категорії: стаття

26 квітня - спецефект, що не відбувся

Чорнобиль. 26 квітня.  Це був найбільший спецефект за всю історію людства. Так прокоментував знамениті теракти 11 вересня в США видатний мислитель сучасності Жан Бодрійяр. Але честь отримати всесвітній Оскар смерті за найкращий спецефект цілком могла б випасти й Україні. Американська розвідка в квітні 86 року сигналізувала про тисячі трупів, якими були вкриті береги Прип'яті. Голівуд вже тоді чудово змоделював психіку американців як ідеальних споживачів масової культури.

  Ліберальним й гуманним американцям не могло прийти в голову, що насправді ті люди засмагають. Загальновідомо, що чи не найбільшим злочином "клятої сов'єцької влади" було те, що вона замовчувала сам факт аварії. В сучасному світі якщо тебе не показують по TV, це означає, що ти мертвий. Позбавлений життєдайного допуску до ЗМІ, спецефект 26 квітня так і не відбувся, він не зміг оформитись у мові, мова не змогла його в собі структурувати, для того, щоб він міг бути підданим деконструкції, перетравити та адекватно оформити, і в цьому - найбільший злочин сов'єцької влади. Виходить як за Керолом: "не можна ж рубати голову, якщо окрім голови більше нічого немає", неможливо деконструювати те, що не було оформлено в мові як якась певна конструкція. Можливо, саме тому зараз в доповіді ООН сказано, що наслідки аварії сильно перебільшені, адже які можуть бути наслідки того, чого для них у нас не було? Але симуляція нормального стану, впорядкованого правовими відносинами не менш велике мистецтво, ніж піар надзвичайного стану, який перебуває поза правовими відносинами, які зазвичай діють в суспільстві, аномії - катастрофи. Відсутність Чорнобильської катастрофи в ЗМІ виявилась найкращою художньою метафорою ідеального злочину. "Клята сов'єцька влада" цілком логічно продовжувала традиції авангардизму, адже, як правильно зазначає Борис Гройс, мистецтву соціалістичного реалізму в кінцевому підсумку вдалось те, що не вдалось авангардному мистецтву 20-30-х рр. - цілковитий розрив з реальністю та вихід з системи, а отже й невключення до історії мистецтва, музеїв, виставок etc. Лише на Заході соцреалізм ще користується стабільною популярністю, але лише як кітч, повністю автономізований від будь-якого свого внутрішнього змісту. "Художник - завжди близький до ідеального злочину, суть якого - не говорити нічого (виділення моє, детальніше - див. нижче - І.К.)" -, як завжди влучно зауважує Жан Бодрійяр, крім того:
sp;      "Ідеальний злочин полягає в тому, що він завжди вже здійснений.     
sp;  не буде остаточного вироку та покарання. Кінця не буде, тому що все вже 
sp;  трапилось. Ні вирішення, ні прощення - тільки невідворотне розплутування
sp;  наслідків. [...] В такому випадку наша доля й є цим здійсненням злочину,
sp;  його невтомним продовженням, безпреривністю зла, небуттям. Ми ніколи
sp;  не переживем його головну сцену, але кожної миті переживаєм його судове
sp;  переслідування та спокутування. Цьому немає кінця, а наслідки цього
sp;  незчисленні."
            (Жан Бодрійяр, "Ідеальний злочин")

