Оксана Забужко: «В Україні письменником бути вигідніше, ніж у історично щасливій країні»

9 листопада в українському культурному центрі у Парижі, що раніше був особняком Алена Делона, в просторому залі на тлі паризько-донецьких пейзажів Тетяни Пономаренко, відбулася зустріч з Оксаною Забужко. Це дуже символічна зустріч, адже рівно рік тому пані Оксана нарешті поставила крапку у своєму останньому романі «Музей покинутих секретів», над яким працювала 7 років. Спершу Оксана Забужко знайомила присутніх з героями «Музею» – трьома оповідачами, розповідала трохи про події, що переживаються героями «зсередини». Роману властива «стретоскопія» – археологія пам’яті, адже для українців, за словами письменниці, властиве забуття – «ретроградна амнезія». А історії України ще немає, адже її ще навіть не починали по-справжньому писати. Власне, дуже багато історичних фактів ми дізнаємося не з підручників чи хрестоматій, а з родинних історій. Яскравий приклад цього – «Музей покинутих секретів».

 Серед майбутніх проектів Оксани Забужко є публікація листування з Юрієм Шевельовим у період з 1992-2002 років. Юрій Шевельов (1908-2002) був видатним літературознавцем, який майже невідомий для пересічних українців. Декому він запам’ятався через нелестиве слово про Олеся Гончара, а під час опитування проекту «Великі українці» лише 12 українців, немов 12 апостолів, запропонували внести Шевельова до списку.

 Оксана Забужко познайомилася з Юрієм Шевельовим у 1990 році, коли він повернувся до України після 47 років еміграції. Ті часи письменниця називає «медовий місяць України з діаспорою». І тоді пан Шевельов звернув увагу Оксани Забужко на статтю, опубліковану в Ісландії – «Незалежність – і що далі?» В Україні дотепер люди намагаються чогось досягти (влади), навіть не задаючи собі запитання «що далі?» Тому і не відбулося «перезавантаження» УРСР...

 Забужко стверджує, що в Україні письменником бути вигідніше, ніж у історично щасливій країні. Адже Україна – це ще неораний лан з бур’янами і саме письменники допомагають його орати. На відміну від інших країн, в українських письменників немає страху перед білим аркушеми чи творчої кризи, адже в Україні є про що і про кого писати. І український письменник допомагає створити ковпак свіжого повітря, прорив серед забруднення духу у засміченому і заїждженому інформаційному просторі України. Саме тому нині спостерігається попит на поезію, коли зали на творчих вечорах заповнені вщент.

 Спершу Оксані Забужко задавали запитання, надіслані по інтернету. На запитання «чи залишилися в Україні справжні патріоти, а не лише ті, що гавкають?», письменниця відповіла ствердно. Адже є і зв’язок з ними, і віртуальна інформація в інтернеті. І не всі користуюються формулою «Ми же патріоти, ми же хотім шото дєлать, только нє знаєм шо», адже є справжні патроти, які показують це вчинками, а не словами.

 Цікаву думку висловила Забужко, відповідаючи на запитання: «Чи автор, котрий «шпигає» суспільство, може бути поважним?»  Багато таких авторів є журналістами. Письменник на перших порах неминуче заважає суспільству, адже він порушує порядок речей, немов порушує розташування меблів у кімнаті. Письменник виконує «адамічну» функцію – він дає імена новому і робить видимим невидиме. Тому в першого весь час летить каміння. І якщо в спину летить каміння, йому не слід озиратися, він на правильному шляху.  

 На всі питання з інтернету Оксані Забужко не вдалося відповісти, адже присутні у залі задавали власні запитання, що стосувалися творчості письменниці та її бачення сучасної України.

 За словами письменниці, в Україні політична еліта – це морська свинка: вона не морська і вона не свинка. Надмірне і показове споживання українців створене завдяки технології масового задурманення, де діє принцип: «якщо ти чогось не маєш, значить ти не можеш цього мати, значить – ти лох». А криза довіри до організованих мітингів спричинена масовою втомою і хибною думкою, що Майдан 2004 був проплаченим. Люди готові вийти, просто їх нема кому вивести. І цілком можливо, що незабаром люди вийдуть, але з вилами і рогачами.

 Загалом Оксана Забужко вірить у суспільну консолідація, час горизонтальних зв’язків (між громадянами чи громадськими орагнізаціями, але не владою) і що незабаром прийде покоління нових людей, які здобувши освіту за кордоном, не залишаться рядовими офіс-менеджерами у Парижі чи Лондоні, а повернуться в Україну будувати нове майбутнє.