Андрій Підлужний: «Я готовий написати свою книжку, але не пишу»

В юності Андрій Підлужний написав на стелі своєї кімнати коротку фразу. Щойно відкривалися очі і до кімнати приходив день, він бачив ці слова. Потім він бачив їх знову ще багато разів у кожній з тих непростих ситуацій, які складалися в житті талановитого хлопця, що прагнув творити. «Хочу! Можу! Буду!» сформували людину, пісні якої тримають так міцно, як жоден клей, так тонко, як тримає лише справжнє одкровення. Цей душевний магнетизм – явище, яке має сильного природного покровителя і спільне з ним ім’я «Нічлава».

- Ангел, що охоплює крилами місто – образ дуже тонкий і гармонійний. Що в тобі від ангела і чому цей образ такий близький?
Він був близький мені тоді, коли була написана пісня про ангела. Кожна дитина, кожен підліток в певний момент намагається знайти в собі якісь нетипові речі, якусь особливість, яку він має в порівнянні з іншими людьми. Хтось шукає фізичні переваги, хтось має віру в те, що він знає мову птахів і звірів. Мені в якийсь момент просто здавалося, що якщо через призму пісень звертатися до Ангела-захисника, то, можливо, в мені відкриється талант, недосяжний для більшості людей. Так снування пісні «Зоряний ангел» поєдналося з пропозицією агенства, з яким я працював, взяти такий псевдонім. Розроблялася навіть певна концепція, але це були підліткові забавки, і псевдонім не прижився.

- За цей час ти щось отримав від ангела?
Я вважаю, що найбільший подарунок в моєму житті – це мій син. Це якраз історія, коли я вимріював його-вимріював, з таким волоссячком, з такими вушками, носиком і мрія збулася. Не знаю, яким він стане, коли буде дорослим, але якщо порівняти його фотокартку і мою в такому ж віці, то зараз він виглядає як точна копія мене.

- Твоя музика впливає на формування його світогляду?
Звичайно. По-перше, він знає всі пісні напам’ять. Він ще маленький і раніше захоплювався іншою музикою, любив різноманітні сучасні пісні. А одного разу після запису спільної речі з Положинським, він теж якось все це сприйняв. Він в мене пластун, влітку поїхав з «Пластом» відпочивати і там для цих діток робили концерт, на який приїжджав Положинський. Тут якраз такий момент, коли йому треба підкреслити себе в компанії абсолютно нових хлопців, завоювати якийсь авторитет. І він під час концерту підбігає до Положинського, шкрябає його за штани і каже: «Дядя-дядя, я син Андрія Підлужного!» Той у свою чергу бере його на руки, підіймає над усім залом і каже, що це от син Андрія Підлужного, з яким ми співали пісню «Не кажучи нікому». Всі почали аплодувати і коли Сашко відпустив його до хлопців, мій Давид отримав порцію найбільших в житті нагород – так звану «медаль поваги». Вже коли він приїхав, то казав: «Тато, ти собі навіть не уявляєш, як мене хлопці поважають!» Коли в нас збирається компанія, гості приходять, він співає зі мною, або навіть сам бере гітару і пропонує, щоб ми зробили це разом. Він дуже красиво співає. Ще є нюанси, які потрібно відпрацьовувати, але я думаю, що з часом, він буде набагато краще це робити, ніж я.

- У футбол він випадково не грає?
Футбол – це жах просто! Він повторює всі мої кроки. Причому, я спочатку намагався наполягати, навчити його певних прийомів, але, на жаль, він тоді усе це проігнорував. «Ну чого я буди насаджувати йому це насильно?» – подумав я. І ось в якийсь момент я розумію, що він вже самостійно записався у футбольну секцію. Зараз він страшенно помішаний на цьому, ми постійно разом ходимо на футбол – для людини це дуже важливо. Але я не хотів би, щоб він був футболістом, бо це не такий легкий шлях.

