати ще кращі – це надало вечорові особливої душевності, якогось такого родинного характеру. Але про все по черзі.

Першими виступили «Люди добрі» – секстет у складі цимбал, двох скрипок, віолончелі, ударних і тромбона; вокальні партії виконує цимбаліст, Юрко Рафалюк. Діяльність цього гурту присвячена виключно українській музиці з різних регіонів. «Люди добрі» розпочинали як вуличні музиканти, і завели за цей час таку кількість знайомих, що ті склали добрячу частину публіки. Це вони підірвали людей до безкінечних танців того дня. На останній пісні цимбаліст покинув свій інструмент і стрибнув зі сцени витанцьовувати разом з народом.

Продовжив народну тематику фольк-бенд «Бурдон». Бурдонівці дивували публіку незвичним інструментарієм: близькосхідною дарбукою (ручний барабанчик), шведською морахарпою (щось середнє між скрипкою і лірою), австралійським діджеріду (довга дерев’яна трубка), тромбковою скрипкою (скрипка, в якої за резонатор замість деки служить мідний розтруб). На таких екзотичних інструментах група розширила географію представленої музики до східної й південної Європи: виконувалися пісні й сербські, й словенські, й навіть угорські з текстами відповідною мовою.

Еклектику «Бурдонів» змінила капела «Бай» – справжня знахідка для фанатів рафінованої автентики. Якщо музиканти інших гуртів являють собою достатньо строкатий народ, який самостійно відкрив для себе й почав виконувати етно, то «Бай» – це спадкові, просто-таки династійні музиканти, нащадки весільних музик, представники живої музичної традиції, що передається зі століття в століття. Цимбаліст Володимир Генсецький двічі дивував публіку просто-таки фантастичними соло; він же використовував нетипову техніку гри, приглушуючи струни рукою, досягаючи таким чином несподіваного для цимбал різкого стакато.

Перепочинок після диких танців з попередніми гуртами для народу настав, коли на сцену вийшли «Татош банда». Вони найбільше відрізнялися саундом від усіх інших: їх музика замислена, медитативна і глибока. Головним чином такий настрій створювали дві дримби – як з’ясувалося, пара цих інструментів може забезпечити просто фантастичні мікротембральні переливи. Під їх музику найкраще би було лягти й споглядати зоряне небо, але народу в дворик Ратуші набилося стільки, що доводилося медитувати, стоячи на одній нозі. І тільки останньою піснею група змусила всю цю людську масу повернутися з астралу й знову підкидати свої втомлені тіла в повітря.

Вечір закінчився саундом a-ля Бреговіч&Кустуріца, який забезпечив польсько-український гурт «СAСI VORBA». Самі вони називають свою музику «карпатсько-гуцульським циган-етно-ф’южном», і ці слова якнайточніше описують те, що лунало зі сцени. Двоє учасників групи грають також в «Оркестрі святого Миколая» – найпотужнішій польській етно-групі, визнаній любителями цього напрямку по всьому світі.

Офіційна частина концерту закінчилася десь об одинадцятій, але музики, зійшовши зі сцени, ніяк не могли вгамуватися: один витяг дримбу й почав собі щось награвати, до нього підійшов інший зі скрипкою, там підтяглися ще кілька, завелися – і давай з піснями й танцями гуляти поміж столиків, виспівуючи коломийки. Так що afterparty противало ще кілька годин: коли закрили Ратушу – продовжили просто на Ринку, а коли й звідти галасливу компанію вигнала міліція – пішли сейшенити до когось на квартиру.

День третій. Блюзово-джазовий

Третій, понеділковий концерт «Флюгерів Львова» не був розрахований на аж надто великий ажіотаж, проте любителів музики ще до початку концерту набрався повний дворик, щоб отримати довгу низку доброї живої музики. Цього дня своїх підопічних презентували зразу дві формації: «Клуб любителів кіна та музики» та «JazzClub.Lviv». З огляду на таку насичену програму концерт розпочався вже о шостій.

Першими виступила група «Gojo Orchestra», що утворили свою назву від циганського слова, що значить «чужий», «не циган» (в інших транслітерація – gadje, gadze) – гітара, контрабас, клавішні та ударні. Вони відіграли приджазовані обробки кабаретних мелодій. Після них сцену зайняли «Подорож по вертикалі», квартет у складі піаністки (вона ж і на вокалі), гітари, басу і ударних. Таким більше роковим складом вони відіграли низку приємних поп-джазових пісень, поступившись місцем «Blues Market» (гітара-бас-ударні-кавіші), які завершили цю частину концерту добірими (ритм-енд)блюзами в класичному стилі (ну дійсно, чого ви ще хотіли від групи з такою назвою): на новизну ніхто й не претендував, зате з яким драйвом виконано! На інструментальній композиції природа заблюзувала разом з публікою, правда, у свій спосіб – громом і дощем. Тепер про них будуть розказувати не інакше, як про шаманів, що викликали першу справжню травневу грозу. Музиканти дограли пісню до кінця і втекли зі сцени (апаратуту тимчасово відключили, щоби не замкнула де), але народу музика вже була не потрібна – справжні крези поскидали хто що міг і кинулися співати й танцювати під дощем, решта кинулися під накриття. На щастя, грози довго не тривають, тож після півгодинної перерви для профілактичної просушки концерт продовжився з того місця, де перервався, і «Blues Market» виконали ще кілька пісень.

