Барбара Космовська: «У книжках завжди шукаю виправдання для молоді»

Успіх, з яким розходилися перші два українські переклади молодіжних романів польської письменниці Барбари Космовської  – «Буба» та «Буба:мертвий сезон»  - захопив авторку настільки, що вона й сама не зауважила, як «узалежнилася» від України. За словами пані Барбари, Україна стала для неї другою після Польщі країною, якщо йдеться про книжковий ринок. Дійшло до того, що нещодавно авторка відмовилася підписати угоду на «Бубу» зі Словенією. Каже, більше зацікавлення для неї становить те, що може видати в Україні. А відтак, нещодавно на полицях українських книгарень з’явився новий переклад, незмінного авторства директорки видавництва «Урбіно» і перекладача Божени Антоняк – «Позолочена рибка» Барбари Космовської.

 За словами, видавців, роман «Позолочена рибка» на відміну від двох томів пригод Буби, не увійшла у серію «Прикольна книжка», бо прикольного у ній мало. Зате багато життя. Втім історія «Позолоченої рибки» не менш чудова і світла, хоч і не грайлива. Тут юна героїня Аліція зустрічається з серйозними, як на її дитячий вік, проблемами. Спершу розлучення батьків, після якого дівчинка ще сподівається, що тато повернеться додому. Та батько знаходить нову дружину, яку Аліція уже ненавидить. Згодом боляче вражає новина, що скоро у неї з’явиться брат. Малий ще не народився, але діічинка і його уже ненавидить. Та коли на світ приходить дитя на ім’я Фредерик – Аліція раптом розуміє, що цю «маленьку ящірку» вона любить понад усе. Ще більше вона в цьому переконується, на жаль, за обставин уже драматичних, коли дізнається, що братик хворий на рак… 

– Назва книжки для мене дуже важлива і значуща, – розповідає Барбара Космовська. –  Під час написання цього роману я усвідомила дуже важливу річ: моя героїня, не залежно від того хоче вона цього чи ні, перестає бути дитиною, життя починає пропонувати їй власні сценарії, і заздалегідь зрозуміло, що не усі з них матимуть хеппі-енд.  Назва є символічною, бо «Золота рибка» – це казка, а «Позолочена рибка» – не обов’язково.  І саме цей мотив з’являється у стосунках Аліції  з братом. Це одна з найважливіших сцен, яка показує нашу безпорадність у важливі моменти, нашу безрадність у бажанні полегшити страждання близьких.  Але ця сумна оповідка не до кінця така вже й сумна і жахлива. Мені хотілось показати, що навіть у складні моменти ми вміємо знайти у собі багато любові, співчуття і вразливості. Для мене як для автора – це було найважливіше. Щоб усвідомити читачеві, що життя може поточитися як завгодно, але насправді – тільки від нас залежить чи знайдемо у собі силу в нещасті збудувати новий і прекрасний світ. Тому ризикну, але скажу, що попри драматизм – ця книжка дуже оптимістична.

– Ваші книжки виходять в Україні з запізненням на 5-7 років. Над чим працюєте, що там далі було у вашій творчості, про що ми ще не встигли дізнатися?

– Коли ми тут працювали над «Бубою» з моєю перекладачкою Боженою Антоняк, я водночас була заангажована у проект «Книжка для дорослого читача», який називатиметься «Українка». Роман про дівчину з Дрогобича, яка закінчує львівську консерваторію по класу віолончелі. Її хлопець переконує, що треба їхати до Польщі шукати кращого життя. Вона потрапляє до польської родини, робить що вміє. Час від часу їздить в Україну. Все її життя завдяки цьому переїзду змінюється доволі трагічно і кардинально… На жаль, у Польщі українок бачать або як красивих дівчат, або як домробітниць. Книга була написана ще й тому, що доволі багато поляків їздили і продовжують їздити на заробітки закордон. В той же час, помічаю, що заробітчани погано ставляться до новачків у цій сфері. З погордою і зневажливо… Одне слово, це важлива і актуальна тема  в польській літературі.