- Багато людей кажуть, що в тобі дивом поєднуються протилежні речі...
Багато людей просто ляпають язиками. В мене дуже часто були історії, коли ми сидимо в компанії, розмовляємо з незнайомими людьми і хтось каже: «Слухай, я тобі таку історію про Підлужного розкажу! Я: «Ну, давай, розкажи.» І мені починають розповідати історію, що я безбожно п’ю. Казок про себе за час зайняття музикою і шоу-бізнесом я почув мільйон, особливо про мої походи до жінок, мої невдачі, мої розміри і все решта. Це є певна категорія людей. Люди ж нормальні, які про це говорять, можливо, мають на увазі, що я можу бути і серйозним і водночас дуріти на рівні малої дитини. Взяти сам факт, що я був ведучим-дідом з бородою, який шуткував, виходячи, навіть, за певні межі цензури, або згадати як я любив приколюватися у старі часи. Звичайно, я зі своїми піснями і дід Андрон – це два абсолютно різні чоловіка. Тому з цими поєднаннями я згідний, а все решта – це абсурд. З одного боку хотілося б подивитися цим людям в очі, а з другого я тішу себе тим, що якби я нічого не робив, то нічого б і не говорили.

- В долині річки Нічлава на висоті 300 метрів знаходиться печера – друга за протяжністю на пострадянському просторі. Вона має 7 районів, кожен з яких –це лабіринти багаточисельних галерей, щілин, ходів. Одні з них мають кілька поверхів, інші – підземні озера.. Ця річка як людина – спокійна зовні та непередбачувана всередині, з багатим внутрішнім світом, що видимий лише для обраних. Як багато людей знають усі твої печери і можуть орієнтуватися там без світла?
Насправді, якщо розібратися, таких людей взагалі немає. Свого часу в Києві була пройдена певна школа. Ти приїжджаєш з чистою душею, з якимись абсолютно альтруїстичними думками, відкритий до нових людей, намагаєшся знайти якогось друга. І коли ти натикаєшся, і не один раз, а триста п’ятдесят один на зради і на зачинені двері, то, звичайно, закриваєшся, і я вже не впевнений, що буде така людина, якій би я захотів особливо відкритися. А з приводу речей, що стосуються цієї річки, в мене навіть є татуаж – знак Нічлави. Хоча попри всі ті поєднання я до кінця не впевнений, чи воно мені потрібно. Бо справді, Нічлава має декілька різних напрямків, виглядає позитивно і красиво зовні, але має нерівне дно з величезними ямами, коловоротами і там часто тонуть люди. І є такі речі, як, наприклад, трагічний випадок з хокеїстом Харламовим. Він фактично у 17 років отримав визнання, мав 17-й номер і потім на машині з номерами 17 розбився. Потрібно знати межу в заняттях так званим ідолопоклонством, в прихильності до якихось знаків чи назв.

- Бачу в тебе ще інші татуювання.
Це Сонце (показує), а це знак бога Перуна. Вони ще не завершені, в мене немає часу їх доробити. Я вибирав речі, які можуть енергетично позитивно впливати, хоча це також все відносно, тому що різноманітні руни, амулети мають різне значення для кожної людини. Я взяв знак, який, на мій погляд, не має другої сторони. Тим більше, він сподобався мені саме кольоровою гаммою.

- Здається, ти людина ночі – саме коли місто спить, працюється натхненніше.
Так, але це залежить від того, що в цю ніч відбувається. Були випадки, коли ми по 4-5 днів не спали від того, що гуляли і писали. Для того, щоб написати пісню, не обов’язково треба сісти, налаштувати себе – воно може зловити в будь-якому місці, навіть в туалеті. Коли до тебе приходять емоції, бажання зуміти побачити якийсь елемент, це неможливо проконтролювати.

