Jazz Bez грає на контрастах

Вечір шостого грудня – п'ятого дня фестивалю «Jazz Bez» – відзначився особливою контрастністю, несподіваною навіть для загартованої «джазбезуванням» публіки. Важко уявити більших антагоністів, ніж колективи Full Blast і Pervoe Solnce. Саме тому, згідно давнього, як світ, принципу боротьби і єдності протилежностей, їм просто належалося грати разом.

Анна Вовк, «Контрапункт»   The Fullest Blast

 У Львові в цей день збиралися «на джаз-без» у філармонії. Тріо Full Blast, що мало виступати у другому відділенні, через низку заплутаних і нецікавих широкому загалу причин відкривало концерт. Варто назвати хоча б два пункти, що роблять очевидними наступні події на сцені для кожного третього відвідувача. Ба навіть, кожного другого. І на ю-туб не заглядай. Пункт перший – фразеологічний. Словосполучення «full blast» перекладається з англійської дослівно як «повний вибух». Так просто, еге ж? Пункт другий – географічний. Один із учасників приїхав зі Швейцарії, двоє інших – німці. Із з тих двох один, у свою чергу, багато часу проводить у Штатах. І що, ото вони зібралися в цяцьки пограти? Та ну! Але якщо серйозно. По-третє – the last but not tne least,– до складу гурту входить Петер Брьоцман. Досить одіозна фігура, як не сказати гірше. Навіть для фрі-джазу. Хоча давайте трохи розберемося із тими стилістичними кліше.

Німецький музикант ще у сивому шістдесят восьмому видав Mashine Gun – ледь не найвідомішу свою платівку і один із помітних фрі-джазових альбомів взагалі (подейкують, що «в піку» колманівському Free Jazz, випущеному за вісім років до того). Він є переконаним ортодоксом. Але ортодоксом по відношенню до себе, а не до стильових приналежностей. Не треба бути музикознавцем аби, раз почувши, безпомилково впізнавати його звучання знову і знову. Тут ходить про певний самоповтор, але чому ні? Та й називати це фрі-джазом не доcить коректно. Брьоцман не змінився. Світ – так. Фрі-джаз, як показали роки, має більший історичний і формальний контекст, аніж може здатися. Тож давайте назвемо те, що звучало – музика стану. Чи імпровізаційна музика як така. Музиканти звучать у моменті, імпровізуючи із собою, над собою, граючи те, хто і що вони є саме зараз. А от про те, якими вони були в цей вечір, давайте поговоримо докладніше.

Що одразу впадає як у пильне в око, так і у вухо: поза шлейфом визнання, який простягається за плечима у Петера Брьотцмана, та його без-питань-легендарний статус, він не є лідером даного тріо. Цю роль виконує барабанщик – німець Міхаель Вертмюллер. Трохи дивне кількарівневе зміщення акцентів. Як Брьотцмана незвично сприймати сайдменом, так і барабанщик у свідомості будь-якого меломана асоціюється більше із ритм-секційною, підтримуючою, остинатною функцією. Навіть у… ну добре, вмовили, фрі-джазі. Саме Міхаель регулює рівень гучності і динаміку звучання групи: від найтихішого піаніссімо до жахливого у своїй суворій красі фотріссімо. Користаючись при цьому з усіх «меццо» , тобто помірних – і поміркованих – рівнів, часом різко перескакуючи з одного на інший. Виходить то, даруйте на слові, вельми контрастіссімо. Це аж ніяк не назвеш sound wall – стіною звуку. А таке бажання виникає. Та тільки попервах. Головне, що варто собі вкотре нагадати, послухавши Full Blast: сила впливу музики на слухача не має ніякого стосунку до сили гучності. Радше –  ці поняття не є синонімами. Якщо дозволите ще одну сумнівну асоціацію: Вертмюллер ніби має у голові довжелезну шкалу гучності, позбавлену позначок – як контрабас чи безладовий бас позбавлені ладових відміток – та ковзає по ній на свій безстрах і ризик, щоразу точно влучаючи навколишній простір. І треба визнати, що Міхаель – талановитий диригент. Так, здається, це найбільш коректне слово. До речі про бас. Третім учасником колективу є мешканець Цюріху Маріно Плякас, бас-гітара якого, «примочена» ефектами, слугувала своєрідним провідником і зв’язкою між безжальним до паличок і барабанів Вертмюллером і так само стрімким Брьотцманом.

 А замикає уявну фулбластівську шкалу гучності у цупке коло третя, найголовніша, хоча і не така очевидна точка. Повна тиша. Яка має звучати у проміжках між так званими «композиціями» – Станом 1, Станом 2 і так далі. Якби глядачі мислили так само, як і ті троє, то напевне виражали би своє схвалення чимось іншим, тільки не аплодисментами. Аби не псувати гармонійність і самодостатність цілого виступу і смакувати його як такий. Усунутись і відсторонитись. Але придумати такий спосіб – справа майбутнього. Поки всі, хто розчув і оцінив – а таких була більшість, мусили аплодувати.