– Ви б могли виїхати закордон?

– Не маю такої відваги й потреби. Але дуже ціную людей, які в такий спосіб свого часу відважилися врятувати життя своє і своєї родини. Не знаю, як би я  почувалася у цих «нових декорація», було б важко. Тому симпатію у вищезгаданій повісті я віддаю Іванці, а не людям, у яких вона працює. Вони не погані, я не можу показати світлу Україну і темну Польщу. Люди різні – і тут, і там. Розумію, що в моїй країні часто використовую фізичну працю людей, які приїздять з біднішої країни і гарують на чорно за неналежні гроші. Для мене це невільництво – хтось заробляє маєтки на чужій кривді. Я з цим погодитись ніяк не можу.  Мушу зауважити також, що світ епатує тема жіночої проституції, доступності жінок, які виїжджають на заробітки. Чоловіки з Європи інтуїтивно відчувають країни, де  можна знайти туризм цього типу. В моїй книжці про це нічого немає, бо, як на мене, не варто наголошувати на негативі, який вже заполонив світ. Тому Іванку не підозрюють в Польщі у таких речах, але вона усвідомлює, що коли вона говорить  з хлопцем по телефону – ловить на собі ворожі погляди. Вона – чужинка, приїхала і забирає у когось роботу, бо ж у Польщі теж існує безробіття. Тоді вона думає: «Вони певно думають, що я руска. То може йдеться про Катинь, або про Вільнюс чи Львів». Післявоєнне покоління, молоді жінки, як усі ми, повинні бути вільними від відповідальності за те, що було колись. Але пам'ять є. Ознака "українка", "росіянка" викликає подібну реакцію як  в Україні "поляк", "німець" чи "росіянин", які не обов’язково асоціюються з чимсь історично милим.  Делікатно граю у повісті з цими справами. Бо ж ідеться про те, аби показати, що приїздять до нас молоді люди, які не мають уже нічого спільного з історією, в якій брали участь наші предки.

-  Звідки черпаєте сюжети? Чи герої мають реальних прототипів?

– Усе вигадую. Хоча без особистого не обходиться. Найбільше таких моментів є у «Бубі» – книжці радісній і веселі, хоч і з ложкою дьогтю. В «Бубі» я могла собі дозволити певну особисту дистанцію. Я її написала, щоб сказати молоді: «Ви прекрасні й буваєте мудрішими від нас, дорослих». На щастя, я була недосконалою мамою, яка це зауважила. Колись мені видавалось, що я завжди маю рацію. Мені хотілося, щоб дівчатка оцінювали світ моїми словами,бо вважала, що мої слова і думки є для них найкращими. Аж якогось дня на мене глянуло дві пари очей дорослих жінок, здивувались і сказали: «Мамо, якщо Ти хочеш, щоб ми пішли до родинного лікаря з квітами і привітали його так, як Ти цього хочеш, то краще візьми цей букет, піди і привітай сама». Тоді я зрозуміла, що мої доньки, якщо ще й не дорослі, то дуже такими хочуть бути, і  мають таке право. Було ще багато моментів, коли вони доводили мені мою неправоту. Тож коли я писала «Бубу», зумисне зробила її маму письменницею, з єдиною різницею, що вона пише фатальні романи. Таким чином я намагалась себе скарикатуризувати. Для виправдання додам, що я знала, в якій школі і класі вчаться мої дівчата, хоч і не відвідувала батьківські збори.

 – А хто це робив?

