Лариса Андрієвська: «Рік без Римарука – це просто мовний зворот»

«Істинно кажу вам/ трава істинно кажу/ вам вода істинні/ кажу вам слова допоки/ горить звізда». Торік третього жовтня передчасно пішов з життя автор цих поетичних рядків, багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро», лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, поет Ігор Римарук.

У річницю дня, в якому не стало Ігоря Римарука друзі та рідні зібралися на його могилі на Личаківському кладовищі на панахиду. Продовжили вечір пам’яті у книгарні-кав’ярні «Кабінет» пригадуючи, розповідаючи та читаючи вірші…

Віктор Шило, поет і близький приятель Ігоря Римарука приїхав пом’янути друга із Кіровограда.

– Ми познайомилися з Ігорем за рік до створення Асоціації українських письменників, – пригадував він. – Ігор часто приїжджав у Кіровоград, і Покальчук з ним теж бував. Мало хто знає, але у Римарука була містична сторона… Одного разу ми утрьох були на Кіровоградщині у Монастирищі. Ігор був вражений місцевістю. Це каньйон в степу, де тече річка Інгул. За легендою, колись цими степами мандрував Орфей, який заховав на острові свої скарби. Можливо Ігор не розголошував це, але він добре розумівся у багатьох фільсофсько-релігійних напрямках розвитку людської думки. Він був обізнаний у тибетському буддизмі, ми часто про це говорили…

         Ігор був благородною людиною. Відколи приїздив на Кіровоградщину завжди намагався допомогти маловідомим літераторам. Ніколи не розмежував україномовна людина чи російськомовна, для нього була важливою якість написаного… Востаннє ми з ним бачилися на похороні Покальчука. Тоді він зовсім не передчував, що з ним має трапитися… Ми тоді поговорили про те, й інше. І на останок я запитав: «Де тобі краще у Львові чи Києві?». Він посміхнувся і сказав, що у Львові… Йому було добре тут.

Теплі спогади  про Ігоря розбавляли холодними і болючими темами непоредагованих книжок одного з найкращих редакторів в Україні та проблемою збору віршів до посмертної збірки…

– Гроші для Ігоря нічого не важили, – розпочала здалеку Лариса Андрієвська, дружина Ігоря Римарука. – Вони йому пекли кишені. Він їх розкидав, як розкидав себе… А от одруківки в своєму тексті не пробачив би нікому. Він так чекав на оту «Сльозу Богородиці», а мені її тепер соромно дарувати –після того, що зробив із неї, користаючись зі ситуації, видавець. 

Книга спогадів – мабуть, потрібна, хай навіть фальшованих, бо ж тепер з»явилася купа посмертних друзів, і до цього треба ставитися спокійно. Але займатися всім тим повинні свої, бо це буде гарантією, що звернуться до справжніх друзів, прижиттєвих. Часто це зовсім не публічні люди.

Хай нікого не шокує заголовок посмертної публікації «Останні вірші»  в «Сучасності». Вони не останні. Просто нових уже не буде – так мені порадив Василь Герасим»юк.… З того, що нам вдалося зібрати вже це обсяг більший ніж «Бермудський трикутник». Наприклад, серед них є іроніка, яку Ігор ніколи ніде не друкував… Проблема полягає у тому, що дуже багато віршів є в окремих осіб. В тій ситуації апелювати правами спадкоємців ніяково, але… Мене дивують люди, яким Ігор писав тексти на день народження або просто присвяти і які тепер ці тексти ховають і кажуть: «це моє, написане мені і крапка»… Найнезбагненніше, коли так чинять жінки, та ще й літератки. Я чудово розумію жінок, котрі його кохали. Але ж я вірші прошу для друку, а не для якихось там інтриг. Де тут логіка? Тим само видавцем, котрий спотворив «Сльозу», украдено рукописи, які лежали у сейфі «Сучасності», у тому числі й «Заповіт». Цікаво, що люди робитимуть з цими текстами, адже авторське право діє 70 років?  Тим часом книга могла вийти вже до Львівського Форуму.

Ще мені дуже прикро, коли з Ігоря починають ліпити портрет на рушники. Він був справжнім чоловіком. У нього є позашлюбні діти, жінки по всьому світові, він відбивав дружин у чоловіків, міг дати хамові по пиці… Так, він був по-своєму святий, зрештою, жодної служби в церкві не пропускав. Але щоб його витримати, треба було кохати до нестями.  

sp;           

Між рядків згадали і Покальчука, і Кожелянка, і Гончара…

– Цей ланцюг смертей…, – не знаходила слів Лариса. –  Ми з Назаром востаннє бачилися у Всесвітній день поезії. Поїхали тоді на Личаків вузьким колом близьких людей. Тоді мені Назар прочитавши вірша, сказав: «У мене Ігор, як за плечем стояв». Насправді він у нас усіх за плечем стоїть, бо ж смерті нема… Тим більше в літературі – ну що, його хтось зі шкільних хрестоматій повикидає? Коли я чую «рік без Римарука» – це просто мовний зворот…