Чия Карпа в глянці?

Від часу нещодавньої публікації в наській пресі резонансної статті ІБТ, в якій розглядалась тема авторських колонок у ЗМІ (ПолітикHALL, вересень 2007) ситуація на ринку ідей дещо змінилася. Наприклад, останньою в часі новиною в галузі гаджетів, чи пак дурних забавок зокрема в мас-медіа, стала подекуди широка відмова тамтешніх редакторів від вищезгаданих авторських колонок, куди дописують ті, хто вміє писати.Себто, даруйте, наші рідні письменники, яких, знову ж таки, подекуди не беруть в колумністи. «Подекуди» – це де саме, спитаєте? Не будемо вказувати пальцем, але така тенденція, повірте, загалом існує. Іноді краще повірити на слово, аніж по тому розчаруватися на ділі, чи не так? Оскільки ж слово – не діло, то обійдемось без зайвих назв, імен та номерів банківських рахунків.

Отже, вищезгадані наші редактори здебільшого глянцевих видань – з тих, що не дуже українського штибу, і які лишень заїхали до малоросійських аборигенів на конях п’ятої, мовити б, колони, та й прижилися в Україні на правах ефектного бренду – воліють наступне. А саме – вже не з числа наських голодних письмаків набирати собі авторів для колонок, не з тих, хто з власного журнального запічку волає на всю Україну з нагоди хоч би й свого 33-річчя, мовляв, вік Христа, і тому «сука блядь чому ти мене покинув!!!» (не знаючи, що перед тим майже про те саме – але не з колонки, а з нью-йоркської книжки – волав Ярослав Могутін, типу «блядь, почему мне всю жизнь приходится играть без дублеров»), отже, не з простих смертних літераторів, а з-посеред тих небораків, «яких знають люди». І не закинемо ж наразі самім собі стилістичної невправності щодо славного поета Неборака – мовляв, хто його знає (принаймні серед п’ятиколонного читацтва), а жахнімося нелегкому випробуванню тих підневільних працівників ЗМІ, на тендітні плечі яких впало таке важке завдання.

Справді, як знайти героя, котрого знали б усі? Щоб чуприну мав у глянці, і весь був у шоколяді? Де саме його шукати? Чи в біомасі тусівки, до якої тяжіє авдиторія того чи іншого видання, а чи просто з-поміж загальновідомих фігур сьогодення? Наприклад, Андрій Шевченко, Памела Андерсон, Гаррі Поттер? Втім, навряд, адже футболісти писати не вміють, на секс-бомбу в редакції не вистачить грошей (попри те, що писати вона також не вміє), а Гаррі Поттер, кажуть, до Нового Року зайнятий благодійництвом у Гренляндії.

Таким чином, виходити треба з підніжного, мовити б, матеріялу. Кого в нас знають люди? Ну, Сталін – це зрозуміло. А ще той гад, що фінансову піраміду МММ з Льонею Голубковим і Веронікою Кастро на ТБ замутив – пригадуєте? – і якому нещодавно в Москві скількись там років тюрми впаяли. Не пригадуєте? Редактор, мабуть, теж не згадає, але це, товариші, чудово, адже дозволяє зрозуміти, що вибирати слід з того, що той редактор взагалі знає і пригадує, а ще краще – кого любить і ніколи не забуде. Це ж, здається, лише в підсліпуватого Боргеса слава завжди залежить від гарячковості чи апатії безіменних людей, котрі випробують її у затишку бібліотек. Ну, в смислі, якщо беруть почитати твою книжку через століття, то це й є популярність, зрозуміло? Але просили ж знайти для написання колонок не письменника, а людину, яку знають в народі. І тому Боргес не підходить.

До речі, якщо й письменника – кращого, чи пак заслуженого – запропонуєте начальству, то й що? Як визначити його популярність? Невже за тим, що він зробив на користь Україні, себто якщо письменник, то – що написав про неї? Але ж писати про Україну – ще не означає писати для України. Будуючи бізнес-центр чи мережу супермаркетів (як деякі наші літературні можновладці), не кажуть, що зводять храм. Навіть якщо це храм науки і культури. Ні, сьогодні, звичайно ж, існують автори, які ширяють у незнаних сферах життя і створюють нові культурні коди, нові пропорції «революційного» світу, себто творять, прости Господи, якусь іншу, чи пак нову літературу. Вони, підпорядковуючись чи то покликанню душі, а чи її кон’юнктурним поривам, вчать нас на усіх можливих майданах своєї авантюрної долі відчувати життя в інших масштабах, з іншим, якщо хочете, уявленням про добро і зло. Втім, чи знають їх люди? Чи підозрює про їхнє існування начальник вашої редакції?

