Наше Різдво: два дні гламурного свята

10-11 січня у київському Палаці Спорту відбувалося унікальне дійство. Замість звичних Вєрок Сєрдючок і Михасів Поплавських, до центрального концертного залу Києва завітав незвичний Різдвяний вертеп. Зимовий вечір, коли трохи теплішає, мав налаштувати на прекрасне сприйняття цього свята. На афіші бачимо доволі серйозну заявку, що це буде свято єдності й любові. Не знаю як із любов’ю, а з єдністю щось таки вийшло, хоча усе по-порядку.

У фойє палацу спорту нас вітає народний ансамбль «Бай» з Верховинського району Львівської області. Усі зодягнені у костюми Галичини та виконують музику цієї місцевості. Мають дуже глямурний вигляд через блиск від деталей костюму.

Далі, прорвавшись через не дуже агресивну штовханину біля входу до зали, маємо собі дуже дорогі та пафосні декорації. Один хлопець, що сидів поряд зі мною, зазначив, що такого дорогого вертепу Україна ще не бачила. Проте то є виправданим, бо різдво все ж таки, а отже матимемо вертеп, а вертеп таких розмірів побудувати важко і дорого.

Особливо, ще перед початком, порадували організатори. Більш за все раділи глядачі з дешевими квитками… Вийшло так, що не всі глядачі, що купили квитки на дорогі місця у перших рядах, мали змогу прийти, от і вирішили, щоб на запису концерту не здавалося, що зала напівпорожня, пересадити частину глядачів з галерки на кращі місця. Отже і вівці цілі і вовки ситі. Прекрасний хід конем від організаторів.

І тут, після тривалої затримки, з’явився він. Хто б ви думали? Ал ді Меола, власною персоною, та ще й не сам, а разом із бандуристом-віртуозом Романом Гриньківим. Для початку Ал привітав усіх присутніх із Новим Роком та Різдвом англійською. Після першої ж композиції зала вибухнула оваціями, на що американець чистою «українською» відповів «спасибо» і мав ще одну порцію оплесків за те. Виступали камерним ансамблем: перкуссіоніст, гітарист, акордеоніст, дві симпатичні бандуристки і зірки вечору Роман та Ал. Акордеоніст ще й співав.

Дуже хочеться тим, хто не був присутнім на концерті передати цю музику на письмі. Але це неможливо. Ну дійсно, як можна передати Це словами? Єдиний епітет, знайдений мною для виступу ді Меоли—це магічно-емоційний. І нехай ця музика залишиться музикою, саме тому вона прекрасна.

Окрім організаторів та музикантів порадували батьки, які привели на цей концерт своїх діточок. На мою думку, це один з найкращих способів естетичного виховання. Маю сподівання, що вони знизять популярність пані Сердючки у майбутньому.

Під кінець виступу, ді Меола не зміг, на жаль, розбурхати певні почуття у всіх глядачів цієї зали. Отож і отримав не надто бурхливі оплески у Києві. Сподіватимемось, що коли на концерт ді Меоли прийдуть уже дорослими діти, які були сьогодні, то ми матимемо цілком іншу ситуацію.

Після доволі тривалої перерви розпочалась друга, більш українська частина вечора. Тарас Чубай вийшов у дуже глямурний вишиванці, яка блищала і іноді засліплювала очі (маємо перебільшення) і, не зважаючи ні на що, мав із собою гітару. Навіть орнаменти на плазмових панелях вертепу стали українськішими. Чудово із цим всім гармоніювали «Віртуози Львова» та музиканти гурту «Плач Єремії».

Першою була виконана пісня на прекрасний вірш Івана Малковича «З янголом на плечі», що налаштовувало на сподівання української магічної музики. Потім усе стало на свої місця, і виконали декілька пісень на вірші класичного, як на «Плач Єремії», Грицька Чубая.

Перед Тарасом Чубаєм було поставлене надважке завдання: бути «хедлайнеровішими» за ді Меолу. Свідомо кажу не кращими, а саме хедлайнеровішими. І він із цим завданням впорався. Так, із допомогою тривалої перерви, проте впорався. Мали прекрасне емоційне різнобарв’я. Ближча до українців музика та поезія викликала більше відгуків у серцях публіки, аніж поки далека та чужа іспанська, хоч і з бандурним присмаком від Гриньківа. Сподіваюсь, що колись і ді Меола стане близьким серцям багатьох українців.

Потім почався блок пісень на вірші інших поетів, окрім Грицька Чубая. Почався він піснею «Остання зима» Костя Москальця. Помітний був перехід від одного блоку до іншого. Все ж різні пісні пише Тарас на батькові вірші та на вірші інших поетів і співає він їх також по-різному.

А потім ще вийшла «Пікардійська терція». І заспівали вони, що б ви думали? «Вона», ну куди ж без неї! Проте солістом був таки Чубай. Далі була «Червона рута». Своєрідно… У моєму совковому мозку Софія Михайлівна назавжди зрослась із цією піснею. Нічого не можу із тим поробити. Потім було трохи рок-н-ролів і, зрештою, розпочалось те, чого більшість із присутніх чекала з нетерпінням. Вони заспівали українських колядок «Спи Ісусе» та «Нині Рождество». Останню у супроводі ситару. Красиво заспівали. Потім були ще «Лента за лентою», «Запроси мене у сни», етсетера.