Чорнобиль. 26 квітня.  "Зазвичай, небажання зрозуміти є одним з проявів неврозу" - писав один з найвидатніших мислителів в історії людства Зиґмунд Фройд [1]. Весь український народ був жертвою, зараз його треба лікувати психотерапевтично як жертв зґвалтування, не стільки від травматичного досвіду самого зґвалтування, адже психологи довели, що насправді жертва завжди сама провокує ґвалтівника, себто, що зґвалтуванню піддається лише той, хто цього насправді хоче, скільки від водночас його причини та похідного від нього віктимізаційного комплексу. Хто ж буде його психоаналітиком? Багато, занадто багато людського, занадто людського було сказано про Чорнобиль як про соціально-економічну чи технологічно-екологічну катастрофу, так багато, що це навіть викликає ефект звикання, але осмислення Чорнобилю як соціально-культурного феномену все ще попереду. Найближче до цього підійшла Тамара Гундорова, для якої український карнавальний постмодернізм розпочався разом із Чорнобилем, який "є основним знаковим символом української літератури кінця ХХ ст." [2], крім того, "саме Чорнобиль - як реальний атомний вибух визначає характер українського постмодернізму, його можливості й обмеження. [3] [...] Він поєднав реальність постіндустріальну, втілену у величній красі Чорнобильської електростанції, відбитої у водах атомного озера, і середньовічну, передмодерну" [4], мало того "в українській історії ХХ ст. Чорнобиль став фактично відправним пунктом для легалізації постмодерної ситуації" [5], й, зрештою, "постмодернізм вибухнув на околицях Європи." [6]  Ключовим тут є поняття вибуху, прориву жахливої хтонічної (ір)реальності в (суб)реальність буденну, впорядковану. Такий прорив цілком співставимий зі зґвалтуванням, недарма ж в англійській мові "big bang" - "великий вибух, початок Космосу" означає також й "велика їб**". Цікаво відзначити еротичні аспекти атомних вибухів в Олександра Ірванця: "А тим часом нові боги над світом запанували (адже йдеться про епоху після смерті Бога - І.К.). Всемогущий бог Фак і всемогуща богиня Фака вирішили світ оновити, перенародити. Та загинули й вони - бог Фак під час зачаття, а богиня Фака - під час пологів. Ото й були два великих Спалахи (виділення моє, далі в тексті зазначено, що після цих спалахів почали народжуватись двохголові діти - І.К.), з перервою в дванадцять років, дванадцять місяців, дванадцять тижнів і дванадцять днів. Такий видати, термін божої вагітності, та й то, мабуть, не повний. І світ наш через те недонароджений. То й мусимо у ньому жити, який вже він нам дістався, хай боронить нас всемогутній батько Фак і всеблага матір Фака!.." [7] й у Бориса Штерна: "етруська княжна Василіса Прекрасна була викрадена з батьківського дому атлантоподібним циклопом без імені, роду й племені...(виділення знову моє, детальніше - див. нижче - І.К.) Циклоп із задоволенням розірвав на полонянці джинсовий сарафан, швирнув її на золоте ложе з пуховою периною й взявся до справи (хоча в нього нічого не вийшло - І.К.). [...] Циклоп виявився побічним продуктом якоїсь ще однієї вонючої АЕС, хоча косив під натурального атланта. [...] Всі від княжни відвернулись, нікому стало її захистити. Її батько, світлійший князь Василій Ардаліонович Рюрикс... загинув в битві з драконом Реактором Четвертим, а мати, княгиня Розалінда Силантіївна Хозарська... померла від туги за чоловіком та від радіаційних наслідків цієї ж битви... [...] Залишилась від ложа застигла золота калюжа, а від циклопа - фетрова шляпа, чарівне зеркальце й спалена, але не згорівша "Справа про Четвертий Реактор" в архівах племені Кагебе на Лубянці - справи Кагебе не горять, як відомо." [8] Крім того, ЧАЕС у Бориса Штерна постає як хтонічне провалля, яке пронизує часово-просторовий континум: "великий такий колодязь квадратний, з нього зруйнований саркофаг до цих пір стирчить." [9] Це ж саме має на увазі й Тамара Гундорова, коли пише, що "тією символічною подією та місцем, яке віртуально поєднує всю топографію, є Чорнобиль." [10] Щодо "спалахів", то тут слід згадати неологізм "спалахуйка" (себто "запальничка"), введений в українську літературу, здається, Любком Дерешем, крім того, загальновідомо, що язичок вогню є класичним фалічним символом [11]. Вентиляційна труба на ЧАЕС - також.