- А коли ти все ж таки спиш, у твої сни приходять люди, яких ти запрошуєш до них?
Бувають, звичайно, такі речі, коли прокинешся, сидиш хвилину і до останнього не розумієш, була це правда чи настільки реальний сон. Але, чесно кажучи, я давно вже не думав про щось таке, як, наприклад, кольорові сни. Зараз вони в мене такі банальні, месіонерські. Я собі лягаю годині о третій-четвертій і потім мені треба вставати о восьмій, годину десь витратити на те, щоб прийняти душ, зайнятися собою і виїжджати у інший кінець міста. Раніше я цікавіше ночі проводив, та коли стаєш людиною сімейною, то ці речі якось нівелюються. От коли ми жили з Шурою, там справді було що подивитися і що розказати. Я приїздив до нього – він завжди люб’язно давав мені переночувати – і там бували справжні чудеса. Я страшенно вдячний Шурі, бо дійсно бували моменти, коли тільки дякуючи йому я продовжував займатися музикою.

- Що об’єднувало тебе зі «Скрябіним»?
Ми познайомилися з Кузьмою в 93-му році на фестивалі «Вітер зі сходу». Тоді «Скрябін» вже давним давно працював, був у топі української музики. Ми ж тільки починали, і для мене як для людини у віці 18 років побачити дядю, якого бачив по телевізору, було дуже яскравим моментом. Ми познайомились, якийсь час добре товаришували, почали разом тусуватись. Та це спілкування не було простим – ми дуже часто конфліктували, причому на рівному місці. Це навіть не було пов’язано з грошима, чи з роботою – один з наш сильних конфліктів був через те, що я його переконував, що Шамбала насправді існує, а він мене, що я постійно якусь дурницю придумую і її немає. Це його страшенно дратувало. Бували моменти, коли Кузьма навіть не давав мені можливості сидіти в студії, придумуючи різноманітні причини. Але було дуже важко і водночас дуже цікаво. Кузьма неймовірно талановитий і навіть його негатив, те, що він робить поганого, все рівно показує його кращі якості. Він демонструє яскраві приклади, як треба жити, не створюючи якісь ілюзії і не строячи з себе доброго дядю. Так, він жорстокий і несправедливий. Але водночас це дає йому можливість бути сильним і зараз, щоб керувати певними процесами, бути топом, йому треба вчиняти саме так. І ми дуже довго працювали, але в кінцевому результаті розійшлися. Звичайно, раніше в мені був певний залишок, я щось в собі постійно переварював, не спав, а зараз я абсолютно не ображаюсь на нього. З 2004 року по сьогоднішній день ми навіть випадково не бачились. Складалося, що були на одних концертах, але зблизька не пересікались, я вже не говорю про те, чи говорили. Особливого бажання немає, і якщо так сталося, значить так мало статися. Я ні про що не жалкую і навіть скажу, що то був один з найкращих періодів у моєму житті: ми дуріли, веселилися, кожна поїздка була просто казкою, починаючи від дороги в таксі…. А що творилося в потязі, один Бог знає!

- Ви маєте дуже цікаву спільну роботу – альбом «Еутерпа». Розкажи про нього.
Це робота Кузьми та Шури Гери, який фактично, робив основний аранж. Я проробляв деякі партії, придумував різноманітні речі, цікаві вокальні ходи, були запрошені Юлія Лорд, Тарас Чубай. Але, в першу чергу, це мама Кузьменка, яка знайшла і дала нам матеріали—старі лемківські пісні. Більшість з них співали дівчата хлопцям, які йшли на війну. Ми вирішили зробити їх в електронному аранжуванні, створили 4 композиції і чому їх не сприйняли, чесно кажучи, не знаю. На той момент не існувало аналогів ні українських, ні російських, а в порівнянні з тим, що з’явилося потім, наш матеріал був і енергетичніший, і сильніший. Тоді були часи, коли поняття української мови було всім до одного місця. Ми просто зробили інформаційний привід, ніхто на нього не відреагував, і довго не думаючи після цього ми сіли і зробили альбом «Спатанка #1. ВафLEE». От, будь ласка, вам ще одна протилежність, що поєднується в одній людині: одним з найгарячіших та активних учасників був я, хоча водночас це нетипово для мене. Взагалі я ненавиджу занадто солодких речей. Так, я можу написати пісню про кохання, але потім – ту ж саму «Курю», або «влагалищные рифмы космической пияндры не смогут отложить мне яйца в голове.» Людина має бути багатогранна, бо якщо вона заточена в одному напрямку мислення, то є нецікавою. Якщо в людині можна поєднати П’єро і Бені Хілла, то чому б і ні. Мені здається, навіть у ліжку жінці набагато цікавіше з таким чоловіком, ніж сидіти слухати його постійні лірично-романтичні рими.