Тому насамперед треба виходити з вимог керівництва, це догма, затямте. Якраз тут можна дико проколотись. Що як ви запропонуєте вашому голреду колонку з-під пера людини на ім’я Кай Метов (був такий співак вашого дитинства у вісімдесятих), а редактор, який не те що трохи старшенький за вас, але ніби як за посадою більш обізнаний, знає або чув лише про Мая Абрикосова з популярного шоу «Дім-2», яке дивиться його дружина? Або, скажімо, взяли вас у російську редакцію крутого українського видання з московською пропискою інвестора-засновника, а ви перед тим, мандруючи з газети в газету, для чогось почали українізуватися, щоби, значить, скидатися типу на «свою» чи «свого», і не дай Боже, запропонуєте в якості автора чи персонажа Бандеру. Хіба не шок це буде для редактора, який знає виключно Бандераса? Антоніо Бандераса, а ще краще – отого чувака, що грав ось того придурка в отому-то кіно, зрозуміли? Повбивав би, їй-богу!

Хоча ні, бити не можна, як бідкався сердега Паніковський. Себто бити редакторів не можна – своєю чорною недовірою щодо їхньої прозорої ерудиції, червоної обізнаности чи жовтої нелюбові до УПА. Вони ж які, ці редактори впущених в Україну видань, знаєте? О, здебільшого це ніжна душа на сорокарічному зламі. Людина, яка, відшаровуючись від самого себе, розглядає шкурку за шкуркою, з яких виповз від часу совка, «перебудови» і «незалежности», годує себе краденими бюджетами з кишені російського інвестора і щоразу тішиться, коли вдається розкрутити якусь грошовиту фірму на «ліву» рекляму в його виданні. А ще існують редактори тридцятирічні, що вилетіли, як правило, з-під татусевого крила, будучи впущені у велику журналістику одразу ж з інститутської лави. Вони безболісно переходять з видання до видання, оскільки душа за справу не болить. Душа в них болить за ліве, себто, вибачте, за лаве. Ну, за гроші, ага.

Мовиться це для того, аби вільно було диференціювати вимоги редакторів того чи іншого покоління. Щоправда, за умов чіткого розподілу також трапляються накладки і досадні непорозуміння. Ось пропонуєте ви своєму тридцятирічному начальнику колонку з-під пера, скажімо, Сергія Мінаєва. Знаєте такого? А тридцятирічний редактор може спитати: «А хто це?» Сорокарічний, батечку, хитріший, він згадає відомого, але призабутого співака Сергія Мінаєва, аби не видатися ретроградом в очах двадцятирічного підлеглого чи взагалі підлеглої. А цей, тридцятирічний, навіть не чув про людину, яка у своєму мегапопулярному романі «Media Sapiens» виклала, по суті, маніфест його, згаданого редактора-невігласа, покоління 1970-75 років, уявляєте? Він, цей невіглас, звичайно, почне бризкати слиною, аби не видати себе, мовляв, та кому він взагалі потрібен, ваш Мінаєв, та він нам дупу буде лизати, але ми його все одно не візьмемо в колумністи! А коли ви обережно закинете, що дупу Мінаєву вже лижуть в журналі «Плейбой» і «Буржуа», де він має авторські колонки, то вам гаркнуть, що цей підар точно доплачує за таку милість. В смислі, за колонки, а не за облизану дупу. Ну, і зовсім не додасть вам ласки з боку начальства ваше тихе зауваження, мовляв, ви особисто дізнавалися: нічого не доплачує Мінаєв, а навпаки: платять йому за ті колонки, та ще й дякують. Але злоститися на редакторів не варто, просто у більшості з них – сорокарічних пердунів, а чи двадцятирічних дуполизів – чужий успіх не обговорюється, а засуджується. Він просто суперечить логіці їхнього редакторського існування, цей успіх, розумієте?