  В своєму "Шевченковому міфі України" Оксана Забужко (ре)конструює уявлення України як шевченкової Катерини, зґвалтованої москалем. Зґвалтування означає, окрім всього іншого, ще й кінець мови, для того, щоб в цьому переконатися, треба звернутися до іншої праці Забужко, а саме до її знаменитих "Польових досліджень з українсьнького сексу", в яких вона описує стан абсолютної захищеності під час артикуляції власних текстів (а зґвалтування це якраз стан абсолютної незахищеності, себто стан безсловесної жертви, яка просто не має права на слово, тільки на крик, який приносить ґвалтівникові особливе задоволення, звісно): "...вперше ти це звідала колись на писательському збіговиську в одній азіатській країні, де тебе з чемності прошено почитати рідною мовою - you mean, it is not Russian? - і ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватіли зі своїм Russian'ом ще тоді!) слухаючи тільки власний текст, ховаючись у нього, як в освітлений дім уночі заходячи й замикаючи за собою двері, й на півдорозі зненацька здала собі справу, що звучиш у дзвінкій, приголомшеній тиші: мова (виділення автора - І.К.), дарма що незрозуміла, на очах у публіки стяглася довколо тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростовувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями й знов затуманювалось, як і належить шклу од заблизького дихання, ти відчитала - оповита, просвітліла й захищена (виділення моє - І.К.), оттоді-то було й втямити, що дім твій - мова, яку до пуття хіба що скількасот душ на цілім світі й знає, - завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся..." [12] Прорив, дефлорація цієї мовної оболонки й означає зґвалтування. Тамара Гундорова цілком слушно наводить цитату з Жака Деріда, який ще у 84 році стверджував, що "ядерна катастрофа... могла б невідворотно зруйнувати весь архів й всю символічну спроможність культури." [13] Мова вже йде навіть не про деконструкцію, а про дефлорацію (деструкцію) символічного, коли комунікація стає принципово неможливою - ситуація кінця мови, коли говорити, власне, вже нема про що, та й ні з ким, адже мовець опиняється в парадоксальній ситуації, коли навколо нього всюди є (якщо вони є, звісно) лише такі ж самі постаті в противогазах, які, цілком можливо, є лише його власним безперервним, але не тотожним собі, дзеркальним відображенням, єдина функція яких - симулювати дезактиваційні роботи, себто інтеґрально відтворювати сам акт зґвалтування. В такому випадку Чорнобиль виявляється найкращим кандидатом на його матеріальне втілення. А те, що циклоп "без імені, роду й племені" означає передусім те, що мовно-символічний кордон між ґвалтівником-тим, хто має право на слово та його жертвою-тим, хто немає права на слово дефлоровано, що вони безмовно-плавно перетікають один в одного, доповнюючи цим самим загальну картину місця ідеального злочину, крім того, циклопу більше немає що про себе сказати, оскільки мова більше недієздатна, а "символічна спроможність культури зруйнована." Вихід з такої ситуації слід шукати знову ж таки в "Польових дослідженнях з українського сексу", він полягає в демоскалізації та українізації українських чоловіків, "українізації койкомісць", себто у їхній символічній дезактивації, у відтворення їхнього знання мови, іншими словами, в утвердженні життя в смерті, в еротизмі, цілком за класичною формулою Жоржа Батая [14].
sp;    "...так ось, леді й джентльмени, прошу не поспішати кваліфікувати розглянутий
             випадок закоханості як патологічний, бо доповідач іще не сказав головного -              
             головне ж, леді й джентльмени, полягає в тому, що в житті піддослідної то був
             перший український мужчина (тут і далі, курсив й виділення авторки - І.К.).
             Направду - перший.
sp;     Перший готовий - кого не треба було вчити української мови, тябричити йому
             на побачення, виключно аби розширити спільний внутрішній простір
             порозуміння, книжку за книжкою з власної бібліотеки (Липинський,
             Грушевський, і про Горську він нічого не чув, ані про Світличного, за ним були
             зовсім інші шістдесяті, добре, я тобі завтра принесу!), а в часі любосного
             воркотання мимобіжно згадавши "Не захист мрій - блаженний дім...", тут-таки
             запускатися в півгодинний коментар про життя і творчість автора - це, знаєш, був
             у тридцяті такий поет на Західній Україні, - і отак, хай йому грець, все життя! -
             професійна українізаторка, наче ще по одному органу їм всім нарощуєш (замість
             знищеного радіацією - І.К.), коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-
             вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвідзнаку - за
             кількість українізованих койкомісць..."
Оксана Забужко, "Польові дослідження з українського сексу"[15]

  Ця формула є цілком придатною для не-Зони, себто всієї України за винятком безпосередньо зони відчуження, як ми це спробуємо показати нижче.

  Владно-політично Європа структурована переважно за мовним принципом (єдині винятки: Німеччина, Австрія, Ліхтенштайн та Люксембурґ; Франція та Монако; Італія та Сан-Маріно etc. є феодальним пережитком, що є єдиним, що вселяє надію), хмара радіоактивного пилу змела й ці кордони, легко перетнувши "залізну завісу", яка в Європі відгороджувала-відчуджувала соціалістичні країни від західних. Тамара Гундорова цілком слушно стверджує, що "чорнобильська радіоактивна хмара, без перешкод перетнувши зону відчуження двох блоків, фактично перекреслювала зведені після Другої світової війни кордони..." [16], крім того, вона посилається на Бодрійяра, який стверджував, що "після Чорнобиля Берлінська стіна більше не існувала." [17] Кордон між Заходом та Сходом було дефлоровано, Берлінський мур впав зовсім не 89-го, а ще 86-го року. В такому випадку Європейський союз, в який всі ми так прагнемо вступити і якому поклав початок Маастрихтський договір 91 року (до цього було лише Європейське (економічне) співтовариство на базі договорів ще 51, 57 та 58 рр.) є найкращим дитям Чорнобилю, який якщо й не запліднив Європу ідеєю безкордоння, то принаймні дав їй змогу щасливо розродитися від довгої вагітності. Прикметно, що Єдиний європейський акт, згідно з яким передбачалось утворення Європейського союзу було прийнято того ж таки 86 року.

