«Гримучий вазелін» від Сергія Жадана та Сашка Ушкалова у Черкасах

У місті сонця модні письменники знайшли знайомих білоруських проституток і Васю-комуніста. Інколи аполітичні, асоціальні «істоти» роблять в політиці те, чого не здатні за своєю суттю цілі міністерства й уряди з потужною бюрократичною машиною. І хоч у громадського руху «Не будь байдужим!» ще не обсохло молоко, – це його, певно, і рятує від банальності, а саму ідею – від профанації, адже молоко це – пастеризоване і вирує, за Жаданом, у венах «янголів», хоч і в чорних бухгалтерських нарукавниках.

Власне, після шоу-турів із українськими поп-зірками, які Черкаси вже приймали «журналістського» 6 червня минулого року, «НББ» вирішив перевести шоу в письменницький формат. Тож на перетині політики й культурології, Сходу і Заходу опинилися сьогодні письменники-неформали 90-х і 2000-х Сергій Жадан і Сашко Ушкалов. Вони колесять Україною, прагнучи, за їх же словами, вийти з «письменницького гетто», перестрибнути провал між тим, хто тільки пише і хто тільки читає. Так, Черкаси нещодавно приймали харків’ян (принаймні за «станом душі»), яких одні називають постмодерністами, інші – андеграундом, хоча вони самі відкидають постмодерн. Студенти національного універу з блискучими очима слухали притчі про модну й прикольну українську літературу, але більше – гиготали, «ковбасилися» і навіть «попускали» своїх «авторитетів».

Тож епатажне турне «патрона» андеграунду Жадана та його учня (як мінімум – в харківському педагогічному) Ушкалова може породити не лише хвилю графоманства. Після шоу-акцій нібито навіть зростає «продажність» сучасної прози, а дехто навіть «западає» на мову. Може, і не зовсім «мелодійну», але таки нашу. Головне ж – не перевести все на профанацію і бажання спихнути неякісний товар, коли нігті Жаданівського чужого «янгола» мов ножі розітнуть черево твого персонального крилатого і не витече в космічну холоднечу молоко твого інтересу. А ти будеш стояти і дивитися збоку, як відкидає кінцівки, скажімо, та ж сучасна українська література. Втім, проза справді культового молодіжного, може, навіть тінейджерського (попри Христові тридцять три) письменника Сергія Жадана не настільки абстрактна. Вона дуже конкретна й реальна – аж надто, часом до нудоти від алкогольного чи драпового передозу.
Для Сергія Жадана це стало другим знайомством із містом, очним – чотири роки тому він «тусувався» тут зі ще одним «грандом» пера чи клавіатури, «бу-ба-бу»-їстом Олександром Ірванцем. Але насправді, зізнався Сергій, Черкаси для нього завжди були містом сонця, друга і одного з головних героїв роману «Депеш мод» Васі Комуніста.

«Друзів у мене досить багато, це навіть не компанія, скоріше такий дружній колектив симулянтів, які намахують усіх вербувальників і роботодавців, ми живемо в кількох сусідніх кімнатах на одному поверсі, спимо де попало, я навіть не всіх знаю, справжній друг тут один – Вася Комуніст...» – читаємо на 39 сторінці роману. І цим сказано все. Не варто навіть переповідати пригоди друзів пляшки, драпу й пошуків тих же пригод на свою голову, за якими криється щось дуже глибинне. Доведеться ж друкувати роман-реальність, бо слово на останній сторінці тут починається на першій, і коли хто читає «по діагоналі» – все видається мега-примітивним.

Тому навіть публічні читання харків’ян в Національному університеті імені Богдана Хмельницького виглядали доволі блякло. Хоча «метри», маючи підліткову аудиторію за стихію, зробили свою справу – достатньо було Сашку десять чи двадцять разів вимовити «відсосати» (нічого поганого – лише кров після укусу гадини) чи Сергію оповісти про беззубу білоруську проститутку, як зал завівся, наче будильник у незапам’ятну добу старих механічних будильників.

Але справді відвертим і дуже емоційним стало «інтерактивне» спілкування великої і маленької зірки зі студентами. Черкаська молодь була моментами куди творчішою за «класиків», хоч і розпочав Сергій Жадан свої декламації фразою «Скільки доводилося бачити даунів, але таких навіть я не бачив...» із «Прощанням слов’янки».
Натомість Сашку Ушкалову Черкащина принесла нові пригоди в потязі і оригінальність черкасців, які на питання письменників, як пройти до прес-клубу, відправили їх прямісінько в тату-салон.