Якщо вже перейдемо на особистості, то запропонуйте своєму редакторові, наприклад, кандидатуру, скажімо, Ірени Карпи. По-перше, вона звідкись має нагороду «Модный писатель 2006», по-друге, знялась голою в липневому числі «Плейбоя». Адже ваш редактор очолює глянцевий журнал, чи не так? Тож має знати конкурентні видання в обличчя, інакше який він нафіг редактор! До речі, тут-таки і свого улюбленого Сергія Мінаєва знову можете спробувати проштовхнути. Отже, якщо вас після суперечок довкола Мінаєва ще не випхали з роботи, то кажіть трохи заспокоєному керівництву так: «До речі, Мінаєв, який нам дупу не лиже, – це такий російський автор. Модний, на зразок Карпи». «А хто така Карпа?» – може вирячити на вас очі голред, який журнал «Плейбой», звичайно ж, дивиться, але підписи під фотками з голими бабами не читає. «Ну-у-у, – обережно поясните ви, косячи оком на двері, – це та страшна неформалка, що за легалізацію наркотиків». «Ф-у-у-у!» – скривиться начальство, ніби вперше чуючи про наркотики, і на сьогодні, повірте, вам вже годі пропонувати будь-які кандидатури на ведення авторських колонок у глянцевому журналі.

А все тому, що, пропонуючи будь-чию кандидатуру, треба правильно її позиціонувати. Тут уже, як дейкує Жадан, справа в грамотно вибраному творчому кредо. Втім, якщо ви загралися й забулися, то варто нагадати, що вас просили вибрати колумніста не з письменників, а з нормальних людей, от лишень з таких, що всі їх знають. Але хто вони, оті «всі»? Може, це ваше рідне начальство, себто редактор глянцевого видання? Адже їхній IQ не завжди співпадає з назвою їхнього видання, синонімічною, наприклад, найбільшому з чоловічих розмірів (одягу, звичайно ж, одягу! а ви що подумали?). Тому ваші пояснення, з якими лізете без мила в його заклопотану душу, повинні бути більш зрозумілими. Якби казали одразу не про дупу Мінаєва, яку чи то він комусь лиже, а чи йому хтось, а чітко артикулювали, що Сергій Мiнаев – це голос його, себто начальства, покоління, то, може, й було б діло. Оскільки начальство Ваше всуціль малоукраїнське (навiть не малоросiйське), то Сергій Жадан для них – не голос, як для решти малоросiян 1975-го року розливу, а Сергій Мiнаев цілком міг би бути. Може, ще спробувати? Мовляв, дурепа я, все переплутав (переплутала), пане редакторе? Ні, не повірять, і тоді вже точно треба буде лизати. А також ковтати – пігулки там різні, валеріяну... А ви, знов-таки, про що подумали?

А можна інакше спробувати сподобатися начальству. Воно ж, крім «Плейбоя» під столом, ще й телевізора дивиться, так? Якщо не часто, то можна йому клоуна Олега Попова запропонувати, він його точно з дитинства пам’ятає. Якщо ж взагалі не дивиться, то втулити космонавта Юрія Гагаріна, бо Сталін вже кудись там, здається, дописує під псевдонімом Ленін. Не Ульянов, ні. При цьому про жодне знущання над нашими редакторами наразі не ходить, а всього лише – про стереотипи сприйняття. Пошук героя нашого часу, вартого власної колонки у глянцевому журналі, означає чесне підробляння під формат вашого рідного видання, а не кепкування над рівнем, розміром та усілякими іншими чеснотами його керівництва. От лишень найчастіше це означає саме підробляння під рівень і розмір уподобань начальника. А вони ж – хоч як би ви хотіли – не завжди співпадають з назвою їхнього глянцевого видання. Скажете, в «Плейбої» – всі плейбої? А в «Буржуа», «Антикварі», «Мулен Ружі» чи «Матадорi» – буржуї, скнари, жигало i бики немиті? Аж ніяк, правда? Здебільшого там працюють чудові, порядні люди, які хіба що Карпу не знають. Здається, вони взагалі мало що знають з нашого, не дуже відомого навіть для його сучасників, сьогодення. Тим паче, про культурного героя, якого бажано, щоби:
а) всі знали;
б) про нього бодай трохи чуло начальство;
в) знали і любили ви самі.
А так – ну хто його знає, кого запрошувати в герої нашого часу!

Фото з журналу Playboy, липень 2007: Олександр Мордерер