«10 000 років до н. е.»: кохання двох доісторичних людей
Коли йдеш асфальтованою вулицею сучасного мегаполіса, досить важко уявити, що мізерну, з галактичної точки зору, кількість років тому на цьому місці буяли доісторичні хащі, в яких поважно бродили бронтозаври, в забруднених людством річках колись плавали ігуанодони, а в повітрі можна було побачити не черговий літак з туристами, а птеродактилів чи архіоптериксів.

Цілком можливо, що Галина Пагутяк з кішок, точніше з левів. Про це говорить її пишна золота грива і незалежний характер. Цілком можливо, що вона – нащадок роду Дракули, письменниця сама говорить про це. Цілком можливо, що пісня «Вона» написана саме про Галину. У всякому разі, образ героїні цієї пісні я собі уявляла саме таким.
Новина про те, що вінницький гурт «Тверезість і Культура» заспівав найтихішу пісню облетіла мало не усю Україну. Зокрема, слова «Тихої» «вінницькі олені» позичили в народної пісні, яку, як зізнався фронтмент гурту Вітя Бронюк почув ще у дитячому віці від однієї бабульки.
Вона – «галографія», особистість, яка здатна трансформуватися й виходити за межі хронотопу, властивого простим смертним. Вона – «Пухнаста» - бачить більше й прозоріше. Боїться воронів, бо саме вони можуть донести про неї паркам, які плетуть павутиння долі людей. Але ж «Пухнаста» мріє тікати від долі, щоб та ніколи її не спіймала, не зробила заручницею.
Зняти кіно про наркозалежність просто. Набагато складніше зробити це так, щоб глядач подивився, повірив, вжахнувся, добряче подумав над тим, що побачив і пообіцяв собі: «Зі мною такого не станеться». Ароновськи справився із цією задачею якнайкраще. Хоча цьому фільму вже виповнилося вісім років, своєї актуальності він не втрачає. Адже нічого так і не змінилось за ці вісім років. Наркотики як ламали, так і ламають життя мільйонам людей. І досвід інших нікого нічому не вчить.
На книжковій виставці завжди можна побачити знайомі обличчя. Друзів, відомих письменників і ще людей, які викликають надокучливе свербіння: «Звідки ж я його знаю?..» Завсідниця різноманітних ярмарків видавців, світів книги і книжкових світів, я вже звикла до цього феномену і вчасно пригадую, що ті, кого не можу ідентифікувати – фанати українського літпроцесу, і бачились ми вже стільки разів, що упізнаємо одне одного, посміхаємось і вітаємось, але особисто не знайомі. Що ці люди роблять? Що вони сподіваються побачити нового?