- Яка аудиторія «Спатанки»?
Аудиторія о-о-о! Що найнебезпечніше, вона починається від 14, і коли ми приїжджали на концерт, були такі випадки що зал тупо скандував «Натаху». Це також нормально. Все, що я створював, якраз відбувалося в момент синтезу, відходу від пережитків «совку». Люди тоді були всі закомплексовані. Колись я вже казав, що в мене є страшенна мрія взяти 16-ти поверховий будинок і в 23:30 розрізати його як торт ножем та подивитися, що робиться в кожній кімнаті. Побачити, хто чим займається, що робить людина, яка позиціонує себе борцем за свободу, або за рух антигеїв і тому подібне. Я більше ніж переконаний, що ці печерки, що існують в долині Нічлави, є в кожній людини, і ніхто ніколи не відкриває себе на 100 відсотків. Мільйони людей, всі одягають маски. У моєму випадку я бавлюся – можу посміятися, можу і поплакати. То не є здобуток великий, що я і такий, і такий, це навіть мало – людина повинна мати ще образів штук 15-20. Я не відношусь до людей, які є лише ангелами. Я самий земний і всьому свій час. Можливо, колись я розкрию ще якусь одну свою маску, і дід Андрон, Нічлава, професор Хрущ – це ще не все. Дуже мало людей знають мої здібності в підроблянні голосів, про ще одне нетипове поєднання – музикант і футболіст. Всі кажуть, що футболісти, як правило, дуже далекі від цього люди, бо за них говорять їхні ноги. Насправді, це не так і я такі стереотипи змушений постійно в житті змінювати.

- Ти працював з музикантами Марії Бурмаки, до цього з іншим гуртом виступав у «Picasso». Чому ці колективи не закріпилися за тобою?
Всі ті музиканти, з якими я грав «Твій формат» на «М1» та гастролював в «Picasso», рівно як і музиканти Марії Бурмаки – дуже позитивні хлопці. З першими була проблема в тому, що це був негастролюючий колектив, не існувало напрацьованої схеми роботи, але репетиції треба було робити майже кожен день. Після «Твого формату» ми від’їздили декілька концертів, але особливо великих пропозицій не мали. І якщо ти не в обоймі, не в так званому шоу-бізнесі, твій гонорар дуже смішний. А їздити, витрачати декілька днів свого реального життя, коли ти можеш більше заробити своїм розумом, а не голосом, не хотілося. Хлопцям тим більше – багато з них приїжджі і їм треба якось жити. Хтось встигає на репетицію, хтось ще десь підробляє. Це дуже серйозна схема і вона може запрацювати лише за наявності нормальної суми, і не тому, що музиканти меркантильні, а тому що таке життя. З хлопцями Марії Бурмаки ми працювали і досить таки вдало. Але потім був складний період, виникла пауза, і ми вирішили, що поки у нас немає ні кліпу, ні інших важливих речей, з шашками на танки не підеш. Так ми розійшлися абсолютно без образ і я дуже вдячний Марії за ті декілька вдалих серйозних концертів. А потім подзвонив Сашко Положинський, і ми з ним записали роботу, яку я вже згадував.

