Концерт пам’яті Героїв Крут: «Я не знаю, навіщо, і кому це потрібно…»

Уперше концертний захід, присвячений полеглим героям-студентам, що прийняли мученицьку смерть через боягузтво та безвідповідальність тогочасної української влади, відбувся на території музею Київська Фортеця у приміщенні Косого Капоніра. Імпреза проходила під патронатом Головного управління у справах сім’ї та молоді при Київміськдержадіністрації.

На відміну від попередніх імпрез, насолоджуватись музикою публіці довелось не у зручних кріслах Київського театру оперети чи Драмтеатру ім. Івана Франка, де захід відбувався у попередні роки, а стоячи всенький виступ на своїх двох. Перевага, однак, полягала у відсутності фіксованого проходу за запрошеннями, себто ломився, хто хотів. Кількість учасників минулих концертів була перетворена у якість виступу «Кому Вниз», котрі цього разу виконали аж 15 композицій. Крім «Чорних Козаків», співали також два Тараси – Компаніченко і Чубай, виконавши по 4 пісні.

Але менше з тим. Отже, впродовж перших сорока хвилин слухачі дізналися: а) про нову пісню Чубая «Золота трава» на слова поета Костя Москальця, автора незабутнього хіту «Вона»; б) про те, що відомий співак Олександр Вертинський, виявляється, присвятив свою пісню «Я не знаю, зачем, и кому это нужно» (котру пізніше виконував Борис Гребєнщиков) саме полеглим під Крутами; в) про деструктивну роль Насті Стоцької і серіалу «Кадєти» у зомбуванні свідомості української молоді.

Та усе це було лише преамбулою до головного дійства цього вечора – виступу номінантів Шевченківської премії – Андрія Середи & company. Поставивши спершу у записі цитату з Кіплінга – «англійського націоналіста» – на тлі гімну «Боже Великий, Єдиний», Кому Вниз, даруйте за банальність, взялись за справу по-справжньому. Колосальна енергія переливалась у різні форми – від ритуальних «Білих Демонів», «Мажа Віра», «Ліри», «Шиви» до українських міфічних образів Косаря і Мамая; від потужного Шевченкового «Суботова» і концептуального «Птаха на ймення Нахтіґаль» до ліричних «Не нарікаю я на Бога» та «Вийди, змучена людьми»… «Божеволіло залізо і скаженіли люди», як писав колись класик соцреалізму. І справді, чого тільки Божевільне Залізо не виробляло! Гітари вили, плакали, скавчали, гарчали… Це скидалось на якусь релігійну містерію, де Дійство заходить у всі закапелки підсвідомості, оволодіваючи тобою до кінця.

Ложкою дьогтю в бочці меду стало раптове прибуття бригади скінів на початку виступу Чорних Козаків. Безцеремонні бритоголові рібята розштовхали усіх, хто стояв посередині у безпосередній близькості від сцени, утворивши власний «бойовий майданчик» і викрикуючи нацистські гасла. І те, що це, м’яко кажучи, не зовсім в’яжеться зі статусом концерту, їх абсолютно не хвилювало. Чесно кажучи, гидко було усвідомлювати, що наші неонацисти вважають Кому Вниз своїми однодумцями…

Та годі про неприємне. Залишилось відчуття долучення до чогось свого, потаємного, інтимного, того, що давно хотів побачити і відчути. Зрештою, публіка також була переважно своя, знайома – сторонні особи на такі заходи не ходять. Окрім… Але я вже про це написав вище.

Найголовнішим «меседжем» концерту мені видався заклик Середи позбутися скиглення. Не певен, чи кожен з присутніх зміг би повторити вчинок трьохсот студентів у 1918-му, однак важливо пам’ятати саме про те, що ті хлопці були людьми справи. На відміну від багатьох «липових» борців за ідею, тодішніх і сучасних.

Світлини: Олекса Ткачук та Тетяна Плавська