Так, Брьотцман не є найбільш помітною фігурою у цьому тріо. Але, на відміну від своїх більш молодих колег, він вміє трохи глибше і трохи чуйніше доносити те, що є найголовнішим у музиці. А це – повага до мелодійності. За якою би немелодійністю, чи навіть анти мелодійністю вона не ховалась. І як ілюстрація цих слів, і кульмінація священного-обряду-і-святотатства-водночас прозвучала Lonely Woman того ж таки Орнета Колмана. Її Петер виконав соло та тенор-саксофоні. Чи почувається він справді самотньо, чи тільки видається таким зі сцени і під час розмови – важко сказати напевне. Безсумнівно одне: цей дідусь від музики із тих людей, які Таки Справді Щось Знають. А от чи знають вони самі, відки воно, те саме, береться – то вже зовсім інше питання…

 efandy

І вийшло сонце…

 Якщо Full Blast влаштував повний вибух і спалах свідомості то, наступний колектив трохи полегшив глядачам адаптацію до навколишнього світу. Як після ночі настає ранок, так і у буквально завмерлої від попереднього виступу аудиторії з’явилась можливість видихнути і розслабитися під росіян «Pervoe Solnce». Після німецько-швейцарського тріо на сцені з’явився такий собі оркестр-бенд у складі вібрафону, акустичної гітари, акордеону, труби, синтезатору, контрабасу, віолончелі та барабанів. Гурт огорнув вже злегка зашарпані вуха відвідувачів філармонії простими і спокійно-сумовитими мелодіями, в яких кожна нота наче справді виблискує теплим м'яким сяйвом.

 Зайве казати про багатство звучання при такій кількості учасників у гурті. Хоча було помітно, що група не надто дала собі з тим раду: музиканти, як правило, грали не всі водночас, а кооперувалися по черзі у різні дуети, тріо, квартети тощо. При цьому досягали добрячого тембрального розмаїття. Коли нота, взята на труб, затихає, її підхоплює вокал; синтезаторні педи плавно перетікають у шовковисту пульсацію віолонечелі (до речі, інструмент був не акустичний, а електричний – поза струнами і грифом мав лише рамку-контур, – тож Дарья Ловать видобувала звуки не за рахунок резонуючої деки, а користаючись підсилювачем. Що, власне змінює саму естетику звучання інструмента. Приклад, що так і проситься – різниця між акустичною та електрогітарою). Але цього «першим і сонячним» видалося замало. Трубачка іноді сідала за синтезатор, часом її там заступав вібрафоніст, а віолончелістка міняла свій інструмент на мегафон, в який виспівувала тужні народні мотиви то оперним, то "народним" голосом. Кожен інструмент за виступ побував у ролі як ритмічного, так і солюючого. Краса Первого Солнца народжується між смичком і щипком, ударом молоточка і натиском клавіші... 

А от на джемі вийшла справжнісінька «дружба народів». Наприклад, гарно порозумілися росіянка Юлия Маликова (трубачка із гурту Pervoe Solnce) та аргентинець Наталіо Суед (саксофоніст проекту Алекса Максиміва, що має виступати цієї п’ятиниці у Львівській філармонії).

  А тимчасом…

джазбезівський марафон добрався і до Тернополя, де фестиваль теж святкує свій ювілей, хоча і два рази «молодший». «Jazz Bez» тут успішно триває вже п’ятий рік. Відкривати тернопільський фестиваль випало перевіреному попередніми концертами «дуету тріо» «New Trio» та «The second Approach Trio». Куупа радості і на концерті, і на сейшені у арт-кафе "Коза" були забезпечені.

В Івано-Франківську джаз поєднав музику і відео. У кінотеатрі «Люмєр» відбувся сеанс одночасної імпровізації:  Романа Рося на скрипці, Юрія Яремчука на скасофонах, кларнеті та перкісіях та  VJ Groupe «Cube» із відео.

 У Любліні «ShockolaD» знають і Люблять. Тому на концерт «Litvinyuk Acoustiс Jazz»  місцеві глядачі просто не могли не прийти. А прийшовши, не встояли проти бажання відриватися, відкриватися та милуватися.

Як сказала сама Анастасія Литвинюк: "Це був найкращий наш концерт зі всіх, що ми поки що відіграли. І організатори сказали, що це був найкращий концерт за весь їх фестиваль. (Тільки не подумайте, що хвалюсь, просто приємно переказати приємні слова). Отак то було."