- Після цієї роботи ти говорив про бажання працювати з музикантами «Тартака». Вже була розмова про це?
Так, ми говорили, навіть декілька разів збиралися на репетиції, але, знову ж таки, маємо один момент: є телебачення, яке є стабільним. Найбільшою проблемою мого перебування у Києві і в шоу-бізнесі була відсутність стабільності. Постійно траплялися якісь неймовірні тупорилі історії, коли люди могли мною маніпулювати. Якщо ти не маєш фінансового тилу, ти не можеш особливо вибирати і, звичайно, робиш багато помилок. Фінансова нестабільність – це постійний неспокій в сім’ї, це коли ти ідеш з дитиною по вулиці, а в тебе немає за що купити їй цукерку. Це дуже страшно гнітило, хоча коли я почав працювати зі «Скрябіним», у фінансовому становищі було все в порядку. Шоу-бізнес – це така річ, яка сильно засмоктує. В якийсь період дуже хочеться бути відомим, а потім час проходить і ти думаєш: «А для чого воно мені потрібно?» Шоу-бізнес є нестабільним, рівно як і люди, що в ньому працюють: вони сьогодні є, а завтра їх немає. Я особливого сенсу в продовженні того шоу-бізнесового проекту не бачу і вибираю, в першу чергу, стабільність. Не кажу, що я страшні, неймовірні гроші заробляю, але головне, що я знаю, що не станеться такого, коли я буду шукати в кого б їх позичити. А так за можливості і за певних причин я в цьому шоу-бізнесі з’являюся. У випадку з музикантами «Тартака» ми записали одну цікаву пісню – можливо, створимо разом ще щось. Зараз, щоб робити з ними постійні репетиції, мені, знову ж таки, треба їхати у другий кінець міста. Вони приїжджають стабільно – там машина працює як має бути. В мене ж постійно йдуть якісь накладки на роботі, тому, декілька разів не приїхавши, я не хочу, щоб хлопці просто гаяли час. Тому поки все це відкладаємо, хоча в ідеалі я б, чесно кажучи, хотів зробити по-іншому. Колись у 94-му році я з «Нічлавою Блюз» побував на концерті Мішеля Леграна на Слов’янському базарі у Вітебську. Там на сцені було небагато інструментів, і вони були чудові. Тут є поняття правильно звести голос і музику, щоб прозвучало і те і те. А, враховуючи, що більшість українських звукорежисерів не можуть це зробити, велика кількість інструментів завжди забиває голос, немає спорідненості, втрачається іноді навіть зміст тої чи іншої пісні. Важлива чистота твору. Увесь час, коли я писався, 99% були пісні, які вимагало від мене агентство. Вони видумували якісь свої штуки: «Агентство «Браво Про» представляє», або «А тут я хочу, чтобы были водные барабаны»... Якщо сказати чесно, під жодною піснею, яка в мене є, я не підпишусь. Там лише мій голос і мої тексти. Все решта – це речі, які просто насаджені.

- А пісні, що ви робили з Шурою?
З Шурою так. Ми лише одну пісню зробили з ним – «Ти мене знайди». Робилося багато, але в світ вийшло дуже мало. А з приводу моєї мрії, я хочу, щоб був живий рояль, щоб була віолончель, була скрипка, ну і шестиструнна красива гітара. Ось такий набір. Ці інструменти, умовно кажучи, не можуть один одного забивати, і, в тому числі, не будуть заважати голосу. Я хотів би красиво це поєднати і видати красивий альбом. Ось це єдина моя мрія. Тому у цьому специфічний момент – музиканти «Тартака» сповідують інакший стиль, вони важкі, а в мене трішки інша музика. Тим не менше, ми робили гарні спільні речі, тому час покаже. А зараз я на 300 відсотків не налаштований, щоб кинути все і повернутися в шоу-бізнес бавитися у співання. Там є кому співати в нас, естрада велика.

- Пам’ятаю, йшла мова про вихід твоєї збірки, але її так і не видали.
Ні, а навіщо? Випустити як факт – воно не матиме ніякого резонансу. Нехай вже накопичується на момент, коли воно дійсно буде чогось вартувати не в сенсі грошей, а в сенсі уваги. А зараз таке видати – це те ж саме, якби група «Два пальці в двері» випустила 386-й альбом.