Чорнобиль. 26 квітня.  Слід згадати також колись нашумівший короткометражний фільм "Атомне кохання", в якому дві постаті в костюмах біохімзахисту коїтують на фоні IV енергоатомного. Костюми біохімзахисту повністю приховують всі статеві ознаки партнерів, так що це цілком можуть бути як традиційна пара чоловік - жінка, так й два чоловіки, чи навіть дві жінки, з відповідними допоміжними засобами, звісно. В цих костюмах біохімзахисту відбувається повне й абсолютне розчинення статевих ознак під дією радіації. Єдине розрізнення відбувається за роллю, яку партнер відіграє на даний момент, себто за лінією активний - пасивний, але кожної миті вони можуть помінятися місцями, й, хоча це може залишитися за кадром, все буде навпаки. Трансуранова транссексуальність, період піврозпаду якої безкінечність, це вам не дитяча порнографія, панове (мається на увазі кадри брудних поламаних дитячих ляльок, які неначе вийшли з п'єс Подерв'янського, в закинутих дитсадках Чорнобиля). Знаменита вищезгадана формула Жоржа Батая за якою еротизм є утвердженням життя навіть в смерті та відповідний рецепт Забужко (див. вище), на жаль, в Чорнобилі вже не діють, саме тому він є аномією, зоною відчуження, зоною перманентного надзвичайного стану, зрештою просто "Зоною" з великої літери (як у братів Стругацьких). Сергій Жадан в одному зі своїх творів, "Біґ мак" [18] згадував як в дитинстві вони разом зі своїм товаришем роздруковували кадри зі німецьких порнофільмів (класика - вона не старіє!!!) та заробляли, продаючи їх своїм однокласникам "за символічні, але "живі" гроші." З неабияким знанням справи призначення цих фото описано в останньому романі знаменитої Ірени Карпи "Перламутрове порно": "...колега привозить якісь буклєтики. Вони тремтячими брудними пальцями розбирають ті буклетики, стають кружком, розкривають кожен на своїй сторінці. А там - заокеанські дівчата. Гламур із України. Наступний кадр: бечак драйвери мастурбують і кінчають на сторінки буклету... Камера крупно наїздить на лиця фотомоделей, забризкані молокоподібною рідиною відомого походження." [19] Сергій Жадан описує події другої половини-кінця 80-х рр., типові для всього СРСР, так що, екстраполюючи, такі фото цілком можуть бути й зараз розкидані десь по зоні відчуження, але навіть якщо вони й потрапляють комусь на очі, вищеописана сцена вже є неможливою, адже костюм біохімзахисту (якщо він є, звичайно, та якщо це хороший костюм) не лише нічого не пропускає всередину, а й нічого не випускає назовні, як нас всіх вчили в школі на військовій підготовці, так що сперма завжди залишається всередині, навіть якщо еякуляція й відбулась, а еротизм навіть в такій своїй формі утвердитись вже не може. Залишається лише його симулювати.

1. Фрейд З. Попытка анализа истерии. Дора: история болезни//Интерес к психоанализу. - Минск: "Попурри", 2004 - с. 396.
2. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. - К.: "Критика", 2005 - с. 17.
3. Там же.
4. Там же.
5. Гундорова Т. вказ. твір. - с. 29.
6. Гундорова Т. вказ. твір. - с. 30.
7. Ірванець О. Очамимря. - К.: "Факт", 2003 - с. 13-14.
8. Штерн Б. Иван-дурак или Василиса Прекрасная//Сказки Змея Горыныча. - М.: "АСТ"-"Сталкер", 2002 - с. 51-54.
9. Штерн Б. указ. соч. - с. 61.
10. Гундорова Т. вказ. твір. - с. 21.
11. див. хоча б Фрейд З. Добывание и покорение огня//Филос. и социол. мысль. - 1993 - №7-8.
12. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу. - К.: "Факт", 2000 - с. 16-17.
13. Гундорова Т. вказ. твір. - с. 13; цит. за Jacque Derrida. "No Apocalypse, Not Now (full speed ahead, seven missiles, seven missives)". Diacritics, 1984, V.14, c. 28.
14. Батай Ж. Литература и Зло. - М., 1994 - с. 18.
15. Забужко О. Вказ. твір. - с. 29-30.
16. Гундорова Т. вказ. твір. - с. 30.
17. Гундорова Т. вказ. твір. - с. 18; цит. за Jean Baudrillard. The Illusion of the End. - Stanford University Press, 1994, c. 45.
18. Жадан С. Біґ мак. - К.: "Критика", 2003 - с.147-150.
19. Карпа І. Перламутрове порно (супермаркет самотності). - К.: ПП Дуліби, 2005 - с. 81-82.