Музей, мистецтво і капіталізм на «Гранях віків»

Виставка живопису з колекції Андрія Адамовського «Грані віків»

Виставка ця проходить у музеї Російського мистецтва, невдовзі закінчується, і мою увагу навряд чи привернула б, якби не спокуслива афіша. Дійсно, «Маленька швачка» Харламва – це дуже вигідний манок для відвідувачів – не даремно саме цю роботу використали обізнані у питаннях реклами люди, щоб притягти публіку у зали на Терещенківській, 9. Наш музей Російського мистецтва, так само, як і Національний образотворчий музей (на відміну від музею ханенківського) – незмінно справляє на мене змішане враження. З одного боку – шедеври, котрі представлені там – це справжній скарб. З іншого боку – умови, в яких вони експонуються – це справжній сором. Ну а совкові супровідні у вигляді неможливості купити право фотографування експозиції інакше, крім як з дозволу начальства («Російський» музей), а також повна відсутність нормальних путівників та сувенірів («Український» музей), непривітність багатьох наукових співробітників (на щастя, не всіх), пробіли у суто професійних моментах, пов'язанні з нелюдськими умовами існування музеїв – довершують картину цього ницого існування мистецтва в умовах безконтрольного заграбастистого капіталізму.

Щоправда, не всі «капіталісти» в нас однакові. Є серед них й «меценати», є й «колекціонери». Нікого не хочу образити – але підкреслюю, що вживаю ці слова у лапках навмисно. На жаль, життя не раз давало мені можливість ознайомитися з діяльністю «колекціонерів» та тим, як у їх очах виглядає процес експонування власних колекцій. Стикалася я з цим особисто та опосередковано в Україні та в Росії. Вражень вистачило. Вище стріхи. Маючи певний досвід виставкової діяльності, хочу запевнити читача, що мені відомі декотрі її принципи. Зокрема, виставка не має бути перевантажена. Це – закон. Як правило, колекціонери його не розуміють. Вони хочуть виставити ВСЕ й ОДРАЗУ! І коли музейники намагаються пояснити їм, що не можна, до прикладу, виставляти в одній вітрині віяло часів Луї XIV та панчошки часів Директорії – вони негайно впадають в істерику, погрожують, що взагалі все зараз заберуть назад на горище своєї віли, і будуть там усамітнено тішитись надбаними скарбами, та не заспокоюються доки змучені науковці не погоджуються на продиктовані ними антинаукові та позбавлені смаку «принципи» експозиції. Ще один закон. Виставка має бути нормально атрибутована. Тобто, науковим співробітникам музею має бути наданий час (не менше кількох місяців) на проведення якісного аналізу майбутньої експозиції та написання того, що в народі називається «етикетки». Потім вони ж мають розмістити експозицію належним чином, щоб відвідувачів не вирвало одразу після першого загального погляду, кинутого на зали. Ну і третє. Це вже не закон, це – питання совісті, або її відсутності. Вхід на виставки, влаштовувані багатими людьми, не має коштувати 25 гривень. Тобто якщо він і коштує 25 гривень (котрі, зрештою, мені особисто, не шкода – бо я сплатила їх за оглядання творів Айвазовського та Васнєцова) – то виставка має відповідати вартості квитка. Те саме стосується путівників по 250 та 800 (sic!) гривень, котрі я оцінила, кинувши оком (прошу читача покластися знову ж на мій досвід) відповідно у 120 та 250-300 гривень.
Отже – загальні враження.

1. Суміш. Чи-то по-народному – каша. Виставка названа «Грані двох віків», на афіші картина з 1910 року – відповідно, як «грані» сприймається перетин ХІХ та ХХ ст. Тільки згодом починаєш розуміти, що маються на увазі грані трьох віків: і ХХ-ХХІ – також. Але це теж виходить трохи недоречно, бо найпізніші полотна, представлені в експозиції, я 1980-х років. Тобто, насправді, глядачеві на суд представлена досить дика мішанина, котру співробітникам музею вдалося так-сяк впорядкувати, яка від цього загалом не стала більш придатною до сприйняття. Та про це нижче.