- Є люди, для яких дощ – це пора особливого духовного піднесення. Бути дощем, бути з дощем – це важливо для тебе, як для людини водної стихії?
Звичайно, важливо. Найцікавіше, що це один з моїх улюблених моментів, це така пора спогадів, пора неймовірного ліричного настрою і бажання чогось писати. Саме в дощ. Ну і більшість психологів говорять про те, що це саме та пора, під час якої найкраще займатися коханням. Тобто коли дощ вистуковує під вікном і задає свій ритм, це якраз задля того, щоб ти міг зробити не тільки себе, а й ще когось щасливим.

- А що таке краса?
Я ніколи не ставив собі цього питання, тому що, наприклад, у випадку з жінками в мене не існує якогось певного канону оцінювання. Якщо в більшості чоловіків популярні стандартні людські принципи сприйняття краси, то для мене вони абсолютно не є показовими. Коли жінку на якомусь конкурсі визнають красивою, то навіть ця краса не завжди є приємною для мене. Я можу пройти попри ту жінку і навіть не звернути на неї уваги. Слово «краса» я замінюю такою штукою, як шарм. Вона більш дієва і більше мене збуджує. А найкрасивіше в житті – це вміння бути людиною. Іноді навіть сльози також є красиві. І дитячий сміх. Тут може бути багато різних елементів, і якщо все це правильно використовувати, то все, що стосується позитивних звичок людей можна ототожнювати з поняттям краси.

- Пікассо, створюючи свої картини, повторював, що йому цікавий внутрішній зміст, підхід до мистецтва, а не форма і стиль. Чи може мати справжній успіх річ, в якій спочатку форма, а потім зміст?
Звичайно. Я до речі, не є особливим прихильником такого явища, як книги, попри те, що страшенно люблю їх читати. Я не говорю про підручники для викладання в школі – це факт, який має бути. Я з приводу різноманітної повчальної літератури. Візьмемо елемент психології: на сьогоднішній день люди сприймають за початкову форму всіх сексуальних відносин те, що написав Зигмунд Фройд, на його книжках будується більшість вчень і на них опираються практикуючі психологи. Але з іншої сторони, це ж абсурд. Це писав старий дід, який, не виключено, взагалі не мав ніяких статевих зносин. Це одна з мільйонів різноманітних думок, ілюзія однієї людини, яка просто змогла доступно про це написати, бо ніхто крім нього не робив детального вивчення цього питання. Так само, як соціологічні дослідження – також абсурд. На сьогоднішній день я хоча й працюю на телебаченні, але завжди дивуюся і не розумію, яким чином збирають рейтинги JSK. Це умовні речі, рівно так само, як більшість книжок, які написали люди і намагаються комусь втюхати та сказати, що дивися, вчися і тому подібне. Скоріше, я готовий написати свою книжку, але не пишу, щоб її не сприйняли як те, на що треба рівнятися. Це якийсь маленький сегмент життя однієї людини у певному соціумі, в певний час, у певну хвилину і в наступну хвилину, умовно кажучи, та ж людина так би не зробила. Це суб’єктивно і я знаю на 100 відсотків, що все, що не відбувається, це справа випадку. Написати, дотримуючись тої, чи іншої форми, або чогось іншого – в мене такого не буває, це залежить від моменту і це не якась запланована акція. Неодноразово ставалося так, що спочатку пишеться текст, а потім музика, спочатку з’являється музика, а потім слова, або і музика, і слова одночасно.

- Коли в юності ти писав власні вірші на стінах свого будинку, ти хотів, думав, що колись їх будуть цитувати?
Тоді писав і не думав, воно просто йшло мені в голову. Як правило, я сидів з гітарою в коридорі – це було єдине місце, де можна було співати, бавитись голосом: коли ти запускаєш голос, і залишок ще залишається, ти обігруєш його, по другому заходу запускаєш другий, і вони поєднуються в такий музичний термін «дабл». Там була гарна акустика – між сьомим і восьмим поверхами на сходинках, або між восьмим і дев’ятим. Моє сидіння там залежало від настрою наших сусідів, які спочатку, гарно до того ставилися, а потім, звичайно, все гірше і гірше.

