Атака клонів, або Що таке Бидлофест

Про еволюцію фестивального руху в Україні

В Україні фестивалі, як місце, куди приїздять люди з метою поспілкуватись і культурно провести час, починають виникати наприкінці совкової доби. Тоді це означало послаблення й лібералізацію режиму; політикою Партії були проголошені демократія та гласність і спраглий за можливістю більш-менш вільно тусуватись народ радів найменшій можливості зібратися в кількості більше двох.

Першою ластівкою був музичний фестиваль «Червона рута», який пройшов 18-24 липня далекого 1989 року в Чернівцях. Можливо, то ще не був фестиваль в сучасному розумінні, але учасників і, головне, бажання було чимало. На «Червоній руті» знайшлося місце як поп- так і рок-музиці і навіть конкурсу популярної в СРСР бардівської пісні, тож це була можливість наживо побачити представників тогочасного андерграунду (як от колоритний лисий і босий Андрій Миколайчук та інші). Що знаково, в день фіналу першої «Червоної рути» помер «останній оплот комунізму в Україні» – перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький. Міліція в Чернівцях репресувала людей, що мали на собі одяг, подібний до жовто-блакитного прапора, котрий тоді був заборонений. Людей били кийками, кидали у «воронки», змушували перевдягатися і т. ін., а паралельно з цим спеціально запрошений карпатський мольфар Михайло Нечай «розганяв» хмари.

Кількома роками пізніше, вже на початку 90-их народився «Шипіт» – фестиваль чи то пак сейшн хіпової публіки, який став наслідком утворення кордонів (та візових режимів) між колишніми союзними республіками. «Шипіт» був українським варіантом російського злету хіпі «Радуґа» (перша «Радуґа» зібралась в році 1990-му), щороку в липні сюди приїздили і приїздять люди з усіх частин колишньої Країни Рад. Водночас, «Шипіт» породив прецедент іншого, некамерного фестивалю, де сценою виступає відкритий простір, а спілкування превалює над музикою (якщо та взагалі присутня). «Шипіт» ніколи не мав і не має офіційної організації, програми, чітких дат проведення, він є дійсно вільним від обмежень і керується принципом «роби що хочеш, тільки не заважай іншим».

Протягом тривалого часу фестивалі музичні та фестивалі-тусівки «жили» окремо. Встигла народитись і померти «Рок-Екзистенція», споспсилась «Червона рута», перетворився на банальний алкофест один з найстаріших українських музичних фестивалів (заснований 1992 року) – «Таврійські ігри», «то виринав то потопав» дубенський рок-фестиваль «Тарас Бульба». Фестивалі з'являлись і зникали, але жоден з них не міг повною мірою претендувати ані на український «Ґластонбері», ані на український «Вудсток», доки на початку двотисячних не зявились «Шешори» – фестиваль, який вдало об'єднав музику, намети і вишиванки. Будучи спершу подібним до сейшну на Шипоті, шешорський фестиваль зростав з кожним роком, доки не забив за собою місце літнього наметового фесту №1.

І тут – поїхало. Надихнувшись ментальною і комерційною успішністю «Шешор», спритні ділки почали клепати фестиваль за фестивалем. Формула успіху була вже відома: літо, природа, намети, музика, річка або море, пиво, водка і дєньгі на вєтєр. Фестивалів, що з'явились за шешорським трафаретом після, умовно, 2005 року просто не перелічити: «Славське Рок», «Підкамінь», «Гуляйполе», «Великдень у Космачі», «Рок Січ», «Чайка», «Фортеця», «Трипільське коло», «Країна Мрій», «У.Рок» і багато-багато інших. І, що більше їх народжувалось, то нижчою ставала їх якість; з'явилась ціла група клонів, «фестивалів без обличчя», де народ просто накачувався протягом вихідних бухлом, слухав яку-не-яку музику, а в понеділок роз'їжджався по домівках. Часом організатори навіть не завдавали собі клопоту видумуванням концепту: на одній сцені могли грати по черзі, скажімо, «ВВ» і «Король и шут» або «Фактично самі» і «Esthetic Education». Спопсіння спіткало у тому числі й піонерів жанру – «Шешори». 2007-го фестиваль переїхав з Карпат на береги Південного Бугу і став пародією на Сорочинську ярмарку. Лише первісний концепт фестивалю – гурт «Перкалаба» і вишиванки – лишився незайманим. 2008-го року історичну спробу організувати фестиваль без бухла зробило «Трипільське коло». Втім, з невідомих причин окрім горілки організатори забули підвезти ще й їжу та біотуалети...

Чи зміниться щось у році 2009-му? Не виключено, що так. Принаймні, окрім старих-добрих «Шешор» (котрі цьогоріч якогось доброго дива стали іменуватись «Арт Полем»), є два фестивалі, що принаймні в деклараціях вирізняються з сірої маси. Це – «Фестиваль культур народів світу Свірж» і «Fort.missia». Перший привертає увагу через масштабність і вражаючу музичну програму (це той випадок, коли хочеться бути на кількох майданчиках одночасно), другий – через джаз (який, за виключенням мажорного «Джаз-Коктебелю», не так легко побачити на відкритій сцені) та «Мертвого Півня» (який побачити завше приємно). На жаль, багате літо-2009 і на стадіонні бидлофести, з пивом та горілкою в якості спонсорів. Деякі з цих, так званих фестивалів, вже пройшли («Чайка», «У.Рок»), деякі – ще попереду («Старе Місто»).

Я розумію, що попит в даному випадку породжує пропозицію і що не закінчились в Україні старовинні фортеці, на честь яких можна було б забабахати черговий фест. Але я дуже хочу сподіватись, що неякісних фестивалів-одноденок ставатиме менше. Еволюція фестивального руху повинна продовжуватись. Не в бік послідовності «приїхав – випив – погоцав – поригав – поспав – поїхав», а у щось атмосферне, про що не соромно потім розповісти: «я був на Зіґеті» або «я був на Шешорах». Бажаю всім виховувати свій смак і робити правильний вибір. Далі буде...