2. Поспіх. Як мені здалося одразу, і в чому мені пізніше довелося перконатися, отримавши інформацію з компетентних джерел, виставка робилася поспіхом, буквально за одну ніч, при цьому попередньо науковцям довелося витримати бій з хазяїном на предмет узгодження норамльної кількості виставлених робіт, а не купи дров, як зазвичай цього вимагають «колекціонери». В результаті, до прикладу, пречудове (моєю думкою – найгарніше з усієї експозиції) полотно Айвазовського «Прибуття флотилії Колумба» висить криво; в атрибуції відсутнє бодай приблизне датування робіт (і я знаю, що це – не провина музейників -як-то каже безсмертний Булгаковський Жорж Милославський, «такие вопросы, дорогой посол, с кондачка не решаются»); подекуди атрибуція відсутня зовсім; виставка жодним чином не забезпечена допоміжними матеріалами, буклетами, не оформлена з точки зору елементарного дизайну інтер'єру – жодної «родзинки», музичного супроводу, ба навіть жодної квітки у якій-небудь найскромнішій вазі! «Дрібниці», – скаже хтось. Та ні – скажу я – не дрібниці! А елементарні навички культури.

3. Публіка. Ну, тут вже не винні ані власник, ані музей. Тут вже скоріше наша загальна «народна» тенденція. На такі виставки, зазвичай ходять дуже строкаті маси. І багато серед відвідувачів людей невихованих. І ніяк на них не вплине контенпляція жодних витворів мистецтва до тих пір, поки будуть присутні у нашому виставковому житті попередні два пункти.

Тепер докладно про експозицію. Як вже було сказано вище – виставка дуже еклектична. Звісно – це справа господаря, що він збирає, чим цікавиться. Можна любити Мікеланджело і прицьму збирати ритуальні кісткові прикраси виробництва племені Тумба-юмба. Але це не означає, що слід нав'язувати музеям свою «концепцію» експонування, де палки-копалки будуть лежати поруч зі статуєю Давида. Знову ж – відсутність культури. Виставляєш – довірся спеціалістам. Якщо вони вважають, що якийсь стиль буде виглядати недоречно поруч з іншим – переломи свою гординю і зроби так, як радять фахфвці. Тоді будеш виглядати в очах обізнаної публіки освіченою людиною. На виставці з колекції Адамовського представлені поруч зі справжніми шедеврами Айвазовського, Боголюбових, Харламова такі твори, як «Людська голова з виделкою» Целькова. І ще дещо. Ну людоньки, це несерйозно. Або голова з виделкою, або пан Айвазян. До пана Айвазяна може й не допасовується за стилем, але цілковито підходить за рівнем величі та за національною ознакою пан Сар'ян. Але долучати до тієї ж таки експозиції «Учту хижаків» Ситникова – це насправді жорстоко.

Далі перелічую абсолютно всіх художників, представлених на виставці та майже всі роботи. У дужках я позначила рік, якого, як вже зазначалося, не було в атрибуції, і який я або читала на полотнах, або умовно визначала сама – тому він, звісно, присутній у списку не скрізь. До декотрих з робіт я пишу коментарі. Попереджаю: от ці мої коментарі – це вже виключно моя особиста думка, а не якісь там професійні висновки. Я б у житті не стала, як покійний Микита Сергійович, зносити авангардистські виставки. Але я вважаю, що усілякі ігри з геометрією, якими рясно бавилися художники всього світу у буремному ХХ сторіччі, не можуть йти у жодне порівняння до навіть найменших етюдиків академістів. І мене ніхто не переконає у зворотньому. Саме тому я вважаю, що виставки художників, що працювали у кардинально – ба, навіть ворожо, у різних напрямках та стилях, треба робити окремо, а не валити до купи і груху, і петруху.

Отже. За порядком експонування.

Класики-реалісти-передвижники-декаданс
Айвазовський І. К. «Корабель на якорі», «Прибуття флотилії Колумба» (безумовно, найцінніші картини в експозиції)
Боголюбов А. П, «Венеція»
Боголюбов П. П. «Вид на стрілку Василевського острова»
Харламов А. А. «Дівчинка з фруктами», «Маленька швачка» (1910)


Колекція срібла– не атрибутована!
Емаль, фініфть.
Серед інших предметів – таця з братиною та чарочками з гравіруванням німецькою мовою, котре свідчить про те, що набір є подарунком, присвяченим 275 річниці 115 Лейб-гусарського полку.