Трохи перетягнули другу частину, але додому пішли із відчуттям справжнього свята Різдва. Дякую усім, хто вклав свою роботу і свій час у організацію цього дійства. Ви подарували нам прекрасне різдво.

Частина Друга

Тримаючи в голові вчорашнє невеличке організаторське нехлюйство, одразу «звалює з ніг» кілька міліцейських кордонів на підході до Палацу спорту та металошукачі всередині. На підході до секторів такі самі суворі кордони, мєнти не дозволяють іти не в свої сектори – Президент приїхав, нівроку. Палац заповнений під зав’язку, на відміну від четверга. Хлопці в погонах мені підказують, що нема чого шукати мого законного місця у всуціль заповненому ряді, довелось сісти на чуже, трохи вище. Через хвилин двадцять після початку імпрези у заповненому людьми вертикальному проході сектора з’являється Лесь Подерв’янський у кульчику, червоній шапочці Санта-Клауса, темному піджачку, якимось орденом на лацкані (на брєжнєвську звєзду гєроя наче було не схоже) і в гарній чорній вишиванці всередині. Він кілька хвилин задумливо втикає на заповнений сектор, а далі йде геть, очевидно, як і я, не знайшовши вільним свого законного місця чи то пак своїх знайомих, а може, і те, й інше.

Якщо перший день пройшов під знаком тривалих затримок і ще триваліших виступів (завершилось дійство аж о 23.15), то сьогодні було Шоу – яскраве, цікаве, ретельно продумане і чітко організоване, без жодних затримок. З’явилась нарешті обіцяна ковзанка.

Новітнє «вертепне дійство» мало вигляд «протистояння» Ангела-Положинського на верхній сцені та Чорта на ковзанці. Ці персонажі з традиційного українського вертепу встигли обмінятися парою дошкульних реплік, Чорт навіть завуальвано натякнув на недавні політичні події (а державних мужів та політологів зібралося у почесній ложі багатенько), запропонувавши Ангелові підписати Універсал. «Нашою відповіддю Чемберлену», пробачте, Чорту, Положика-янгола був випуск на ковзанку бригади Небесного спецназу у складі трьох здоровенних «помічників» з крильцями, котрі хутенько вчинили розправу над «бісівським кодлом» у кращих традиціях п’єс вже згаданого нами Подерв’янського. «Добро перемогло!» - підвів підсумок головний Янгол. Положинський-ведучий, до речі, ще й встиг не лише заспівати пісню, а й наостанок постібатися з Аль ді Міоли, скориставшись його незнанням української, (як і російської, зрештою): «правда, наша бандура (себто Романа Гриньківа) краща, ніж їхня гітара?». Щодо Ді Меоли, то маестро сприймався набагато краще, ніж минулої доби, бо під час його трикомпозиційного виступу над ковзанкою виступали чарівні й стрункі дівчата-акробатки (особисто я просто-таки розриваюсь між ними й бандуристками ?). Мій висновок – інструменталку, якою б якісною і віртуозною вона б не була, під час виступу у величезному приміщенні слід чимось «розбавляти», в даному разі яскравим шоу.

Окрім цього, супроводом артистів переважно виступали фігуристи – талановиті хлопці та дівчата різного віку – були й зовсім маленькі дівчатка, котрі виконували потрійні стрибки, жодного разу при цьому не впавши на лід.

«Цвяхом» програми був, як і вчора, Чубай та його Плач Єремії, котрі заспівали найбільше пісень. Окрім різдвяних колядок та «Миколая Бородатого» (у чому Тарасові традиційно допомагали «Піккардійці»), музикант заспівав досить непростий для розуміння необізнаних із лемківською міфілогією вірш Богдана-Ігоря Антонича – «Народився бог на санях», з інсценуванням на ковзанці, було дуже гарно. Деякі колядки Чубай співав разом із хлопчачим хором «Дударик». Колядки співали також Дивні, Олег Скрипка (той ще Країну мрій заграв) та вже згадана «Піккардійська терція», дуже сильно і яскраво виступив з однією різдвяною піснею та гучним фейєрверком Олександр Пономарьов. Потішив старими хітами на кшталт «Гуцулки Ксені» і Мертвий півень, виступ якого, до речі, не був анонсований у програмці.

Все було чудово, от тільки шкода, що мало і рано закінчилось (о пів на десяту) плюс на сцену не вибігала, даруючи квіти Чубаю, маленька дівчинка, котра невтомно, наче кролик з енерджайзером всередині, підтанцьовувала біля сцени увесь попередній вечір, разом з іншими дітлахами-«квітами життя» (що із захватом ганяли по проходах партеру), так би мовити, створюючи прекрасне ? Замість квіточки від дівчинки Чубаєві на цей раз вручили величезний букет від Катерини Чумаченко.

Фото: Андрій Божок

Повний фотозвіт>>>