Місію виконано!

Фестиваль Fort.Missia очима київських вар'ятів

11 липня. Ранок. Привокзальна площа у Львові наповнюється людьми з наплічниками, котрих таксисти чомусь приймають за поляків, хоча вони є пасажирами київського експресу № 91. На вулиці холодно, падає дощ. «Ранок і без того пора сум'яття», як сказав би класик, а тут ще й погода підводить. Сховавшись під навісом літнього кафе «Жлоболонь», шукаємо маршрутку в бік Мостисьок. Маршрутка знаходиться миттєво. Водій обіцяє за 15 грн довезти нас до прикордонного села Шегині, де, за його словами, на гостей вже чекають фестивальні «газелі».

Дорога до Шегинь погана (щоправда, так я думав, ще не знаючи, яка дорога від Шегинь до Поповичів); добрих дві години ми тряслися напівстоячи-напівсидячи на звалених в купу наплічниках. За вікном десятки разів то починався, то припинявся дощ, а нам було тісно та весело. І страшенно хотілося спати.

На автостанції в Шегинях і справді чекала «газель», куди нас напхалося аж 16 чоловік. Десяток кілометрів до села Поповичі пролетів непомітно під акомпанемент похмурих краєвидів і дощу. Справді, перше враження від фестивалю – це багнюка. Земля чвакала під ногами і при цьому нас ще й завзято поливало згори. «Ніби у Славському!» – констатував хтось із «досвідчених» і ми подалися шукати місця під намети.

З місцями вийшла ціла історія. З усіх боків до нас понабігало якесь начальство й почало тицяти пальцями у ландшафт, мовляв, «тут можна, а тут не можна», причому одне начальство постійно суперечило іншому. Оскільки формально ішов уже другий день фестивалю і наметове містечко було сформоване, ми впали у чистому полі, відсунувшись на безпечну відстань від підозрілих камуфляжник молодиків з прапорами націоналістів і обличчями гопників та не менш підозрілого гігантського намету з написом «Биків двіжує» (про те, як Биків уміє движувати, ми дізналися першої ж ночі).

Ближче до обіду погода почала покращуватись. На обрії виступили з мокрої моросі мальовничі відроги Карпат. Розкислою дорогою, роззувшись, щоб не замастити взуття, ми помандрували на форти, де провели решту дня аж до початку концертів. Разом з фортами можна було подивитись і кілька ленд-арт проектів: фарбовані в біле гілки, що висять у повітрі, розкидані по стінах форту блискітки, закопані в землю клітчаті валізи човників, розвішані по стінах підземелля прапори з черепами та кістьми замість гербу і багато всілякої іншої чудасії, часом не вельми доступної для розуміння, але цікавої.

Друге враження від фестивалю – тут дуже мало російськомовних. Дев'яносто відсотків гостей – зі Львова і ближче (ну, і з Бикова, а як же ж). Чимало було також і поляків, а ось киян – днем з вогнем. Що цікаво, на відміну, наприклад, від Воробіївки, значна частина умовно-місцевих мешкала разом з усіма в наметовому таборі. Ось тільки трохи дико було спостерігати машини серед наметів – думаю, заїжджати на територію табору на чотирьох колесах потрібно забороняти, чого організатори, на жаль, не зробили (схоже, гіркий досвід Трипільського кола нікого не навчив). Так чи інакше, п'яні водії знову гасали в небезпечній близькості від наметів, а дітлахи(!) на квадроциклі цілий день безконтрольно їздили по головах...

Потім був вечір. «Шоколад», «Дивні» і, нарешті, «Мертвий півень». Важко уявити собі сучасний роковий фестиваль без Барбари і Ко. Нарід, навіть той, який чує цю музику вперше, відривається на повну. Знову зірваний голос і шальона порція задоволення. «До побачення!» – витанцьовує по сцені Місько і падає в натовп.

Ліричний відступ. Складається враження, що організатори переконані, ніби по закритті головної сцени люди мають розійтись по наметах і вкластись спати, забуваючи, однак, що люди приїхали фестивалити і, окрім як поцибати під сценою, хочуть також посидіти біля ватри з гітарою, поспівати пісень і просто поспілкуватись. Здійснити останнє на Форт.Місії було нелегко. Намети стояли поруч з кафешками, в яких накачувалось алкоголем місцеве бидло. Набравшись сміливості, бидло приходило в табір і шарилось по наметах, матюкало нас і нашу музику і взагалі поводилось агресивно. Що мені відверто не сподобалось на фестивалі, так це низький рівень охорони правопорядку.

Картина маслом: близько четвертої ранку в машині обабіч намету «Биків двіжує» голосно вмикають шансон. Реакції з боку будь-кого (міліції, начальства, сусідніх наметів) – жодної. За годину, змучений безплідними спробами заснути, ваш покірний слуга іде шукати міліцію і знаходить її біля малої сцени. Трійко міліціонерів рознімають якихось місцевих (усі штовхаються і матюкаються). Внявши моїм мольбам про допомогу, мєнти слідують в напрямку «двіжуючого» Бикова. Шансон затикається. Я майже готовий святкувати торжество справедливості, але тут стається щось неймовірне. На моїх очах міліціонерів обматюкали(!) і ввімкнули шансон іще голосніше!!!

Світанок зустрічаю на ногах. Спати не можу, а отже, ходжу фотографую пейзажі вкупі з «Запорожцями» з проекту «Козак». Паралельно з цим якісь вилупки вилізли на велику сцену і почали гатити в бас-бочку. Біля кафешок – разброд і шатаніє. Тут самі місцеві. На мене дивляться, як на інопланетянина. Намагаюсь купити каву, але скрізь саме пиво. Міліція – тут же, п'є пиво разом з усіма. Пройшло трохи часу і бики з Бикова, нарешті, поснули. Ранок видався похмурий. Десь по сьомій знову почав накрапати дощ. Почуваючись злим і втомленим, я навіть, було, подумав про дочасний від'їзд додому, та, на щастя, вчасно схаменувся: поїдь я тоді, не було б ані «L-Quartet», ані «Ґорґішелі», ані «Потрійної місії» Тернополя, ані, зрештою, Тараса Чубая з його коньячними імпровізаціями і кльовим Андрієм Надольським на барабанах. Десь ближче до ночі, на «Зелених сестрах» чи «ZSUF» я впіймав себе на думці, що це таки доволі непоганий фестиваль, я б навіть сказав, непересічний, принаймні в тому, що стосується музичної програми і найголовнішого – атмосфери. Неприємнощі, недоспана ніч і зіпсований настрій невдовзі відійшли. Музика, гітара, ватра, теревені під зорями до ранку, старі і нові друзі – залишились.

Багато хто залишив територію фестивалю ще у неділю. Ми, з квитками на вечірній понеділковий поїзд, від'їхали лише в обід. Табір залишали одні з останніх. Робочі почали розбирати сцену, кухні й кафешки поїхали. Лишились зелені пагорби, самотні форти і купи сміття, кинутого фестивальним людом. Випадкові місцеві жіночки, дізнавшись, що ми аж з Києва сюди припхалися, запрошували приїздити ще. Запевняли, що наступного року фестиваль буде кращий. «Та він і цьогоріч непоганий» – відповіли ми.

Тих півдня, що лишались до поїзда, ми блукали розслабленим сонячним Львовом. Пили каву з лікером «Старий ринок», який не продається у Києві. А ввечері тихий-тихий ужгородський 82-ий покотив нас додому.