Васнецов В. М. «Поет Сергій Єсенін у костюмі для руського балу у Царському Селі» (1910-ті роки)
Маковський К. Є. «Смерть Дмитрія Самозванця» (1906)
Трутовський К. А. «Де була?» (1879)
Ігнатьєв М. І. «Прощання»
Журавльов Ф. С. «Сажотрус» – не атрибутована!
Архипов А. Є. «Гості»
Колосніков С. Ф. «Яблучний Спас»
Малявін Ф. А. «Селянка, що закриває свиткою рот»
Горбатов К.І. «Спекотний день в Анкарії»
Ісупов А. В. «Хлопчик з кошеням»
Яковлєв А. Є. «У киргизькій юрті»
Макушенко І. С. «Дочка»
Нилус П. А. «Іспит»
Сичков Ф. В. «Портрет дівчинки в синій хустці», «Дівчина у вікні»
Маковський В. Є. «Роздуми», «Скрипаль», «Чоловічий портрет»
Коровін К. А. «Пейзаж у Гурзуфі»
Судковський Р. Г. «Перехід через Шипку» (1881)
Писемський А. А. «Пейзаж із млинами»
Светославський С. І. «Вид з Кремля на Замоскворіччя»
Орловський В. Д. «Двоє мандрівників, що йдуть у село в долині»
Похітонов І. П. «Євгенія читає газету», «Рожева герань у теракотовому горщику»
Пимоненко М.К. «Біля криниці»


Авангардисти-футуристи-супрематисти-примітивісти
Клюн І. В.
Бурлюк Д. Д. Кандинський В. В.
Каретникова С.К.
Косарев Б. В.
Лебедєв-Шуйський А. А.
Гончарова Н. С.
Бєхтєрєв В. Г.
Усілякі «Супрематичні композиції» та кубічні натюрморти (насправді – жахливе геометричне мальовидло).

Екстер А. А. «Натюрморт» (1924). Про те, як виглядає картина, та за скільки її придбали на аукціоні, можна довідатись тут .
Дуже мила картина Д. Бурлюка у стилі примітивізму зі значним впливом голандців та українського фольклору «Зимовий натюрморт».

Янкилевський В. Б. «Портрет молодого чоловіка»
Ситніков В.Я. «Куди крива виведе?»
Рабин А. Я. «Шаль та скрипка»
Ламм Л. «Я можу» (1979-1986) (зображення людиноподібної потвори, що має осі «х-у» у макітрі)


Пригін Л. А. «Зелена людина» (зелений марсіанин на бузковому тлі)
Цельков О. «Людська голова з виделкою» (відразливий зелений гідроцефал з виделкою у зубах)
Ситников А. Г. «Учта хижаків» (натовп виродків, написаних у брунатно-червоних тонах, котрі жеруть одне одного)

Шагал М. З. «Небо, повне людей» (буро-синьо-зелене мальовидло – не краще, що створив Марк Захарович, але що було, тей купили, а на честь того, що це -Шагал, витвір мистецтва вмістили у різьблену рамку та поставили у центрі залу на мольберті)

Тахов Н. А. «Натюрморт з котами та квітами» (симпатична кумедна примітивістська композиція)

Сар’ян М. С. «Гірський пейзаж з верблюдами»
Реріх Н. К. «Той, що береже»
Серебрякова З. Є. «Кошик з яблуками»


Скульптура
Архипенко А. П. «Блакитний танок»
Цадкін О. А. «Бюст молодої дівчини зі складеними руками» (жахлива бронзова потвора)

Ще трошки примітиву
Явлінський А. Г. «Варіація»
Шапіро Я. А. «Автопортрет»
Сутін Х. С. «Натюрморт з оселедцями та цибулинами»
Штернберг Д. І.
Анісфельд Б. І. «Літній пейзаж»
Осмьоркін А. А. «Потрет молодої жінки»
Кончаловський П. П. «Молотьба», «Натюрморт з півоніями та гілками ялини».

Загалом ціла виставка справляє враження прояву якогось барського хамства. Виникає відчуття, що все це зроблено без любові до людей та мистецтва. Ніби хтось кинув тобі кістку: на, вдавися! І радій , що взагалі це бачиш.


Щоб не закінчувати на такій «радісній» ноті. Вже йдучи, повністю приголомшена усілякими супрематистами та примітивістами, затрималася та довго вдивлялася у рожеві сутінки, що вийшли з-під пензля Айвазовського. І подумалося, що зрештою, мистецтво належить не тому, хто його купує, а тому, хото здатен пірнути в нього, мов у вир. Виховуймо в собі цю здатність незважаючи ні на яких колекціонерів!