- Не раз чула «Вставай, Сонце» у виконанні різних людей – ця пісня дійсно стала народною.
В тому самому «Пласті», в який ходить мій син, випускається внутрішня література, де є перелік різноманітних пісень, які вони співають. І що найсмішніше, в тому переліку вказано: така-то пісня – такий автор, а «Вставай, Сонце» – народна пісня. Ну це класно, і я неодноразово бачив програми, коли приходять люди і кажуть: «А зараз ми заспіваємо вам нашу улюблену пісню, яку ми співаємо кожен день – «Вставай, Сонце»!»

- Якщо твоя робота викликає такий резонанс у людей, чому б не творити!
Супер! Але є поняття резонансу, а є поняття авторських прав. В мене багато таких прецедентів, що я роздав всім і вся. Тому з одної сторони сьогодні вона народна, а завтра її також буде співати якийсь заслужений артист чи телеведучий нашої країни і, в кінцевому результаті, просто буде з мене сміятися. Треба врахувати цей момент як мінімум для сина, щоб він міг показати, що то його тато і не чути: «Та що ти, хлопчику, кажеш!» Все, що створюється, ті гроші, які заробляються, все це я роблю для свого сина. Чого я лишній раз повинен щось дарувати народу, який мені у відповідь нічого не дав, тим більше знаючи скільки там швалі, людей, які ненавидять нашу мову? Нічого не буває просто так. То раніше я готовий був віддати все, що є в хаті до копієчки за рідну Україну. Зараз я трохи по-інакшому на все те дивлюся. Дуже дивно бути П’еро серед вовків, правильно?

- Ти колись розповідав, що маєш знайомих співаків, які є сліпі, і яким ти хотів би допомагати. Як їхні справи сьогодні?
Є такі два хлопця. Один з них – Віктор Царан, він сам зі Львова, останній раз я бачив його десь в 97-му році в Канаді. У нас там зі «Скрябіним» був концерт величезний, хоча, правильніше буде сказати «у «Скрябіна» – вони брали мене для підсилення якихось моментів.

- Але ж навкруги це сприймали так, що ти входив до складу гурту.
Та ніхто цього не казав. Якщо «Скрябін» рахує за потрібне казати, що немає в тому моєї ролі, значить немає, я за це не переживаю. Так от, там ми грали у церкві, хоча це дуже специфічне місце і назвати його церквою буде дуже неправильно. Там навіть самі церковнослужителі виглядали, скоріше, на якихось модних діджеїв, хоча, в католиків все дужо суворо —і з одруженням, і з підтриманням посту й різноманітних правил. І там під час репетиції я почув голос чоловіка, який звернувся до мене по імені. Я повертаюся і бачу Віктора Царана. І виявляється, що він працює в якісь дуже серйозній комп’ютерній фірмі у Філадельфії і проїхав 600км для того лише, щоб пожати мені руку і поїхати назад. Він просто неймовірно талановитий! Люди, у Львові мали можливість його чути – це щось просто неземне, парадокс. Коли я його слухав, це був такий момент, коли ти не можеш ні слова вимовити, ні рухатися, нічого. По спині просто йдуть мурахи і підіймається волосся на руках. Це специфічний співак, передати все захоплення важко, його треба бачити і чути... А другий – це Олександр Войтко, він із Вінниці, має дуже красивий голос. До речі, за останніми новинами знаю, що він одружився на дівчині, яка також має вади зору, і у них народився хлопчик абсолютно здоровий. Я знаю, що він у дуже гарних відносинах з Лері Вінном, товаришує з керівником телеканалу «М1» Олександром Асаулюком. Якраз спеціалізація каналу – музика, звідси повинна йти підтримка. Для мене це просто були одні з найяскравіших моментів у житті, коли я мав можливість познайомитися з такими талановитими людьми, чути їхні твори. Людина до того часу, поки з нею щось не станеться, може й не відчувати настільки ніжні моменти. Знову повертаємось, до тих печер в Нічлаві: такі сокровенні речі просте око не побачить. А от як вони це бачать – дійсно вражає.

Фото взяті з сайту nichlava.org.ua