– Я працювала в одній з найкращих шкіл міста. І це було б неправильно, якби я ходила на збори, викладачі могли б почуватися скуто. Тому я делегувала туди чоловіка-інженера, який завжди повертався щасливий і казав, що ще ніколи не бачив стільки добрих оцінок, і що з інших дівчат нічого доброго не виросте. Мовляв, безхарактерні відмінниці. Він вважав, що не можна бути у всьому кращими. Бо лише круглі двієчниці мають шанс бути індивідуалістками. Ми на відміну від дітей були нормальними: я добре знала літературу, чоловік – математику. А вони – добре знають усе, тобто нічого. Хоча згодом вони таки знайшли кожна свій шлях.

– Кому  даєте читати рукописи?

– Випробовую на доньках. Найчастіше критично читає свіжі рукописи моя старша – Іва, яка професійно займається перекладами, закінчила фінську філологію і живе у Гельсінки. Вона дуже вразлива літературно і мудра критично. Рідко коли не погоджуємось. Вона читає те, що я пишу, з певною дистанцією. До пори до часу я сподівалась, що це буде одностороння співпраця і навіть тішилась, що можу скористатись з послуг старшої доньки. Але згодом отримала листа з додатком на 400 сторінок з підписом: «Час реваншу. Бажаю приємного читання. Це повість дуже патологічна, бо тут, у Фінляндії, усі закінчують життя самогубством. Гарного дня. Іва». Тоді я зрозуміла, що моє життя – це не булка з маслом.

– Доньки в текстах появляються?

– Стараюсь уникати приватних територій, маю таке правило. Яскравих прототипів доньок у книжках немає, але Луція з повісті «Вгору ріки»  має щось від Іви, ще тієї, яка закінчувала школу. Вона була така ж наївна і переконана, що світ добрий. Натомість найбільше клопотів мали доньки з «Приватною територією» – повістю, якої не має на українському ринку, але яка є бестселером в Польщі. Це було щось на кшталт «Щоденника Бріджит Джонс» але у формі полеміки, яка демонструє, як функціонує полька за 40. Тут героїня Ванда має дві доньки – Балладину і Аліну. Це алюзія до драми Словацького у якій Балладина вбиває Аліну, коли вони йдуть по малину. В романі вбивства немає, хоча імена таки мають значення. Аліна – це перфекціоністка, а молодша Балладина – домашня хуліганка, вічні з нею проблеми. Це, звісно, не є мої доньки, але загалом героїні відображають стереотипність характерів. Була ситуація, коли журналісти звернули увагу на цю схожість. Тоді дівчата, перечитавши інтерв’ю, прибігли до мене обурені з претензіями, мовляв, зовсім вони не такі…

– Ви спостерігаєте якусь особливу різницю між молоддю українською і польською?

– Наразі мені трапляються самі родзинки -  відкриті і цікаві дітки. Натомість майже не мала життєвого контакту. Мені здається, українська молодь – більш спонтанна, а польська – більш манірна, або ж засоромлена. Судячи з літературних зустрічей, роблю висновок, що молодь в Україні є дуже щирою і менш розбалувана, а водночас дуже всотує те, що відбувається, легше сприймає і більше цікавиться. Єдине, що точно є спільного і тут, і там – мене завжди оточують дівчата, рідко коли в натовпі знайдеться зацікавлений хлопець… Мені здається, що сучасна молодь – складна. Непорозуміння між поколіннями часто виникають з речей не завжди від нас залежних, бо беруться з реалій нашого життя. Ми, дорослі прагнемо для них як найкраще, але забуваємо, що це краще не завжди таким є. Вони ростуть, а ми на старість набираємося вад. Тому у книжках я завжди шукаю виправдання для молоді, намагаюсь показати їх як інший тип людей, що живе на трохи іншій планеті, і варто було б, щоб дорослі підівчили мову, якою на тій планеті спілкуються. Це багато спрощує. Вони втікають в інтернет  лише тому, що наші мови дуже відрізняються. Вони дуже підпорядковані медіа. Ми мали подвір’я і книжки в бібліотеці, час на фантазії. Їх будують комп’ютери, ігри, смаки, моди, журнали… Вони обирають маси, а не нас, бо з ними порозуміються, з нами – не завжди.