Stare Misto 2010: Рок-фест із п’яними танцями і український Мік Джагер

Перший український open-air 2010 року – саме так анонсували цей фестиваль організатори. Ще до початку було ясно, що розраховували на дуже велику аудиторію, бо поєднати в один захід IAMX з Ґораном Бреґовічем — дуже сміливий хід.

Цьогорічний фестиваль варто розділити на три частини: рок-фестиваль, п’яні танці і солодке життя українського Міка Джагера.

Тепер по порядку про кожну з них.

Рок-фестиваль

Чомусь в нашій країні три гурти — це вже фестиваль… Звісно, Вудстоку ніхто не очікує, але ж давайте бути чесними. Хоча в даному випадку можна намалювати навіть більш-менш пристойний драматургічний задум: «Подорож крізь час та простір». І час, і простір, належали якраз до найбільш рокових своїх частин: двадцяте сторіччя, Британія – Північна Америка (щоправда, Канада) – Німеччина+Британія.

Розпочали все хлопці, хоча хлопцями називати дядьків по 50-60 років доволі важко, з Об’єднаного королівства — The Urban Voodoo Machine. Їм вдалось поставити нечисленну публіку «на вуха». Це було, ніби стадіон «Україна» раптом перенісся у часи Елвіса. Класичний рок-н-ролл не залишає байдужим, навіть якщо ви любите Бетховена (таких, щоправда, було небагато). Дуже показовим є хоча б той факт, що їх, перших у програмі, викликали на біс, що рідко трапляється на збірних концертах.

Після доволі довгого переналаштовування сцену захопили гості з сімдесятих років минулого сторіччя, фолк-панки The Dreadnoughts. Як виявилось, багато хто прийшов саме на них. На що прийшли, те і отримали: цілком традиційний панк, мандолініст, що любить водку-жінок-польку та ірландські танці в день святого Патріка. Особливо тепло приймали музикантів глядачі з першої фан-зони: тут були і хороводи, і слем, і носіння особливо сміливих глядачів на руках. Але трохи пригріті сонечком та спонсором фестивалю глядачі, повторно кликати на сцену канадійців не наважились.

Майже годину готували сцену для наступного гурту. Зрозуміти, хто вийде наступним можна було зі змін у одязі найближчих до сцени глядачів: до загорожі проривались готи і готеси, емо-бойз та емо-гьорлз, ну і музичні сноби у невеликій кількості підтримували їх з флангів. Розворот сцени, винесення безлічі додаткової апаратури, двадцятихвилинний електронний вступ і на сцену виходять ВОНИ, потужні та неземні IAMX! Звук пробирає присутніх до останньої клітини тіла та найпотаємніших закутків душі. Нарешті! Стадіон вибухає від суміші музики світла та сценічного дійства. З кожною піснею глядачі відлітають все далі й далі від реальності, занурюючись у світ, де немає життя та смерті. Де кожен все може і кожному все можна, де залишається тільки любов, потужна та небезпечна любов між вовками, які замість поцілунків кусаються. В повітрі зростає напруга, враження, ніби зараз всіх вдарить шаленим розрядом струму. Кріс починає співати про сльози і небо відгукується рясною зливою, поле всіяне парасольками, люди ховаються на трибунах, а музика продовжується і продовжується, немов існує в зовсім іншому вимірі. Ті, що повертаються на поле з трибун бачать краплі на обличчях фанатів і не зрозуміти, дощ це чи сльози.

Але німецько-британські відьмаки не дають охолонути публіці. Ще півгодини вони, наче випущені за червоні прапорці вовки, рвуться через ошалілих глядачів. Тричі біс. Тричі вихід. Тричі вибух. «Вони змусили мене плакати, вперше за п’ятдесят років»: ділиться своїми враженнями Гонсалес, лідер-вокаліст The Urban Voodoo Machine.

П’яні танці

DJ Scratchy, який мав стати м’яким переходом від потужного західного року до ближчого і зрозумілішого східноєвропейського музичного дискурсу, потрапив на нижню точку глядацької параболи: фанати IAMX вже розійшлись, а любителі Бреґовіча ще не підтягнулись.

А потім були цигани з «Алкоголем». Звісно, організатори трохи злукавили, кажучи, що «Alcohol» — це нова програма Ґорана Бреґовіча, та це не вплинуло на глядацький запал і танці були варті ще двох «нових» програм. Тут були і хороводи, і додаткові виходи, і хоровий спів «Kalashnikov, Kalashnikov!», ще й сонце вийшло та підсушило заплакані очі любителів IAMX.

Солодке життя українського Міка Джагера

Майже годинна пауза. Напружені глядачі. Підвищена концентрація очікування в повітрі. Здається, що від криків «Славко! Славко!» шалики на мікрофоні самі почнуть співати. Перевірка світла… і на сцену влітає той, кого чекали сьогодні понад усе, картава кватирка української музики в Європу, Святослав ВАКАРЧУК!!! Такого прийому не отримав жоден з виконавців, які виходили цього дня на сцену. Океан Ельзи здув порох з інструментів та шкільних спогадів сьогоднішніх двадцятирічних. Почавши з пісні про місце, де нас нема, «Океани» накрили стадіон найпотужнішим звуком за вечір.

Надалі нестримне лібідо лідера української поп-рок сцени від пісні до пісні розкачувало присутніх все більше. Святослав може бути цілком задоволений реакцією публіки, але до самого кінця глядачів відчутно поменшало чи то через пізню годину, чи так накрили спогади, що треба було терміново зателефонувати однокласниці, в яку був закоханий, а можливо через надлишок вражень та втому.

Сухий залишок

А залишок від подібних заходів залишається дійсно сухим, крім промоклого одягу. Можливо, такий підбір виконавців є комерційно виправданим, але ж варто підвищувати загальний рівень підходу до музичної частини. Шановні організатори, тримайте стиль та марку!

А у глядачів кожному за смаком було, що послухати і чому здивуватись. Десь там заховалась втома, в соціальних мережах — враження і світлини, в блокнотах -  автографи, а в голові ранковий шум від учорашнього «пива за демократичними цінами».