У другому відділенні свіже післягрозове повітря першими струсонули «Free Breath». Минулого року вони дебютували на «Флюгерах» цілком притомним виступом, і цьогоріч їм негоже було не відзвітуватися за рік «творчого періоду» ще одним концертом. Що ж, за рік музика цього інструментального ансамблю (гітара-бас-ударні-сакс) стала сміливішою і розкутішою в своєму польоті, виконавська техніка зросла так само, як і цікавість композицій – вони досі не хапають зірок з неба, але демонструють ретельне засвоєння премудростей джазової науки.

Виступ польсько-російського колективу «The NewTrio» можна вважати майстер-класом для всіх місцевих – якщо «Free Breath» звучали в стилі «дивіться, а ми ще й так вміємо», то ці – «а ще джаз буває отакий». Тріо виступає у складі хаммондівська клавіша, ударні та скрипка. Ну, інструментарієм нас після вчорашнього не здивуєш, а ось музика їх не могла не захопити. Це один з найкращих колективів, які взагалі траплялося чути на дзиґівських фестивалях. Технічні, але без зайвих нот. Пристрасні, але не пафосні. Яскраві, але без блискіток. Вражаючий баланс між інструментами: вони перші продемонстрували, як скрипка може грати роль акомпанементу під час соло клавішних. І попри весь шал і запал «The NewTrio» виважені в кожному звуці, як докторська дисертація. Це минаючи звучання самих інструментів – скрипка такого м’якого і глибокого, радше віолончельного тембру мені й у записі попадалася не часто, а наживо – взагалі вперше.

Закривали концерт «SchockolaD», які вже стали не просто улюбленцями публіки, але й одною з невід’ємних частин «Флюгерів». Вони відзначилися розлогими композиціями (настільки, що у виступ їх вмістилися тільки дві: народну лемківську «Дунай» і «Слава на високості» на текст Антонича, довжелезну тричастинну сюїту з імровізаціями, яка в загальному звучала хвилин сорок). Новий склад «шоколадів» відрізняється дуже ретельним і ніжним звуком (особливо гарними були партії саксофона, коли він не вів соло, легкими нотками вписуючись поміж інших інструментів і збагачуючи загальне звучання так майстерно, що не завжди було одразу зрозуміло, що за інструмент грає, – це тим більше несподівано, що саксофоніст Михайло Балог у складі групи тільки трохи більше місяця). На біс виконали «Вербовую дощечку», і заграли би ще щось, але час не дозволив. Довелося прощатися з публікою і дозволити їй відпочити перед останнім, завершальним днем «Флюгерів» – десятиріччям «Dzyga Jazz Quartet».

День четвертий. Патріархи

Останній день «Флюгерів» пом’якшив для меломанів перехід від фестивальних гулянь назад до сірих буднів. Цього дня виступала тільки одна група, і то не в Ратуші, а у Філармонії.

Робити його деінде просто не годилося: своє десятиріччя святкував «Dzyga Jazz Quartet», в складі якого найолдовіші представники львівського джазу: Володимир Кіт, Валерій Учанін і Аркадій Орєхов, які розвивали на галицьких теренах цю музику з 60-х років, а також ударник Андрій Надольський, який свого часу грав з культовими «Звуками Му». В програмі крім власних творів панове виконували композиції Марка Токаря, Боббі Хатчерсона, Валерія Половини (з яким виконали його композицію «The gate of Belief») і Дейва Грузіна.

Як відомо, в складі групи немає басового інструменту, і упродовж всієї своєї діяльності вона демонструє, що його роль цілком може виконувати синтезатор. На цьому концерті клавішник Аркадій Орєхов остаточно переконав усіх в тому, що це – достойна заміна: в першій же композиції авторства Марка Токаря він, грамотно використовуючи ручку pitch’а на своєму синтезаторі настільки переконливо зімітував контрабас, що якби я не бачив концерту вживу, ніколи би не повірив, що цей звук синтезований. Орєхов взагалі володіє фантастичною здатністю грати сам із собою поліритмічний дует клавіші з контрабасом – і це на одномануальному синтезаторі. А ось коли він грався з pitch’ем у середньому регістрі, його партії набували характерної для Сходу мікротонової альтерації.

Цікавим було взаємовідношення духових: труби і саксофона. Зазвичай, коли в групі присутня така пара інструментів, різка труба протиставляється м’якому саксофону. Не в цьому випадку: тут польоти ніжної, неземної труби Володимира Кота контрастували з грубуватим, приземленим саксофоном Валерія Учаніна. Однак коли ці інструменти вступали удвох, то трималися один за одного ритмічним малюнком й відстанню: побільше на одному інтервалі, тільки зрідка віддаляючись чи зближуючись, і в поодиноких випадках хаотично розбігаючись в різні сторони, як діти в грі, щоби за хвильку знову взятися за руки.

Музика групи вимагає уважного слухання – це факт, і філармонія була найкращим місцем для цього, даючи можливість розчути всі тонкощі непростого звучання джазменів. Але не бракувало їм і «стадіонного» концертного драйву, який забезпечив своїми партіями ударник Андрій Надольський. Він перфектно витримував і роль супроводу, збагачуючи непросту ритмічну структуру музики, а коли вже виходив на соло, то уповні давав відчути своє рокове минуле.

Ось так символічно «Флюгери Львова 2010» закінчились тим, з чого у Львові починався джаз. І, мабуть, колись на «Флюгерах 2050» на сцену можна буде викликати відвідувачів цьогорічного фестивалю, які будуть казати «… за тих тяжких часів, ще до створення ІІІ Української Імперії, тішився на «Прокиданні з Півнями», давав дриґа під етно, а джаз – що за джаз тогди грали…». А поки просто радіймо з того, що до наступних «Флюгерів» залишився тільки рік, любімо всіх, хто кожного разу відривається з нами у дворику ратуші, ну і «поважаймо себе – слухаймо якісну музику».

автор – Efandy