Утім, «діалог» письменників з черкаськими студентами – що називається «без коментарів».

– Ваші батьки, рідні, друзі читають ваші твори? Вони задоволені?
Ж.: – Мої батьки не читають, але в них є всі мої книги.
У.: – Мої читають, але не дуже задоволені. («ха-ха» в залі, далі – просто «ги-ги»)

– Що для вас означає сучасна жінка?
Ж. віддає мікрофона У. Пауза, Ж. забирає мікрофон – «наступне питання».

– В якому віці почили писати?
Ж.: – Я писати навчився в років п’ять-шість.
У.: – Я пізніше – в років сім. Щодо жінок, то в мене геронтофілічна тема (геронтофілія -сексуальне збочення, викликане психологічними травмами в дитинстві, пристрасть до сексуальних партнерів похилого віку – прим. автора). Я дуже часто їжджу з бабусями і боксерами. Одного разу, коли я їхав до Львова з тернопільськими боксерами, вони намагалися дістати з-під бабусі, яка лежала на нижній поличці, бухло. Врешті-решт, бабуся відмовилася підніматися і вони підняли поличку разом з бабусею. Рилися-рилися, а тоді один каже: «Іване, це ж інша сумка». Притиснули бабусю другий раз...
Ж.: – Грубим чоловічим почерком написано: «Чи заберете ви мене з собою?» Підійдіть для ідентифікації – розберемося.

– Читаєте інших сучасних письменників?
Ж.: – Яких письменників? (ги-ги)
У.: – Я коли приїхав на фінал конкурсу «Книга року від BBC» усі здивувалися і дивилися на мене, як на дебіла, бо я не читав жодного свого конкурента.

– Чи можете дати поради – як отримати від життя найбільше задоволення?
Ж.: – Порада № 1. Клей момент... Не знаю, почитайте книги, може, там ви отримаєте відповідь.

– Чи можна нормально заробляти, будучи українським письменником?
Ж.: – Можна, будучи хорошим українським письменником.
У.: – Не можна. Я для себе пишу.

– Звідки у Сашка песимізм щодо життя?
У.: – Як песиміст може о другій годині ночі йти шукати щось їсти у більярдний клуб, як це зробив учора я? Хоча, врешті-решт, поїв дві пляшки пива.

– Що таке для вас кохання і чи можна заради нього піти на якісь жертви?
Ж.: – Якщо ці жертви не масові, то можна.

– Як часто ви закохуєтеся?
Ж. і У.: – Регулярно.

– Де берете натхнення?
Ж.: – Друге питання випливає з першого.

– Чи берете ви історії з життя?
Ж. – Так, ми письменники-реалісти. Працюємо в школі Коцюбинського, Стефаника і продовжуємо цю гілку українського письменства.

– Чи є бажання писати мелодійною мовою?
У.: – В якій країні розмовляють цією мовою? Щось такої не знаю. Певно, що є.
Ж.: – Але поки що ми пишемо українською.

– Жадан, який в тебе був найщасливіший ранок?
Ж.: – Коли збірна України виграла в Швейцарії і вийшла у чвертьфінал чемпіонату світу. Я тоді прокинувся і зрозумів – усе, чогось подібного в найближчі років 20 не буде.
У. – Мій ранок був у Гуляйполі. Після фестивалю я прокинувся рано на трибуні стадіону і зрозумів, що в мене вкрали мобільний телефон, в якому номер автобуса, на якому тридцять людей мають повернутися до Харкова.

– Дайте, будь ласка, номер тієї білоруської проститутки (ги-ги)

– Шановні, я не чоловік (ги-ги)
Ж.: – Буває.

– Просто в мене поганий почерк і ручку не могла знайти, тому писала помадою (ги-ги)

– Чи прокидалися ви вранці в ліжку з жінкою, про яку ви нічого не пам’ятаєте?
Ж.: – Це, мабуть, твоя знайома (ги-ги). Ага – «ми ще зустрінемось». (ги-ги). Звучить, як погроза.

– А що ви робите сьогодні ввечері? Дівчата з гальорки
Ж.: – Будемо розбиратися, де ми і з ким прокидалися. Я відчуваю, що в нас має бути цікавий вечір.

Незалежно від вечірніх походеньок, твори молодих письменників – вибухонебезпечні, як гримучий вазелін, коктейль Молотова чи астроліт, інструкція з виготовлення яких зацікавить в романі того ж Жадана навіть тих, кого не зацікавило ніщо інше. Тож автори попереджають, що їхні книги – не для нервових і правильних.

Фото: Олександр Солонець